Шлях до смирення

20.08.2018
0
26

«Я не вартий усіх отих милостей, і всієї вірности, яку Ти чинив був Своєму рабові… Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене… І Він поблагословив його там» (1М.32:11,27,30).

Мабуть, смирення – така чеснота, яка найбільш важко дається християнинові. Здається, легше віруючому щедро жертвувати чи в поті чола бути задіяним в якомусь служінні, ніж працювати над своїм характером і виховувати в собі цю високо моральну Христову якість. А оскільки вона Христова, бо ж Христос сам «упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної», то вона дуже подобається Отцю небесному, Який саме смиренним дає  благодать, а несмиренним, гордим противиться.

І все це християнин добре розуміє, але все одно гордощі не покидають його. І не треба наступати йому на болючий палець – його непокірна плотська натура виявляє себе в найбільш простих життєвих ситуаціях. Сварки, суди, незгоди, поділення, розкоші, хизування багатством, насмішки, зверхність у стосунках – усе це плоди того ж самого дерева – несмиренного серця плотського чоловіка.

Отже, без смирення аж ніяк не ввійти віруючій людині в Царство Боже, тому милостивий Господь ставить нас на шлях упокорення, допускаючи для нас важкі життєві обставини.

Чудовим прикладом такого шляху може стати для нас історія життя патріарха Якова. А він був чоловіком дуже амбітним. Первородство, а разом  з ним і батькове благословення зі всім його багатством належало його старшому братові Ісавові. А йому цього дуже хотілося. Тому, щоб отримати бажане, пішов на хитрість: купує за сочевичну юшку в Ісава первородство, як той був голодний, а коли Ісав полював на дичину для батька, хитрістю отримав батькове благословення, призначене для брата. Як наслідок, мусив тікати до дядька Лавана. І тут починаються його митарства. Дядько обіцяє йому дати за жінку молодшу дочку Рахіль, а віддає старшу  хворобливу Лію, а вже потім і Рахіль за додаткові роки роботи. Крім того, постійно міняє заплату за його роботу. І нарешті приходить час втечі від Лавана й повернення в Ханаан. Якова наздоганяє тесть і ще раз принижує привселюдно: обшукує його намети, ніби в злодія, і каже, що все, що має Яків: жінки, діти, худоба – належать йому, Лавану. Цим самим він дає зрозуміти своєму  зятеві його нікчемність. До того ж Якова чекає ображений Ісав, який, мабуть, не обмежиться словесними образами, а виллє на нього всю лють своєї ненависті.

Яків розумів, що йому не допоможе помиритися з Ісавом ні його багатство, ні хитрість, тільки один Бог. Тому впокорюється. Посилаючи Ісавові подарунки, він постійно виказує йому своє смирення  словами  «твій раб Яків», ніби вибачаючись за заподіяну образу. А в Бога ревно й невідступно просить захисту. Каже Йому:  «Не відпущу Тебе, поки не благословиш мене». Про це говориться як про боротьбу – «боровся з Богом». Але хіба людина може перемогти Бога? Тоді в чому полягала ця боротьба? Саме у смиренній молитві. Мабуть, Яків згадував перед Богом провини всього свого  життя – усе зло, зроблене, сказане чи задумане, і каявся в ньому. Це була боротьба в дусі, а не в тілі. Бо ж, справді, людині не перемогти Бога. Цьому підтвердження –  Яковова покалічена нога. Але ж написано, що «боровся і подужав». Як це зрозуміти? Яків подужав Бога своїм смиренням. А смирення його полягало у визнанні своєї вини й покаянні, у визнанні своєї слабкості. Яків відкинув усяку надію на своє багатство й свою мудрість, зрозумівши, що це ніщо для Бога. І Господь прийняв Яковове смирення – і «поблагословив його там».  Це благословення полягало у заспокоєні Якова. «Засвітило йому сонце», сонце перемін, а з переміною в його серці відбулася зміна й у серці Ісава – й вони зустрілися як брати з обіймами й сльозами.

Так, Яків став кульгати, але душа знайшла мир в Богові – красу небесну. Ця кульгава нога – як символ слабкості плоті, її безсилля в духовних справах, а також  як символ перемін Якова. Він розпрощався з надією на свої можливості, зі своєю самоцінністю, замінивши це все на уповання на Господа й на Його цінність.

Тож поки  Яків не став кривим (не впокорився), то потрапляв у ситуації, у яких був зневажений, у яких страждала його гідність. Лаван його обманював і зневажав, як тільки він ставав багатшим і міцніла його самовпевненість.

Щось подібне відбувається і з нами. Поки твої суглоби цілі, поки ти не кульгаєш (тобто поки ти впевнений в собі, надієшся на себе, на своє багатство, мудрість, оправдуєш себе, захищаєш свої достоїнства, права) – доти ти будеш «зляканий і затурбований», будеш під тягарем своєї цінності й достоїнства. Бог поведе тебе дорогою смирення й дозволить тобі випробувати міць твоєї опори до кінця, аж поки вона не буде зламана. І лише тоді пізнаєш Божу благодать, а з нею спокій і сльози радості. Тому варто шукати смирення, щоб отримати благословення. Бо ж, як каже Давид, «жертва Богові – зламаний дух», «серцем зламаним та упокореним» Він не погордує.

Василь Мартинюк



Додати коментар

Пожертвувати