Лікар сказав, що я до ранку не доживу…

30.11.2017
0
89

Мені 38 років. Родом із села Оженин, що на Рівненщині. У 2012 році ми з дружиною переїхали жити на Сумщину, щоб трудитися місіонерами. Мій батько першим увірував у живого Бога. Раніше він провадив безбожне життя, нам часто доводилося терпіти від нього, коли приходив додому п’яним. На заводі, де батько працював, були християни, які з великим терпінням і любов’ю свідчили йому про живого Бога. Одного разу він прийшов напідпитку додому й сказав, що піде до віруючих. І пішов, покаявся в гріхах, щиро увірував у живого Бога та Євангелію. Потім мій брат, повернувшись із армії, також пішов до церкви, куди ходить батько. Потім мама покаялася й стала християнкою. Я ж вів безбожне життя, повторюючи гріхи свого батька. Але Бог вчасно зупинив мене.

Одного разу мій друг запросив мене приїхати до нього в сусіднє село на проводи в армію. Я відмовив йому. Він здивувався й образився. Але то було від Бога. Якби я пішов до нього, хтозна, чи повернувся б звідти живим і неушкодженим. На таких гуляннях із надмірним вживанням спиртного майже завжди бувають бійки, які закінчуються значними травмами. Мене охопив страх, що якщо я поїду в те село, то звідти живим не повернуся. Я не знав, звідки те прийшло, але якийсь злам відчув усередині, мені стало гидко на душі від усіх тих п’яних гульбищ. Раптом подумав: якщо є Бог, про якого мені з таким великим піднесенням розповідають батьки, то я повинен прислухатися до того, що Бог каже людям. Мій батько сильно пиячив, курив, ображав нас, зверхньо ставився до людей, а тепер його мовби підмінили. Сама людина не може так просто змінитися! Це прояв надзвичайної сили. Якщо це зробив не Бог, то хто?

Я з братом пішов на богослужіння, уважно слухав Слово Боже, проповідь Євангелії, і віра в живого Бога народжувалася в моєму серці… Коли ж мене невдовзі призвали до армії, то я вже позиціонував себе як віруючого. Того, що робили мої невіруючі товариші по службі, я собі не дозволяв. Командир щонеділі відпускав мене в місто – до церкви на богослужіння. Мої товариші обурювалися: «Як це так, тобі щотижня дають звільнення й вихід у місто?!»

Упродовж служби в армії моя віра в Бога укріпилася. Я дякую Богу за чуйного командира, бо було багато випадків в інших частинах, коли офіцери (а з ними й інші) принижували солдатів, які заявляли, що вони християни. Після армії я твердо вирішив увійти в Завіт із Богом через святе водне хрещення, що негайно й зробив. Одразу включився в активне служіння Богу, проповідуючи Євангелію – особливо молоді. У 2008 році одружився на щирій християнці Тані. Ми з нею щороку їздили в Малин, на молодіжний християнський з’їзд (до речі, саме там ми й познайомилися). У 2014 році ми приїхали туди також, трохи з запізненням. Поставили намет. Саме пройшов дощ. Готувалися до сну, раптом почувся якийсь тріскіт, на намет впало дерево – сосна, стовбур якої вдарив мене по голові. Я одразу знепритомнів. Через відкриту черепно-мозкову травму я декілька днів не приходив до свідомості. Мене терміново відвезли аж у Київ. Лікар, який робив операцію, сказав, що до ранку я не доживу.

На питання  «Чому так сталося саме зі мною?» я не знайшов відповіді. Що сталося, те сталося. Але основне те, що Бог у цьому всьому явив Свою славу! Лікарі потім, бачачи, що я ще живий, стали казати, що якщо я й опритомнію, то не буду впізнавати рідних, втрачу пам’ять і взагалі в мене будуть суттєві розлади розуму, рухливості, різних органів. Мою дружину попередили, щоб готувалася до гіршого. Але нічого цього не сталося. Слава Ісусу Христу! Я прийшов до тями на шостий день – і всіх впізнавав, усе було в нормі з моїм розумом. Звичайно, що після виписки з лікарні упродовж цілого року я проходив реабілітацію, сьогодні ж почуваю себе добре.

Мені розповіли, що молоді християни, яких було на з’їзді в Малині декілька тисяч, упродовж п’яти годин не вставали з колін і молилися за моє зцілення. Телефонували своїм рідним, передавали в інші церкви, щоб також молилися. Тобто за мене молилося дуже багато Божого народу. Якби не Божа милість наді мною, то прогнози лікарів справдилися б, і я не був би тут.

У мене було декілька отворів у черепі, які тепер затягнуті тоненькою плівкою. Є небезпека, що можна десь ненароком пошкодити голову, мушу бути обережним. Дякувати Богу, ніяким іншим органам ця травма шкоди не завдала: зір, слух, руки, ноги функціонують нормально. Ми разом із дружиною пройшли велике випробування у своєму житті, та Господь дає нам сили та зміцнює здоров’я, щоб ми могли далі працювати на Божій ниві.

Тепер ми працюємо місіонерами в Путивлі – знаменитому історичному місті з понад тисячолітньою історією. Усі місіонери, що були в Путивлі до мене, довго не затримувалися. Ми також маємо певні складнощі, живемо на орендованій квартирі в Бурині, що за 20 км від Путивля, але віримо, що Бог саме нині дає чудову нагоду донести жителям Путивля євангельську звістку про живого Бога й Спасителя Ісуса Христа. Тут багато набожних і водночас забобонних людей. Ми знайомимося з багатьма з них, стараємося добрими ділами показати Бога. Відвідуємо хоспіс, інтернат. «Чому ви це робите? – запитують нас. – Це ваша робота?» Якби це була робота, то ми б знайшли іншу, а це наше покликання від Бога, Якому ми обіцяли служити. Якщо ми пізнали живого Бога, то маємо переконання, що все, що написано в Євангелії, – щира правда. Тому я не можу мовчати, коли бачу, як багато людей відходять у вічність без покаяння… Людям потрібне живе Слово, і Бог призвав нас проповідувати його на Сумщині. І навіть ця травма допомогла мені ще глибше усвідомити скороминучість людського життя й необхідність якнайшвидше – сьогодні, нині – каятися в гріхах, припадаючи в щирій молитві до Спасителя Ісуса Христа. Якщо Бог не допоможе нам, то хто?

Віталій Бізюк, місіонер «Голосу надії»
записав Геннадій Андросов

 



Додати коментар

Пожертвувати