Робіть як для Господа!
Регіональна конференція місії в Карпатах
13-14 вересня 2018 року в с. Верхній Висоцьк, що на Львівщині, відбулася регіональна конференція «Голосу надії», у якій взяли участь працівники Волинської, Рівненської, Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Хмельницької областей. Відповідальний за місіонерську працю у Львівській області Петро Височанський приймав гостей у таборі «Вітрила надії».
День 1
Хто бував у вищезгаданому таборі, знає, що він знаходиться на крутій горі, і, щоб до нього добратися, потрібно переїхати прямо по воді гірську річку. Можливо саме непередбачувана дорога завадила багатьом делегаціям вчасно приїхати на конференцію. Щоправда, часу для спілкування та богослужіння було вдосталь, тож хаотичний з’їзд делегатів не спричинив особливих збоїв у запланованій програмі.
«Милуватися горами і піднятися на гору — це різні речі! Ми в цьому переконалися, — сказав у своєму вступному слові директор місії Микола Синюк. — Навіть на звичайні гори сходити не так-то просто. Але «хто може перебувати на горі Господній?» (Пс.14). Давайте впродовж нашої конференції будемо прикладати зусилля, щоб зійти на гору Господню, щоб бути в Його присутності!»
Навівши євангельський приклад про нагодування Ісусом Христом натовпу людей, заступник старшого пресвітера Львівської області Віктор Семенюк закликав покладатися на Бога навіть у, здавалося б, безвихідних ситуаціях. Доповнюючи його, Петро Височанський розповів свідчення про будівництво табору «Вітрила надії»: «Коли в життя приходить криза, вона виводить нас на новий щабель. Був момент, коли ми не знали, як далі рухатися в нашому служінні. Молилися, і кожному з нас Бог поклав на серце одну і ту саму річ — будувати дитячий табір. Це був час непростий — ми не мали ні грошей, ні матеріалів, нічого… І поставили ознаку: Боже, якщо нам позичать на невизначений термін матеріали, будемо знати, що це справа від Тебе! Я поїхав по бізнесменах, і кожен з них погодився на такі умови. Так нам позичили дерево, мінвату, покрівлю… Вікна й двері я збирав у Львові по смітниках. І за три місяці ми побудували табір, встигли якраз до початку літа. Бог не запізнився, Він вірний у своїх словах. Ідіть із тим, що маєте, а Бог помножить і благословить!»
«Чому за Ісусом Христом завжди ходили великі натовпи? — запитав у присутніх старший пресвітер Хмельницької області Ростислав Мурах. — Сьогодні, коли проповідуємо Євангелію, вже не люди за нами ходять, а ми — за людьми. Але у Спасителя завжди було, що дати народу: хліб для голодних, зцілення для хворих, слово утіхи для засмучених, життя для померлих, звільнення для одержимих… Моє щире побажання — щоб нам завжди було що дати людям! У одному невеликому селі Хмельниччини місіонери настільки показували добрий приклад, що про них вже стали проповідували. Не вони, а про них. Голова адміністрації зібрав голів сільських рад і дав вказівку: подивіться, у тому селі є віруючі люди, і як вони його підняли! Проходить короткий час, до мене телефонує голова ради іншого села і каже: «Слухайте, дайте ваших людей у наше село!» І відразу пропонує купити приміщення під дім молитви — з другого боку будівлі сільської ради. Слава Богу, там зараз ведеться праця! Ми повинні мати, що дати людям, щоб вони самі шукали нас. А для цього — черпаймо від Ісуса Христа».
«Якщо ми робимо «як для Господа», то справді починають шукати нас, — продовжив думку відповідальний за місіонерську працю в Івано-Франківській області Ігор Бубна. — У селі, де маємо центр реабілітації, попросили нас поштукатурити клуб. І чоловіки того села обурилися: мовляв, чого нас не покликали? А голова каже: то такі люди, що їм скажеш і послухають, а вас — клич, клич, то ви ще ціну собі набиваєте! Хтось сказав: добро потрібно робити не тоді коли хочеться, а тоді, коли треба».
«Ми уже завершуємо будівництво дому молитви, і нещодавно взялися за благоустрій території, зокрема за огорожу, — розповів львівський місіонер Олександр Мазурук. — Порахували, що нам потрібно її 250 метрів. Тим часом дзвонить один брат і каже: «Вам взагалі потрібна огорожа?» Кажу: «Потрібна, ми власне саме цим зараз займаємося!» Пізніше передзвонює: «Слухай, тут є один польський бізнесмен, він має у продажу огорожу. Я у нього зараз працюю менеджером, і згадав, як колись він показував мені один товар — німецьку оцинковану огорожу. Тоді власник сказав, оскільки вона не продається, може, через надто високу ціну, то краще її подарувати якійсь церкві. І я це запам’ятав. А зараз чомусь згадав, що ви у Варажі якраз будуєтеся». Він влаштував мені зустріч із тим чоловіком, і той просто віддав нашій церкві ту дорогу огорожу. Це справжнє чудо, просто не вистачає слів для вдячності Богу!»
«Подібне свідчення було, коли ми закінчували ремонт у одному домі молитви, і потрібні були лавки, — додав Петро Височанський. — Один наш місіонер запізнився на поїзд і його підібрав на дорозі чоловік на джипі. Брат став йому благовістити, розказав про дім молитви. Той питає: «А лавки маєте?» — «Ні, не маємо!» — «А можна, приїхати подивитися?» Заїхав, подивився, порахував, каже: «Чекайте свої лавки!» Ну, ми собі працюємо далі, якраз ковролін постелили, дзвонить: «В понеділок приїжджайте за лавками!» Ось так Бог благословив нас — на весь дім молитви отримали лавки! Слава Богу, що у нього є такі люди, які отак тихо і скромно, без реклами, без фотографій — служать Йому».
Заступник директора місії Віталій Оніщук виголосив проповідь на Еф.5:15, у якій закликав присутніх не пропустити часу, який відведений Богом для кожної справи. Він навів приклад із свого життя: «Колись я мав часті поїздки в Росію, і раптом з’явилося велике бажання знайти одну людину, з якою служив в армії. Ми не бачилися уже близько 14 років. Це бажання довгий час не покидало, і врешті решт вирішив: я маю знайти цього чоловіка. Коли приїхав, то застав його у важкій хворобі, прикованим до ліжка — на той час уже 7 років. Упізнавши мене, він став сильно плакати. Каже: «Ніхто мене не відвідав! А чому ти приїхав?» Ми спілкувалися, молилися, він розкаявся у своїх гріхах. Десь через півтора тижні після від’їзду мені зателефонували і сказали, що Саша помер — але помер у мирі, попросивши в усіх пробачення, згадуючи про нашу зустріч. Є моменти, коли Бог до чогось спонукає — і важливо не втратити того моменту, а відгукнутися».
Після перерви проповідував заступник директора місії Євген Мельничук. Він почав свою промову із запитання: «Якби господиня робила пельмені «як для Господа», то як би вони виглядали?» Пресвітер торкнувся буденних побутових ситуацій, у яких не менш важливо, ніж у служінні, бути вірним Богу. «Служіння може зійти нанівець, якщо дружина не підтримує чоловіка, а чоловік не відноситься правильно до дружини і дітей!» — підкреслив служитель.
Настав час для свідчень місіонерів Івано-Франківської області. Першим отримав слово Віталій Маланчук, який розповів про свій досвід служіння в іпостасі пресвітера і одночасно депутата, а згодом — голови сільської ради.
Михайло Соф’як ділився практикою викладання у Школі особистого євангелізму (ШОЄ), створеній на теренах Івано-Франківщини, і розповів приклад із студентської практики: «Коли ми поверталися із центру міста після практичних занять, я помітив людину, яка сиділа на лавці біля бронзової статуї відомого художника. Відправивши студентів вперед, я спробував завести розмову, і чоловік дуже легко пішов на контакт. Я почав розуміти, що він готовий до чогось більшого, ніж просто виклад Євангелії. Чоловік виявився теж художником. І тоді, в День незалежності, він визнав, що все його життя минуло в залежності. Дуже рідко коли зустрічаєш настільки готову людину. І рідко під час розмови отримуєш таке запевнення, що вона насправді щиро покаялася. Все це відбулося буквально за 10 хвилин. Я дав йому свій номер телефону і обіцяв молитися. Потім подумав: ось, було два мертвих художники, але один із них ожив!»
«Легше служити Богу, коли все добре, церква росте, є матеріальний достаток… Ми більше свідчимо про удачі, і рідко — про проблеми, — сказав місіонер Роман Ленів. — Буквально минулого тижня ми пережили ряд негативних ситуацій. Спочатку поламалася машина. В цей момент жінка виходить з хати: кухонний комбайн згорів. Ввечері того ж дня гідрофор сплавився. Потім найменший син захворів — обличчя обсипало гнійними ранами. І останнє — каналізація забилася. Одне за другим… Але потішає те, що Бог не раз допомагав і допоможе й цього разу».
«Раніше я не думав, що чутки настільки швидко поширюються між людьми, — зауважив місіонер Володимир Острик. — Коли ми переїхали за три кілометри від того місця, де жили раніше, нові сусіди уже знали, хто ми є. Кажуть: «Ми все про вас знаємо!» Тож наше служіння полягає в тому, щоб проповідувати ділом, а словом тільки підтверджувати. Через дорогу від нас живуть люди з інвалідністю — мама (93 роки) і син (73 роки). Почали спілкуватися з ними, і я запитав: «А що ви їсте?» Мені було просто незрозуміло, як можна щось приготувати в такому стані. Від того часу ми стали їм служити: дружина готує їсти, і двічі на день заносимо. Одного разу чоловік сказав: «Знаєте, я вже й забув смак деяких страв». Через деякий час жінка запитала: «Ви, напевно, не такі як усі? За ці роки мене ніхто ще не запитав, чи маю я що їсти…»
Слово для проповіді отримав відповідальний за євангелізаційне служіння у Львіській області Анатолій Гук, який закликав місіонерів довіряти Богу в служінні і працювати, поки є час і можливість.
Наступними свідчили працівники Хмельниччини. Відповідальний за місіонерське служіння в області Віктор Мартинович розповів про початок та сьогоднішній стан служіння в с. Княгинин (читайте «Нестандартні методи благовістя від Віктора Мартиновича»). А Ростислав Мурах поділився досвідом про початок служіння в обласному центрі (читайте «Секрет довголіття від Ростислава Мураха»).
Ввечері учитель Василь Попудник виклав концептуальний семінар на 1Хр.12:32: «А з Іссахарових синів, що мали розуміння часу, щоб знати, що буде робити Ізраїль, їх голів було двісті, а всі їхні брати робили за їхнім наказом». Служитель звернув увагу на проблему відсутності бачення, правильного використання часу, чітко поставлених цілей в служінні тощо. Також він розповів про практику утворення нової церкви в Івано-Франківську. Після викладу місіонери ставили запитання спікеру.
Після вечері місіонери ще довго сиділи біля вогнища, спілкуючись на злободенні теми.
День 2
Після ранкової молитви Петро Височанських розповів місіонерам про цікаву особливість гір: коли співають або проповідують в таборі — чути в усьому селі. Тож він запросив колег вийти з приміщення і заспівати кілька пісень. Ранок видався надзвичайно туманним. На горі серед густого туману стояли місіонери і, піднявши руки, молилися за людей.
Після сніданку слово для свідчень було надане працівникам Львівської області. Петро Височанський, зокрема, розповів про погані дороги в Карпатах, де не раз пошкоджували машини. «І це справді для нас чудо, — сказав служитель. — У тих напрямках, за які молилися — Славськ, Воловець, Турка, Тустань — зробили прекрасні дороги! Ті відстані, які раніше долали за дві з половиною години, тепер займають максимум півтори». Також він сказав кілька слів про служіння циганам в Чинадієво: «Коли ми побачили спрагнені серця, заплаканих матерів з дітьми, які просили за них помолитися, то зрозуміли, що вони не просто прийшли за гуманітаркою». Місіонери розробили проект перевізного дому молитви на 40 чоловік, наразі він вже готовий для транспортування в Чинадієво. «У цьому дитячому таборі, де ми знаходимося, — продовжив Петро Височанський, — щороку буває по 1600 дітей. В одному з минулих заїздів діти спали по двоє на ліжку, вони самі погодилися на такі умови, бо дуже хотіли потрапити в табір!»
«Як викладач-методист, працюючи у відділі освіти, я маю нагоду проводити різного плану зустрічі з вчителями, — сказав місіонер Іван Онисів. — Одного разу мене запросили на виїзну конференцію в Чернівецьку область. Перебуваючи там, спілкуючись із колегами, я помітив, як, незалежно від деномінацій, інтелігенція прагне Бога. Одного вечора мене запросила на прогулянку одна із делегатів, яка займала досить високу посаду. Знаючи, що я служу в церкві, вона звернулася з бажанням покаятися перед Богом. Прямо на вулиці серед людей ми з нею молилися. Пізніше було спілкування іще з кількома людьми. І в цьому я побачив Божу руку!»
«Ми обрали таку тактику — проводимо виїзні дитячі табори в тих селах, де плануємо засновувати церкви, — поділився місіонер Олександр Мазурук. — Сьогодні у нас вже є випадки, коли діти привели батьків у церкву. Так, у Варажі навернувся до Бога працівник відділу культури. Після того, як прийшли до церкви листоноша, медпрацівник дитсадку, люди почали говорити: «Штунди окуповують село!» Один наш брат якимось чином підключився до колишньої колгоспної мережі і став крутити християнські пісні. Хтось сказав: «То вже радіо захопили чи що?»
«Кожного року чоловік мені обіцяє: «Через стан твого здоров’я будемо зменшувати кількість таборів», — розповіла Оксана Височанська. — Я кажу: «Так, так, будемо зменшувати… А сама думаю: «Господи, це означає, що будемо збільшувати…» Цього року їх була рекордна кількість за всі роки… Але для мене це велике чудо: як тільки починаються табори, хвороба перестає проявлятися! Цього року ми мали боротьбу зі стихією. По всіх прогнозах передавали опади, а за таких умов неможливо повноцінно провести програму. Але, дякувати Богу, завжди, коли потрібно було проводити щось на вулиці, дощ припинявся. Одного разу нам навіть довелося посилено молитися, але все ж хмари розступилися!»
«Якось Бог дав нам в серце бажання пройти з Євангелієм кожне село нашої місцевості, не пропускаючи жодної хати, — розповів місіонер Володимир Байрак. — І ось, ми зайшли в самий тупик, найбільш віддалене місце. Зайшли в хату, а там стоїть чоловік і плаче. Каже: «Слава Ісусу! Бог почув мою молитву! Я молився і чекав таких самих віруючих, як я». Ми аж здивувалися, бо часто люди нас просто виганяли з дворів. Виявляється, цей 70-тирічний чоловік уже 10 років як навернувся до Бога через радіопередачу Івана Зінчика. Вдома молиться, читає Біблію. По селі його стали називати Зінчиком, бо усім проповідував про Бога. Питається: «А можна у вас водне хрещення прийняти?» Ми побачили, що він справді до цього готовий. Зараз Федір продовжує проповідувати людям про Христа!»
Ростислав Мурах проповідував про практичні моменти служіння. Він поставив присутнім такі запитання: «Що зміниться в результаті нашого служіння до 2023 року?»; «Як поставиться до нас наступне покоління християн?»; «Що будуть пам’ятати про нас ті, хто прийде за нами?»; «Що ти бачиш?» тощо.
Місіонерські звіти продовжили працівники Волинської, Рівненської та Тернопільської областей. Зокрема волинянин Андрій Брилюк розповів про своє навернення до Бога та покликання до місіонерського служіння. «Коли ми вже певний час пропрацювали на місіонерській точці, увірував голова сільської ради, — сказав служитель. — І він розказав історію того краю, якої я не знав. Коли я дізнався про певні деталі, мені стало навіть простіше служити. Тоді я зрозумів, як важливо знати історію місцевості, де працюєш».
Микола Синюк виклав семінар «Робіть як для Господа». «Наш Бог хоче, щоб ми робили не те, що самі вирішили, а те, що є в Його планах, — сказав єпископ. — Запитаймо, як апостол Павло: «Господи, що накажеш мені робити?»
Заключну проповідь виголосив старший пресвітер Івано-Франківської області Юрій Веремій. «Сьогодні ми працюємо в різних містах і селах, різних культурах, різних менталітетах, — сказав він. — Як важливо чітко визначити аудиторію, з якою ми працюємо, заради більшої ефективності. Молімося, отримуймо від Бога відкриття і рухаймося сміливо вперед в ім’я Ісуса Христа і для Його слави. Місіонери, нехай Господь надалі благословить вашу працю, ваше життя і ваше служіння!»
Впродовж конференції звершувалися молитви за благословення праці в регіонах, за здоров’я недужих, а також за працівників у яких був День народження. Співом служили окремі делегації, а здебільшого — співали усі разом під акомпанемент гітар.
Дмитро Довбуш