До війни я не знав Бога, а тепер Він мій Батько
Я виріс у селищі Луч Миколаївської області. У колі мого спілкування були люди більше релігійні, ніж щиро віруючі. Вони дотримувалися багатьох обрядів, але мало замислювалися над значенням цих обрядів, і чи вони взагалі важливі. У дитинстві та підлітковому віці мені ніхто не розповідав про Бога. Відповідно мої знання про Нього були мінімальними. Я майже нічого про Бога не знав.
Звісно, ми не сподівалися, що почнеться війна, але мали погане передчуття. Пам’ятаю, як 23 лютого складали з друзями плани їхати разом у Польщу. Але вранці 24 лютого почався апокаліпсис. Почули вибухи. Хоча прильоти були далеко від нас, в іншій частині міста, усе одно було страшно. Ми з другом вийшли на вулицю й побачили величезні черги до супермаркетів. З прилавків змітали всю їжу, воду. Містом їздили військові. Цілий день і ніч ми стежили за новинами в тривозі, що ось-ось щось станеться. Незрозуміло, що відбувається навколо, що буде завтра й що нам робити. Було дуже важко це все сприймати, важко приймати серйозні рішення.
Згодом окупували Херсон. Подзвонила мама, яка тоді жила в с. Зоря (воно розташоване між Миколаєвом і Херсоном), і запропонувала нам із дружиною приїхати до неї, мовляв, там спокійніше. Ми склали валізи й поїхали. На той момент це здавалося хорошим виходом, але зрештою виявилося, що рішення було вкрай неправильне, адже невдовзі це село також опинилося в окупації. Скрізь їздила російська техніка, росіяни стріляли по Миколаєву. Ми чули гучні вибухи, аж тремтіла земля. Було дуже страшно, здавалося, це був найважчий період у моєму житті. Але тоді ми ще не розуміли, що може бути гірше.
Йшов другий тиждень від початку війни. Ми проживали в хаті разом із бабусею й дядьком. Виїжджати було небезпечно. Був випадок, коли один чоловік їхав до сусіднього села — і в його машину влучив снаряд. Його теща загинула, сина поранило в обличчя, а самому водію відірвало ногу. Продукти поступово закінчувалися, купити не було де. На щастя, українські військові пішли в контрнаступ і вибили росіян із нашого села. Але на цьому все не закінчилося, це було затишшя перед бурею. Після звільнення вороги стали просто засипати село бомбами. Наступні три дні та дві ночі були найстрашнішими в моєму житті.
Першої ночі все небо світилося, від прильотів в сусідів повилітали вікна, ми чули автоматні черги — перестрілки між українськими й російськими військовими. Це було десь за кілометр від нас. Я не був людиною, яка глибоко вірила в Бога, навіть не знав, як до Нього звертатися. Але знав, що Хтось є на небі, Хто може нас захистити. Я вірив, що прийде якась допомога. Невже життя може так швидко закінчитися — ми тільки одружилися, нам із дружиною було по 20 років! До речі, батьки дружини були віруючі, тому вона вже мала певні дотики до Ісуса Христа. І тоді я став молитися, як умів, своїми словами. Тримав дружину за руку й говорив: «Боже, виведи нас, я зміню своє життя!» Не можу сказати, що моє життя було правильним. Трохи вживав алкоголь, трохи лихословив, не те щоб погано ставився до людей, просто думав тільки про себе. Сьогодні я усвідомлюю, як важливо думати один про одного.
На другий день пропало світло, відповідно й не було води, бо не працювали насоси на водонапірній вежі. Ми вимкнули свої телефони, щоб зберегти заряд. День був тихий, а вночі знову почалися обстріли. Ми ховалися в погребі, але десь біля третьої години ночі вирішили перейти в будинок, тому що переживали, щоб погреб не засипало разом із нами. Усе навколо гриміло, хату трусило. Ми з дружиною обнялися, накрилися ковдрою, хоча розуміли, що це навряд чи допоможе, якщо буде приліт. У ту ніч ми реально прощалися з життям, прощалися один із одним, молилися, просили прощення… Я все повторював: «Боже, виведи нас». І був дуже страшний приліт метрів за 500 від нашого дому, у нас повибивало вікна, тріснула стеля, впала люстра. Було настільки гучно, що ми думали, що це пряме попадання в наш будинок — і нас ось-ось завалить. Після цього прильоту настало затишшя й зійшло сонце.
Це був третій день — на щастя, останній день нашого перебування в селі. Важко навіть уявити, що там діялося далі. Я ввімкнув телефон, лишалося десь 30% заряду. Став телефонувати всім волонтерам, чиї номери вдалося знайти, щоб нас евакуювали. Не хочу нікого докорити, цілком розумію, наскільки це було ризиковано, тож ніхто не хотів їхати. Єдиний, хто відгукнувся — Сергій, друг мого двоюрідного брата, який мав власний автомобіль. Але коли він під’їхав до блок-поста на виїзді з Миколаєва, його не пропустили, сказали: «Там, куди ти хочеш їхати, наших немає». Він спробував через інший блок-пост — те саме. Брат дзвонить до мене, каже: «Ми не можемо виїхати!» Було дуже важко від усвідомлення, що ми можемо втратити своє життя. Але сталося чудо, Сергій зробив третю спробу, приїхав на блок-пост і каже: «Мені треба проїхати, бо там мої родичі, я мушу їх забрати!» Хоча ми були ледве знайомі, бачилися раз у житті. Він герой для мене. Слава Богу, що є такі люди!
Пам’ятаю: ми сидимо в будинку, утомлені — вже дві ночі не спали, усвідомлюємо, що ніхто нам не допоможе… І раптом біля хати зупиняється машина! Це було надзвичайно, я обійняв Сергія, а Він каже: «Збирайтеся всі, хто є, бо знов ніхто не їхатиме». І ми всі — бабуся, дядько, мама, її чоловік, матір чоловіка, я і дружина — запаковуємося в невелику машину Škoda Octavia. З речей взяли тільки документи й телефони, попередньо видаливши фото-відео на випадок, якщо зупинять росіяни. Тоді в мене з’явилася слабка надія, що ми можемо вижити, врятуватися, що для нас настане завтрашній день.
Дуже моторошно було проїжджати повз зруйновані будинки, вирви від ракет. Наступне село на шляху до Миколаєва, Котляреве, було жахливо поруйноване. Важко передати словами, що ми відчували, бачачи це. Виїхали на трасу Херсон-Миколаїв. Там була така вирва, що ціла вантажівка могла би поміститися. Їдемо, а навколо — ні людей, ні машин, тільки ями на дорозі, ракети в полях і страшна тиша. Діставшись до Миколаєва, я зрозумів, що це переломний момент у моєму житті, що Бог почув мою молитву й вчинив чудо. І тепер я маю дотримати обіцянки — змінити своє життя.
Ми переїхали з Миколаєва до Вінниці, де жив один мій друг, який на той час служив у Нацгвардії. Він допоміг нам із житлом. Згодом я вирішив скористатися програмою для біженців і відправити дружину в Європу. Через місяць вона виїхала з України. У Польщі її прийняли християни, і через них вона почула Євангелію й серйозно наблизилася до Бога. Потім вона певний час жила у Швеції.
У Вінниці я знайшов роботу, усе більш-менш налагодилося. І, на жаль, я трохи забув дану Богові обіцянку. Хоча я багато переосмислив і зрозумів. Наприклад, що не все можна купити за гроші — з окупації втікали і багаті, і бідні. Але все-таки я не спішив кардинально змінювати життя й наближатися до Бога. Через деякий час дружина повернулася до мене у Вінницю. Якось ми поїхали в Тернопіль відвідати її друзів, які теж у свій час переїхали з Миколаєва. І так склалося, що зрештою ми вирішили переїхати до Тернополя на постійне проживання. Сьогодні я думаю, що це Бог так спрямував наше життя. Я радий, що в нашому житті з’явилися віруючі люди, що ми потрапили до церкви. Віруюча людина не бажатиме тобі лихого, бо є заповідь: люби свого ближнього. Пам’ятаю, як ми вперше прийшли на богослужіння в неділю, мене зачепила проповідь пастора, я відчував, що це істина. Потім пастор підійшов, ми познайомилися, стали спілкуватися й регулярно відвідувати зібрання. І буквально через місяць ми з дружиною прийняли водне хрещення. Це важливий крок для нас. Слава Богу, що ми дійшли до цього.
Сьогодні я вдячний Богу, що Він почув мій голос у день недолі, вдячний, що Він допустив ці випробування в моєму житті, бо вони багато мене навчили. Я зрозумів, що маю до кого звернутися, що є Бог і що Він мій Батько. Я спілкуюся з Ним як із Батьком. Тепер я усвідомлюю, що якби люди дотримувалися Божих заповідей, думали один про одного, то цієї війни б не було. Якби люди вірили в Бога, вони не вбивали би своїх ближніх. У Біблії я знайшов багато важливих відповідей — як виховувати дітей, як будувати стосунки з людьми та з Богом. І це допомагає мені зараз жити. Тому я всім бажаю увірувати в Бога в тих випробуваннях, які кожен сьогодні проходить. Наше тілесне життя рано чи пізно закінчиться, а що далі? Через Ісуса Христа, Який помер за наші гріхи, ми можемо мати спасіння й вічне життя. Завтра — нам не належить, може статися все, що завгодно. 23 лютого я не думав, що почнеться війна й що прощатимуся з життям під обстрілами. Бог кличе всіх, але кожна людина сама обирає, чи пускати Його у своє серце. Я зрозумів, що без Ісуса Христа ми мало що можемо зробити. Ми можемо збудувати будинок, але немає гарантії, що в Нього не прилетить ракета. Ісус Христос — це світло, до якого ми всі маємо йти. Я думаю, що тільки з Ним ми можемо побудувати щасливе життя для себе й для нашої країни, зробити світ кращим.