Надія в безнадії
Доки, Господи, будеш мене забувати назавжди, доки будеш ховати від мене обличчя Своє?
Як довго я буду складати в душі своїй болі, у серці своїм щодня смуток?
Як довго мій ворог підноситись буде над мене?
(Псалом 12:2,3)
Почуття, які переживав Давид і висловив у своєму псалмі, знайомі, певно, кожній людині. На жаль, бувають моменти, коли в серце приходять тривожні думки розчарування, песимізму, а то й зневіри. Хоча ми розуміємо, що для щирого віруючого це не притаманне, і Слово Боже закликає гнати геть подібні почуття. Але насправді від такого стану не застрахований ніхто. І попри всю довіру Богові, надію на Нього, віруючим часто доводиться проходити долиною розчарувань, а то й депресії. Ми не повинні боятися сказати це вголос. Навпаки — наше завдання підтримувати, підбадьорювати один одного.
Життя нам приносить такі сюрпризи, від яких навіть у найсильніших опускаються руки, і часто це може призвести до важких наслідків. Боячись того, що нас не так зрозуміють, зневажать за слабодухість та слабкість у вірі, ми не наважуємося комусь признатися у своїх внутрішніх тривогах та розчаруваннях, замикаємося в собі, носимо цей тягар — а це призводить до ще більшої депресії. Тому найважливіший та найперший крок до вирішення проблеми розчарування — це визнання такої проблеми.
Зі Слова Божого дізнаємося, що навіть великі мужі Божі, через яких із надзвичайною силою діяв Бог, переживали часи розчарувань. Але навіть у таких ситуаціях вони залишалися велетнями віри. І підтвердження цього — те, що вони піднімалися та йшли далі до нових висот. На жаль, дехто настільки акцентував увагу на своїх тимчасових проблемах, що піднятися вже не вистачило сили. І вони залишилися лежати, переможені обставинами. Тому герой віри не той, хто не переживає розчарувань та депресій, а той, хто виходить із них переможцем.
Завдання диявола — зробити нас «небоєздатними», змусити відмовитися від подальшого служіння та боротьби. Він може це робити ззовні, посилаючи труднощі чи спокуси залежно від ситуації, а може атакувати й зсередини, навіюючи нам песимістичні думки та настрої, ніби все втрачено й ми більше ні на що не здатні. Але апостол Павло, у служінні якого було багато як переможного, так і труднощів, сказав: «Любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2Кор.12:10). Чому саме так? Бо він із власного досвіду знав, що в моменти його власної слабкості Господь показував Свою силу та велич. І з цією силою людина виходить переможцем із будь-яких скрутних ситуацій.
Свій псалом, початок якого винесений в епіграф, Давид закінчує такими словами: «Я надію на милість Твою покладаю, моє серце радіє спасінням Твоїм! Я буду співати Господові, бо Він добродійство для мене вчинив...»
Така ж сама ситуація й з іншим Давидовим псалмом розпачу та безнадії — 21-м, що розпочинається словами: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?..» Закінчується плач мужа Божого словами надії на Бога: «Хто боїться Господа, прославляйте Його… бо Він не погордував і не зневажив страждання убогого, і від нього обличчя Свого не сховав, а почув, як він кликав до Нього!» Саме після цієї сумної пісні знаходимо чи не найбільш оптимістичний псалом Біблії — 22-й: «Господь — то мій Пастир…»
Нехай цими словами завжди закінчуються й наші мандрівки долинами розчарувань. Бо після долин нас чекають гори Божої слави та благословення.