Рак — не вирок

20.08.2018
3
1947

Я народився в християнській родині. Мій батько понад 20 років виконував пасторське служіння в селі Липа Турійського району Волинської області. Ми з дружиною виховуємо четверо діток, п’ята дитинка померла в ранньому віці. Діти підростали, доньки виходили заміж. Здавалося б, все складається якнайкраще. Але несподівано в моє життя прийшла хвороба, якої ніхто не очікував. Я відчув погіршення здоров’я, але думав: «Ну нічого: сьогодні погано — завтра буде краще». Але краще не ставало, я постійно відчував слабкість. Коли поїхав у нашу районну лікарню, де вже не був 25 років, мені сказали, що в мене погані аналізи, проте я все ще сподівався, що вони покращаться. Коли вдруге здав аналізи й вони виявилися ще гіршими, мені порекомендували поїхати в обласну лікарню.

Зрештою після відвідування різних лікарів і лікарень я почув вирок — рак. Але це був вирок лише в людських очах, а для Бога немає нічого неможливого.

Взагалі я не дуже спішив йти в лікарню, бо не міг повірити, що насправді хворий. Та в якусь мить з’явився сильний біль і висока температура. У мене під рукою з’явилася лімфома. Хірург із Турійська, до якого я звернувся, розрізав ту лімфому і сказав, що я маю вже завтра бути в Боголюбах (село неподалік від обласного центру) у лікарні, але сьогодні мене мають обов’язково прокапати, бо до завтра я можу не дожити...

Наступного ранку ми вже були в гематології в Боголюбах. Сили покидали мене. Температура піднялася до сорока градусів. У мене взяли аналіз, і лаборантка, побачивши мої результати, одразу ж сказала: «Цей чоловік до вечора не доживе». Моя кров була як жовта водичка з півтора сантиметровим шаром осаду. Але ці слова говорила людина, а в Бога був свій план. Лікар, яка мала лікувати мене, побачивши результати моїх аналізів, побоялася самостійно приймати якесь рішення, тому покликала головного лікаря. Той сказав, щоб мене відправляли додому, бо нічим мені допомогти не можуть. Проте лікарка взяла відповідальність на себе й погодилася мене госпіталізувати. Мені нічого не говорили про діагноз і вирок медиків, я тільки бачив, що моя дружина дуже плакала. Я почав розпитувати її, але вона нічого не хотіла мені казати. Тоді я звернувся з цим питанням до лікаря, перед тим розповівши, що ми люди віруючі й упевнені, що якщо Бог дасть життя, то я буду жити, а якщо ні — то будь-яке лікування марне. Тоді лікар сказала мені, що в мене гостра монобластна лейкемія, що в мене четверта стадія, і ми дуже пізно приїхали на лікування. Мені приписали хімію, але дружину одразу попередили, що жити мені лишилося до трьох днів. Це було 12 лютого 2016 року.

Почувши свій діагноз, я розумів, що це вирок, але сприйняв його спокійно, як від Бога, бо розумів, що якщо й помирати — то маю змогу підготуватися, а якщо буде на життя — то Бог дасть мені життя. За ті дні все прожите життя промайнуло  перед моїми очима. Я просив у Бога прощення. Не нарікав ні на що, нікого не звинувачував, а лише просив у Бога милості, щоб бути з Ним після смерті. Проте в серці була надія на життя. У нас дуже велика родина, у мене дев’ятеро рідних братів і сестер (правда, одна сестра померла у 21 рік) — усі вони молилися за мене. Також у різних церквах закликали людей молитися за моє здоров’я. І Бог давав сили долати всі труднощі.

Хіміотерапія — це дуже важке випробування. Вона вбиває не лише ракові клітини, а й інші клітини тіла. Мені вливали дуже великі дози. Наприклад, тим, у кого була рання стадія, капали по 2 флакони цитозару на тиждень, тоді як мені по 6 на добу. Треба було по вісім-десять годин лежати під крапельницею. Після того було дуже багато побічних неприємних симптомів. У мене спочатку повністю посивіло волосся, хоча до того було чорним, а потім випало зовсім. Два місяці я був повністю лисим, а потім волосся стало відростати, але вже сивим.

Мені шістнадцять разів брали пункцію кісткового мозку й 68 разів переливали кров. Тобто лікарі докладали зусиль, хоча й самі не вірили в моє одужання. Разом із тим і Церква молилася, і за цією молитвою Бог продовжив моє життя, з чим погодилася й лікарі. Вони казали мені: «Ми робимо все, що можемо, але як дасть Бог — будете жити, а ні — то нічого ми не зробимо». За мене молилися старші служителі області — Михайло Близнюк, Степан Веремчук, а також інші служителі.

Пройшовши всі ці обставини, я вкотре переконався, що наш Бог — сильний. Він допускає труднощі в наше життя, проте завжди йде поруч із нами й дає нам силу подолати їх.

Коли я приїжджав додому після чергового курсу лікування, люди, які бачили мене, не вірили, що я житиму. Я був блідий, бо в моїй крові не було червоних тілець. Лейкоцити й тромбоцити падали до нуля, гемоглобін був навіть 36. ШОЕ сягало позначки 98. А тиск впав до 80/40. Заввідділенням, коли бачив мене, казав мені, що я любимчик у Бога, бо з такими аналізами не живуть навіть дня. Я ж мав змогу говорити про Господа й своїм життям явити Його силу.

Коли я пройшов четверту хімію, мене відправили в Ковель на комісію, яка мала мені дати групу, бо не можна було бути так довго на лікарняному. Там мене запитали, чи я планую далі працювати. Я  відповів, що працював усе життя й хочу працювати й тепер. Одна з лікарів сказала на те: «Та з таким діагнозом ніхто не живе, не те що працює». І мені дали першу групу з буквою А (до підгрупи А першої групи інвалідності належать особи з виключно високою мірою втрати здоров'я, надзвичайною залежністю від постійного стороннього догляду — прим. ред.). Згодом я відмовився від групи, тепер ходжу на роботу, їжджу за кермом. І за це я щиро вдячний лише Богові, бо наші сили дуже мізерні.

Найважчою для мене була шоста хімія. Тоді я лежав під крапельницею близько 21 години. Після неї аналізи стали дуже поганими. Вливання крові та інших медикаментів не давали результату — була висока температура, у легенях стала набиратися вода, перестав прослуховуватися тиск. І коли зрештою лейкоцити вдалося трохи підняти, мене відпустили додому на чотири дні набиратися сили. Сказали не приймати жодних ліків, щоб організм відпочив. З лікарні я йшов попід руки, але вдома мене відвідували служителі, молилися за мене. І вже через чотири дні приїхав у лікарню сам, сидячи за кермом.

На мене дивилися, як на чудо. Зазвичай коли людям казали, що вони проживуть день чи два, то часто прогнози лікарів збувалися буквально до години. А мені дали всього півдня, ну максимум три, але я живу, бо моє життя в Божих руках. Зі мною поруч лежав чоловік, який виглядав міцним і здоровим порівняно зі мною. І я навіть спочатку думав: «Чоловіче, чого ти сюди прийшов?» У нього тільки виявили відхилення у крові під час іншої операції і направили на обстеження. Цей чоловік, правда, дуже багато курив, і попри застереження лікарів, що хімія й куріння несумісні, заявляв: «Я курив і буду курити». І буквально за півтора місяця цей чоловік помер.

Я ж виглядав, як живий мрець. У роті й стравоході були виразки, бо організм не боровся з інфекціями, тіло було бліде й синіло, коли до нього доторкалися. Тривалий час після хіміотерапії в мене не функціонувала ліва рука, під правою була пухлина. Дружина навіть одягала, бо я сам не міг цього зробити. Проте за рік функція руки відновилася.

Тепер я почуваюся повністю здоровим, можу працювати. Цього року перед Пасхою в магазині зустрів заввідділенням. Він сказав мені: «Я дуже радий бачити вас у такому стані. Якби я не бачив, яким ви були, коли поступили до нас у лікарню, то не повірив би, що ви будете так виглядати через два роки. Знаєте, тих, хто поступив до нас у відділення з таким діагнозом і залишився живим, можна перерахувати на одній руці». І коли я приїжджаю на огляд, то до мене підходять навіть лікарі, які не лікували мене, і кажуть, що раді, що Бог дав мені життя, бо з тих пацієнтів, які тоді зі мною лежали в лікарні, лишився я один.

Після того, як таке сталося в моєму житті, мої цінності змінилися. До того ми з дружиною багато докладали зусиль, щоб надбати щось земне. А тепер я усвідомлюю, що це земне не значить нічого. Коли я захворів, єдине тішило мене — думка про вічність з Богом, це земне втратило для мене свою цінність.

Я щиро вдячний Богові, що Він був зі мною в усіх моїх труднощах. І дякую навіть за те, що саме таким шляхом мені довелося пройти. Тож нині я можу свідчити про велику Господню силу багатьом людям, можу розповідати про те, яку силу має молитва. І люди, які спостерігали за мною й моєю сім’єю в ці важкі для нас дні, теж побачили Божу силу й повірили, що молитва має велику потугу. Моя сусідка — голова районної ради. Після візиту до мене наш пресвітер зустрівся з нею й каже: «Ну, певно, вже з Василя нічого не буде». А вона відповіла йому: «Ні, він буде жити. У нього дуже велика родина — вони моляться за нього, і Бог дасть йому життя». Ці слова підбадьорили пресвітера й нашу церкву, щоб не опускали рук і молилися далі про повне зцілення. І Бог справді відповів на цю молитву. Тому я нині щиро дякую всім, хто підтримав мене в молитві, бо результат очевидний. Ми з дружиною також щиро вдячні лікарям, зокрема Ларисі Наумівні Овчаровій, а також завідувачу гематологічного відділення Вадиму Івановичу Шиманському за ті зусилля, які вони доклали на моє лікування, і щиро бажаємо, щоб у їхній роботі було явлено ще багато таких Божих чудес.

Василь Макарусь, с. Липа Волинської області



Імя: Олександра

10 мая 2019, 14:31

А мені лікар Шиманський сказав що хай я і здохну, йому всеодно. Гемоглобін 56 та підозра на лейкемію. От і вір після цього у людей та у добро

Імя: Тата

05 октября 2019, 21:43

Шиманський — лікар від Бога! Компетентний та високоосвічений професіонал своєї справи.
Завжди підтримає підбадьорити!

Імя: Тетяна Сидорчук

20 ноября 2019, 12:10

Лариса Наумівна дійсно дуже хороший працівник і чуйна людина.

Додати коментар

Пожертвувати