Еліс Шевкенек: «Слово Боже горить у моєму серці!»

31.10.2017
0
31

Еліс Шевкенек народилася 1925 року на заході Канади в багатодітній сім’ї українських емігрантів. У віці 20-ти років вона посвятила себе Богу. Після закінчення біблійного коледжу стала активно займатися місіонерством. Заснувала церкви в Канаді, згодом продовжила своє служіння в Азії та Європі. У серпні 2016 року Еліс у черговий раз відвідала Україну, зокрема м. Луцьк, де служила на конференції.

— Ви побували в різних країнах і можете порівнювати: у чому специфіка України в плані місіонерства?

— Для мене люди є люди — скрізь. Усюди зустрічаю і душевну спрагу, і опозицію. Я не дивлюся на стан країни, а зацікавлена насамперед станом сердець. І коли бачу потребу, намагаюся допомогти. Основна моя ціль — щоб грішники не загинули, а отримали вічне спасіння, прийнявши Христа. В Індії я багато плакала, бо жила серед найбідніших людей, відчувала на собі їхні злидні й голод. Молилася: «Господи, вони стільки страждають на землі! Невже їм доведеться страждати і в вічності?» Якщо ж люди приймуть Христа, вони, можливо, й страждатимуть в цьому віці, але в майбутньому — будуть щасливими! Я намагаюся дивитися на усіх очима Божої любові.

— Ви могли б описати момент першого переживання Бога?

— Цікаво те, що я була врятована у віці 20 років. Доти нічого не знала про спасіння. Але коли Ісус прийшов у моє серце, відразу Його полюбила, Бог відразу став таким реальним і живим! Коли я звільнилася з роботи в школі, щоб стати місіонеркою, моя мама подумала, що я збожеволіла. Вона сказала: «Дитино, що ти робиш?» Я відповіла: «Мамо, я ж маю всім розповісти про Ісуса!» Я полюбила Боже Слово й була наповнена любов’ю до краю. Не тільки любов’ю до Бога, а й любов’ю до людей.

— А через кого ви почули Благу Звістку?

— Студент-другокурсник із п’ятидесятницької біблійної школи був приведений Богом у наше село. Він проводив зібрання в домі старенької вдови. Нас запросили, і ми з моєю сестрою прийшли просто з цікавості. Проповідник говорив про спасіння. Я нічого не могла зрозуміти з проповіді, але мені сподобався спів, і на другий день ми знову прийшли. У кінці богослужіння він запропонував помолитися. Опустилися на коліна, я просто промовила «Отче наш». А він прихилив коліна біля мене й сказав: «Молися так: Боже, помилуй мене, грішницю!» Я не знала, що я — грішниця! Ми всі вважали себе хорошими християнами, незважаючи на те, що вживали алкоголь, ходили на дискотеки й займалися іншими молодіжними пустощами… Але я помолилася цією молитвою. І Бог зробив Свою роботу в моєму серці.

— Читаючи про ваше служіння, я побачив дуже посвячену жінку. Хоча сьогодні багато людей, прийшовши в церкву, стають пасивними відвідувачами зібрань. Як і коли ви пережили покликання?

— З самого початку, як тільки Бог торкнувся мене. Уже через кілька місяців вступила в біблійну школу. Через три роки навчання зрозуміла одне: я повинна служити Богу! Разом із подругою стали думати над тим, з чого почати. І вирішили їздити в містечка, де немає євангельських церков, проводити біблійні заняття, табори для дітей. Ходили з дому в дім, запрошували дітей, забирали їх машиною. Побачили велику позитивну реакцію й результат. І Бог промовив до нас: «Я хочу, щоб ви тут поки що лишилися!» У нас не було жодної фінансової підтримки, грошей було — тільки щоб зняти на два тижні житло. Але прихилили коліна й сказали: «Господи, ми залишимося тут. Але Ти — відповідаєш за нас!» Бог робив чудеса. Ми йшли відвідувати людей, вдома нічого не було. А коли поверталися, знаходили кошик із їжею. Не було чим опалювати житло — люди приносили кошти. Саме в той період я навчилася жити вірою. Коли діти стали змінюватися, почали приходити і їхні батьки, кажучи: «Ми теж хочемо змінитися!» Адже діти вдома розказували батькам, чого вони навчилися. І скоро в нас вже була община. Ми залишилися в тому місці, доки не заснували церкву й не побудували приміщення.

— Чому, на вашу думку, сьогодні людям так важко посвятити себе Богу, залишити власний комфорт? Я знаю, що після навернення, матір навіть вигнала вас із дому. Зрештою, ви відмовилися від сімейного життя й поїхали служити людям в країни третього світу.

— Одна з причин — сама церква мало закликає до цього молодь, мало кидає їй виклик. Мало дозволяє молодим людям, мало дає їм свободи, аби йшли й працювали. У моїй церкві на кожному служінні був заклик: «Хто піде? Хто хоче служити?» По моїх щоках котилися сльози, і я казала: «Господи, я хочу піти туди, куди Ти поведеш! Сказати те, що Ти хочеш сказати!» Я отримала виклик. І це запалило моє серце.

— Я знаю людей, які ніби й не проти поїхати на місію. Але вони переживають: а як там буде, де жити, за що? Наскільки я знаю, ви поїхали в Індію, не маючи жодної спонсорської підтримки. Як ви так довірилися Богові?

— Так, багато молодих людей про це запитують, питаються поради. Перше, що я відповідаю: близько пізнай свого Бога! Коли ти пізнаєш, наскільки Він великий, наскільки люблячий, ти почнеш довіряти Йому. Ти зможеш бути з Ним настільки близько, що чутимеш, як Він говорить особисто до тебе. Деякі люди приходять у захват, коли Бог відповідає на їхні мрії. Я завжди у хвилюванні, коли Бог відкриває мені Свої мрії. Я хочу, щоб Бог відкривав мені Своє серце. І коли Він відкриває, щоразу кажу: «Я готова!» Кожен крок потрібно робити вірою. Оскільки в мене не було за спиною церкви, яка б мене спонсорувала, чи будь-якої іншої підтримки, я все своє життя і до цього дня залежу тільки від Бога. І Він ніколи не підводив. Мені так шкода тих людей, які не йдуть у служіння через страх труднощів. Я ніколи не боялася, бо знала, що Бог попіклується.

— Але як це практично відбувалося? Де бралися кошти?

— Під час служіння в Канаді ми жили в старому будинку, було дуже холодно, не було вугілля. У тій місцевості знайшли родовище нафти. Тому багато людей переїжджали туди з сім’ями, шукаючи роботу. Коли дізналися, що я вчитель, то попросили вчити їхніх дітей, платили зарплату. Коли справи з церквою почали рухатися, ми орендували приміщення старої церкви. Але пізніше орендодавці сказали: «Якщо дві дівчинки можуть мати такі служіння, то тим більше ми». І захотіли назад своє приміщення. Ми молилися: «Боже, що нам тепер робити?» І Бог сказав: «Будуйте!» Ми пішли в установу, яка розподіляє земельні ділянки, і сказали: «Ми збираємося будувати церкву. У вас є ділянка землі, яку ми можемо придбати?» Службовець показав нам і сказав: «Перший, хто дасть гроші, отримає цю ділянку». Ми кажемо: «Нікому не продавайте, завтра вранці ми принесемо гроші!» Ми вийшли надвір, і, хоча у нас зовсім не було коштів, стали славити Бога — ледь не підстрибували від радості, що в нас є ділянка! Зовсім не думали, де взяти гроші. Але наступного дня заплатили повну ціну!

У неділю ми оголосили у своїй общині, що будемо будувати дім молитви, тож потрібно зібрати пожертви. У церкві було багато дітей, жінок… І коли закінчився збір, з хвилюванням запитали в збирача: «Ну, скільки там?» Каже: «42 долари! Це прекрасно!» Ми відповіли: «Прекрасно? Це ж ми самі поклали 35 доларів!» Поспілкувалися з пастором із сусідньої церкви, який знався на будівництві, і сказали йому, що збираємося будувати дім молитви. Він сказав: «Не будьте нерозсудливими, не можна починати будівництво з 42-ма доларами. Для цього потрібні тисячі доларів!» І він справді знав свою справу. А ми знали Свого Бога! І ми сказали: якщо не використати спершу 42 долари, то Бог не дасть більше. Ми найняли екскаватор, щоб викопати котлован, і це якраз коштувало нам 40 доларів. Це був кінець вересня. А до Різдва ми вже ввійшли в нижню частину будівлі. Не позичаючи ні в кого грошей.

— Але ж хтось ці кошти приносив! Вони ж не просто впали з неба?

— Дуже різні люди. Коли пастор сусідньої церкви почув, що ми таки почали будувати, він допоміг нам працівниками. Наприклад, був момент, коли ми купили газову піч для церкви, але не мали коштів провести газ, а йшла зима. Раптом хтось стукає у двері: «Я чув тут дівчата будують церкву, хочу пожертвувати кошти!» Він пішов у газову компанію, запитав, скільки коштуватиме підключення. Це була велика сума, але він її покрив. Допомагали і християни, і зовсім чужі люди. Але найдивніше — ми ніколи не просили ні в кого коштів. Ми молилися, а Бог посилав людей. Написано: «Давайте і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть» (Лк.6:38). Якби я просила у вас гроші, це б вас образило. Але, якщо сам Господь спонукає, ви будете щасливі Йому послужити. Тому ми не просимо — Бог говорить до людей. Були випадки, стукають у двері: «Ми принесли пожертву, вибачте, але тільки 1000 доларів». «Тільки» 1000 доларів! І так — усе моє життя. У нас — Дивний Бог!

— А чому ви не працюєте від якоїсь місії? Можливо так було б простіше?

— Дехто казав мені: «Давай організуємо окрему місію, щоб спростити фінансові питання». Але я відповідала: «Якщо ви хочете приєднатися до місії, ідіть. Я ж хочу, щоб ви знали Бога особисто, і довіряли Йому так, як довіряю я. І немає значення, чи є що їсти, де спати, ми підемо у кожне село і місто. І усім своїм працівникам, усім пасторам заснованих церков я намагалася передати це бачення. Якось одна людина запитала: «Як так, що всі врятовані через служіння сестри Еліс, активні в служінні Богу?» Тому що вони перейняли цей вогонь!

—  Під час свого служіння ви зустріли багато небезпек. Що допомогло вам пройти через все?

— 44 роки я провела в Індії та Пакистані. Індія — індуїстська країна, Пакистан — мусульманська. Коли я була в Пакистані Бог дивно використовував — ми бачили чудеса, зцілення людей. Одна дитина воскресла із мертвих. Хочу навести приклад чуда. Я завжди молилася за хворих. В Індії мене привезли в одну церкву. Там був чоловік в якого були висохлі скручені ноги. Чотири роки він перебував у такому стані. Я поклала руку на одне коліно, стала його випрямляти, говорячи: «В ім’я Ісуса, наказую, щоб це коліно розімкнулося!» Хрусь-хрусь-хрусь — коліно випросталося. І так само — друге коліно. Я сказала: «В ім’я Ісуса, встань!» Він устав. «Іди!» Він почав ходити по кімнаті. Він був на 100% зціленим!

Чудеса… Вони в той час були для нас звичними! На постелях приносили паралізованих, приводили сліпих — і вони йшли зціленими. Багато мусульман приводили своїх хворих. Ми молилися за звільнення одержимих — іноді до 50 чоловік за ніч. Проводили великі служіння — до 10000 чоловік. Були свідчення мусульман, які отримували зцілення. Але мулли дуже розгнівалися. І був такий випадок. Ми проводили зібрання на обгородженій площі. І я помітила, що в одному місці в стіні — пролом. Бог вказав мені. Ми жили в домі шведського місіонера, я сказала йому: «Потрібно замурувати пролом». Він каже: «Щодо цього люди сперечаються: одні хочуть замурувати, а іншим так легше ходити». Але я переконала його. І в той же вечір під час нашого служіння 8 мулл зібрали 2000 мусульман. Вони прийшли з наміром убити мене, мого перекладача і шведського місіонера, який організував богослужіння. І якби стіна не була полагоджена, їм, напевне, вдалося б це зробити, бо пролом відкривав прямий доступ до сцени, де ми знаходилися. Вони почали кричати і кидати каміння. Тоді я підняла руки і славила Бога. Той момент був особливо хвилюючим, зовсім не було страшно. Один мусульманський адвокат, який жив поряд сказав: «Вам потрібно йти, там ще більше мусульман підходять!» Приїхала поліція. Зрештою четверо з них було госпіталізовано, один втратив око. Поставили дошку зі сцени до стіни — до нашого автомобіля, і так нас евакуювали. Над нашими головами летіло каміння. Деякі християни тоді постраждали. Але після цього в газетах з’явилися статті: «Християни атакували мусульман!», «Мечеть — вкрита кров’ю»… Після цього влада заборонила проповідувати Євангелію так відкрито, як до цього. Їхні представники стали приходити на кожне зібрання і записувати усі наші слова. Але я рада, що всі мої проповіді — потрапили й туди.

— Мені сподобалося, коли я вас запитав про важкі моменти, ви навпаки почали розповідь з Божих чудес! Тобто, навіть зло Бог обертав на добро. Дякую за ваше служіння, воно надихає, напевно, не лише християн. Тим не менше, вам — 92 роки! А що місіонери не йдуть на пенсію?

— Я маю так багато, щоб віддавати! Як можу залишатися вдома, коли стільки Слова Божого, яким можна поділитися? Мої рідні вважають, що це ненормально. Але Слово Боже горить в моєму серці! Я вдячна Богу за життя, яке я прожила, але це ще не кінець. Тому що написано: «Будь вірний до смерті», а я ще жива!

— Що ви хочете сказати нашим читачам?

— Бог має план для життя кожного християнина! І нам потрібно дізнатися, що Він призначив саме для нас. Ісус сказав: «Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить» (Iв.14:12). Ісус передав нам відповідальність. Те, що Він нас спас, не означає, що Він тільки нас полюбив — Він полюбив увесь світ. І Він хоче, щоб ми досягали інших людей. Це відповідальність на кожному з нас — проповідувати Ісуса Христа. Для цього не обов’язково їхати в інші країни. Це виклик для сучасної Церкви! Ми станемо перед Богом: як ми використовуємо Його дари, чи не живемо тільки для себе? Мій старший брат сказав: «Ти даремно витратила життя!» Адже мені дуже давалася наука, а я її покинула. Але мій скарб — на небесах. Я все життя будувала доми для інших, не для себе. Я бачила, як мої рідні будують собі прекрасні будинки, і думала: «Ось — даремно витрачене життя! Вони ж із собою нічого не заберуть!»

Небо — вічне місце, і тільки там буде тільки те, що вічне. А на землі вічна — тільки душа. І кожна спасенна душа через наше служіння — це наш скарб на небі. Якщо віруючі житимуть тільки для себе, вони стануть перед Богом з порожніми руками.

Я говорю особисто до тебе зараз. Чому б тобі не стати прикладом повної довіри Господу? Клич із собою молодь і йдіть проповідувати! Ти — можеш це зробити!

P. S. Останні слова сестра Еліс сказала прямо до мене. Я вирішив їх залишити в інтерв’ю, тому що саме так вона звернулася б і до кожного з вас. Тому що це ще раз підкреслює її суть — завжди, скрізь і всім проповідувати Христа, запалювати християн до посвяченого служіння Богу. Звичайно, я попросив її помолитися за мене. Після молитви Еліс запитала: «Чи готовий ти залишити все?» Я відповів: «Я не хочу просто сказати: «так», адже подібні рішення потрібно пропустити через себе, пережити в спілкуванні з Богом». Вона сказала: «Я ціную це. Але саме тут криється відповідь на запитання, чому так мало людей посвячують себе Богу: коли вони чують це запитання, то не готові на нього відповісти».

Дмитро Довбуш

 

Еліс Шевкенек. Книга

Детальніше про життя і служіння Еліс Шевкенек
можна прочитати у її автобіографічній книзі
«О, Господи, хотя бы ещё одну душу...»

Придбати книгу можна,
зателефонувавши за номером:
+380960646365

(Андрій Свирдан,
пастор церкви м. Первомайськ Миколаївської обл.)



Додати коментар

Пожертвувати