Пробудження в Західній Україні: Господи, повтори це знову!

30.09.2017
0
88

У 1920 роках мій дід Олексій Савочка дуже ревно шукав Бога. У той час серед православних християн ходила легенда, що кожен віруючий, щоб догодити Богові, повинен один раз у житті сходити пішки в Почаївську лавру — православну Мекку. І от, спонуканий бажанням догодити Богові, мій дід узяв із собою сухарів і сала й пішки вирушив за кілька сотень кілометрів…

Через декілька днів, добравшись до місця паломництва, Олексій ходив у монастирі  й намагався знайти там Бога для своєї спрагненої душі. Одного дня, проходячи мимо мощів померлих святих, дід вирішив доторкнутися до них, щоб отримати більше освячення. Доторкнувшись, він випадково зламав «святому» палець... Коли ж його підняв, то виявилося, що палець гіпсовий. Чоловік був шокований… Його розчаруванню не було меж. Він зневірився в Богові й засмучений повернувся додому.

Через декілька місяців після повернення з монастиря Олексій почув, що в одному селі, яке розташовувалося за декілька кілометрів від його містечка Степань, збираються якісь штунди, які співають і моляться Богові на якихось незрозумілих мовах. Оскільки дід уже був розчарований в офіційній церкві, то з цікавості вирішив сходити туди й подивитися, що ж там таке відбувається...

Прийшовши на те зібрання, він був здивований щирістю людей, а також любов’ю, проявленою до нього. Після цікавої проповіді простого чоловіка (це був пресвітер Стрєлка) хтось простягнув йому збірник пісень — і всі стали співати. Але не встигли доспівати пісню до кінця, як на дідуся зійшла надприродна сила — він пережив потужну Божу присутність і, схилившись на коліна, довірив своє життя Господу.

Після цього служіння, йдучи дорогою додому, Олексій відчув огиду до тютюну — і викинув трубку для куріння. Переживаючи величезну радість, мій дід із нетерпінням хотів поділитися своїми враженнями із дружиною, а також з іншими родичами.

Але, на превелике розчарування, рідні та близькі зустріли нові дідусеві переконання, м’яко кажучи, вороже. Його дружина (це моя бабуся) заявила йому: «Ну, ти, баптисте, коли я кілька днів тобі їсти не даватиму, тоді та віра миттю вивітриться з твоєї голови! Я приведу тебе до тями!» Це як у тому жарті: якщо в дружини в руках качалка, то це ще не означає, що будуть пиріжки…

Наступного дня після всього, що сталося (а це був понеділок), чоловіки, серед яких був і мій дід, пішли косити сіно. І ось під час обіду кожен дістав свою їжу, яку приготували дружини. Звісно, моя бабуся, виконала свою обіцянку й нічого не приготувала дідусеві. Побачивши це, чоловіки сміялися з нього. Тоді він, не довго думаючи, пішов на край поля, підняв руки до неба й став гучно молитися й славити Бога. Це неймовірно вразило тих людей.

Скориставшись таким моментом, Олексій запросив усіх бажаючих прийти до нього в неділю, щоб разом помолитися й почитати Біблію. І вже наступного літа близько 70 людей із села прийняли водне хрещення та присвятили своє життя Богові! Так народилася одна з перших протестантських церков Західної України (на той час це була територія Польщі), яку очолив мій дідусь. Варто зазначити, що через декілька днів після цієї події на полі, покаялася й моя бабуся — і всі її родичі. 

Олексій Савочка й пресвітер Стрєлка ходили з міста до міста, від села до села й проповідували про Бога. За своє життя вони відкрили сотні церков і хрестили тисячі людей, серед яких, до речі, був і єпископ Російської церкви ХВЄ нині вже покійний В.М. Мурза.

Слухаючи про віру свого діда з уст батька, я завжди думав: звідки в людей у ті часи був такий вогонь та посвята? За ними ж ніхто не бігав, ніхто не тягнув у церкву, не викладав Альфа-курс чи наставництво й не роздавав гуманітарку. Таке відчуття, що люди в ті часи пізнавали Бога трохи по-іншому, ніж нині.

P. S. Якось у підлітковому віці я з місцевою молоддю поїхав у церкву за 50-70 км від дому. Після зібрання один літній чоловік запитав мене, як звати. Зав’язалася розмова. Коли він дізнався, що Олексій Савочка — це мій дідусь, то розповів: «Коли я був ще підлітком, твій дід приходив сюди й багато разів проповідував, так покаялося багато людей і організувалася церква». Я подумав тоді, що дуже хочу, щоб через багато років мої внуки почули б те ж саме: твій дід проповідував тут — і я покаявся…

Роман Савочка, romansavochka.com



Додати коментар

Пожертвувати