Я смерті не боюся

29.06.2018
0
139

Я хочу хвалитися перед вами. Але хвалитися буду ні ким іншим, як Ісусом, бо написано: «Хто хвалиться — хвались Господом!» Дух Святий, Якого я прийняв ще в 13 років, живе в моєму серці. Тоді отримав хрещення з ознакою інших мов і дотепер відчуваю, що Дух Святий завжди зміцнює мене, Він заступається за нас перед Отцем Небесним  навіть за те, чого ми не знаємо або навіть і не розуміємо.

Кілька років тому на молитві Дух Святий проказав до мене такі слова, які тоді мені не були зрозумілі. Але у свій час зрозумів, про що йшлося. Ось одна фраза з цього пророцтва: «Я проведу тебе долиною смертної тіні, але смерті поставлю заборону». Звичайно, я прийняв до уваги ці слова, але тоді був здоровою людиною і мені було важко навіть припустити, що зі мною може трапитися.

Та невдовзі ці слова спливли в моїй пам’яті. Трохи більше як півтора роки тому я відчув проблеми зі здоров’ям і звернувся до лікарів. Мені поставили невтішний діагноз, про який навіть ніколи не думав і тим більше не очікував. Коли мене направили в онкодиспансер, мені стало неприємно. Звичайно, я взяв себе в руки, намагався триматися, хоча внутрішньо звертався до Бога й готувався до найгіршого. Ні, в моєму серці не було якогось невдоволення чи гніву на Бога, проте вирок лікаря збентежив мене. Він сказав мені дуже лагідно й обережно, що в мене четверта стадія раку, яка вже не піддається лікуванню. У мене були уражені нирки, наднирники, хребет і легені — усе було в метастазах.

Я ліг у лікарню, хоча лікарі жодних надій не давали. Зробили спробу лікувати, давали «хімію». Потім запропонували більш дорогі ліки. Я їх приймав, і на початку мені видавалося, що стало краще. Навіть результати томографії підтвердили це. Але зрештою після пройденого курсу все одно прогнозували нуль відсотків на життя. Я фактично перебував у смертельному стані.

Але передусім хочу сказати, що в моєму житті почалася духовна боротьба. Інакше, як битвою, цього не назвеш. Хоча я не впевнений, що ви всі зможете мене зрозуміти повною мірою. Зрозуміє, напевно, лише той, хто мав цю боротьбу. Я не боровся за життя. Це був неймовірний натиск із боку диявола. Не раз відчував, як у мені виникали чужі для мене думки: «Подивися, ти пресвітер церкви, і що твій Бог з тобою зробив?» Я не нарікав на Бога навіть внутрішньо, не гнівався, але в мені постійно відбувалася ця духовна битва. Боровся з цими думками день і ніч, і було, скажу вам, дуже нелегко. Здавалося, що більше не зможу цього знести. Але це все бачив Господь і допомагав мені проходити це випробування.

З кожним днем смерть наближалася до мене. Я буквально відчував її близькість. Хвороба здолала мене настільки, що близько двох місяців навіть не міг піднятися з ліжка. Не скажу, що хотілося померти чи що я чекав цієї миті, але щиро, з подякою Богові скажу, що смерті не боявся. Я знав, куди йду, іноді навіть думалося, що живі будуть заздрити мені, тому що буду з Богом, а перед ними ще важкий земний шлях.

Зрештою мій стан був настільки важким, що протягом тижня вже не приймав їжі. За увесь час хвороби схуд на 25 кілограмів. І все свідчило, що смерть повністю заволоділа мною — і жити мені лишалися лічені дні. Мені ще пропонували пройти певний курс хіміотерапії, але я відмовився від нього. Вирішив, що краще буду помирати так, як є, ніж ще щось приймати й мучитися від цього ще більше. Я віддав усе в руки Божі.

І в якусь мить відчув, що Дух Святий, Який живе в моєму серці, став діяти в мені. Навіть у смертний час відчував Його неймовірну підтримку й силу. Він діяв у моєму житті так, що смерть втратила наді мною владу. Він діяв так, що я став повертатися до життя.

Звісно, неймовірно сильна молитовна підтримка інших людей. Я нікого не просив, щоб за мене молилися. Але за це турбувався Господь і Дух Святий. Не раз, особливо під час хвороби, роздумував про розслабленого чоловіка, якого четверо друзів несли на ношах до Ісуса, щоб його оздоровив. І там є такі слова: «Ісус побачив віру тих, що несли…» І по їхній вірі чоловік був оздоровлений. Під час загострення хвороби я був неспроможний молитися за себе. Але знаю, що за мене молилися тисячі людей, за мене молилися церкви. Одна за одною отримував звістки: «Ми молимося…» навіть від людей, яких зовсім не знав. Але, стикаючись з ними в різних місцях, чув, що вони несуть мене на руках молитви. Дух Святий, Який живе в наших серцях, знає, що нам потрібно і хто може стати за кожного з нас у проломі.

У якийсь момент відчув, що мій стан покращується. І коли після майже двох місяців перебування у ліжку зміг піднятися й прийти на богослужіння, то щиро дякував Господу. На зібранні, яке зміг відвідати після тривалої перерви, став на проповідь, але, побачивши, як люди зі слізьми й тривогою дивляться на мене, відчув, що не маю що сказати їм. Я промовив кілька слів і сів. Уже на другому зібранні знову піднявся й сказав до народу Божого: «Звичайно, я за життя борюся, жити хочу, але також хочу, щоб ви знали, що смерті не боюся, бо знаю куди йду, маю з чим і з Ким помирати». І відтоді духовна битва, про яку казав раніше, стихла. Відчув перемогу, бо за цим сповіданням віри й надії стояв Господь і Святий Дух. Після цього зібрання став почуватися краще з кожним днем. І ось уже півтора року живу і славлю Бога. Мене з обласної лікарні навіть розшукували, телефонували в районну, щоб дізнатися, де я, чи живий, чи помер і чому не приїжджаю на консультацію. Лікарям було не під силу змінити мій стан, але Богові — все можливо, тому що мій Бог живий!

І сьогодні хочу порадити всім, хто перебуває в хворобі, у духовній боротьбі й, можливо, не може здолати того, що постало перед ним: власними силами ми не можемо нічого зробити, але якщо ми будемо дивитися на Голгофу, на Ісуса Христа, на Його перемогу, то будемо зміцнюватися. Христос — Той, Хто має право дати життя й відняти його. У Його руках наша доля, тому не падаймо у відчай, довірмося Богові. Він знає, як краще для нас, Він розуміє нас краще, ніж навіть ми самі себе. І зцілив Він мене не тому, що я був якимось особливим, що я був пресвітером церкви, а тому, що такою була Його воля. І Він має план для вашого життя.

Моя хвороба навчила мене бути уважним і співчутливим до хворих людей. Коли тільки мені стало трохи легше, я одразу почав звертати увагу на тих, хто стикнувся з такими обставинами, як я. Намагався відвідувати таких людей, підтримувати, знайти слова підбадьорення, донести до людини — що це не найбільша трагедія, коли людина помирає. Найбільша трагедія стається тоді, коли людина помирає без Бога. Якщо ж ти прийняв Ісуса у своє серце, то, навіть помираючи, знай, що йдеш у краще місце, місце благословенне, де не буде ні печалі, ні горя, ні скорботи. Там чекає нас живий Бог, Який нині Духом Святим живе в наших серцях і веде нас навіть тоді, коли ми проходимо долинами смертної темряви.

Микола Лотоцький



Додати коментар

Пожертвувати