Благодійні обіди

16 квітня, на Великдень, у Парку ім. 900-річчя м. Луцька відбувся святковий благодійний обід для бездомних та малозабезпечених осіб. Подібні благодійні обіди в місті церкви, волонтери, благодійні фонди пропонують уже не перший рік.

16 квітня, на Великдень, у Парку ім. 900-річчя м. Луцька відбувся святковий благодійний обід для бездомних та малозабезпечених осіб. Подібні благодійні обіди в місті церкви, волонтери, благодійні фонди пропонують уже не перший рік.

Такі заходи проводять волонтери протестантських церков, зокрема «Церкви Христа Спасителя» та «Сіон». Щонеділі вони готують їжу, розкладають її в пластикові харчові лотки та везуть у Парк ім. 900-річчя Луцька та під міст, що на проспекті Перемоги, де збираються голодні безхатченки. Благодійні обіди розпочинаються о 15:00 одночасно в обох місцях. Молодь не тільки роздає їжу, а й проводить міні-богослужіння з псалмами та біблійними проповідями. Щотижня ці заходи відвідують більше 100 безпритульних (близько 60 чоловік у парку й близько 50 під мостом). Отих, хто бажає, волонтери направляють у реабілітаційні центри.

На свята волонтери намагаються якось урізноманітнити зустрічі з бездомними. На Різдво — роздають солодкі подарунки та співають колядки, а на Великдень, коли теплішає, з’являється можливість поставити столи, приготувати каву з солодощами тощо. Уже другий рік поспіль на Пасху волонтери з обох «точок» (як вони називають місця роздачі їжі) проводять спільний захід у парку. Цього року був запланований обід на 140 чоловік, адже торік захід зібрав понад 100 безхатченків. Та, очевидно, через вітряну та дощову погоду людей зібралося вдвічі менше — близько 70.

Як виникла ідея розпочати таку своєрідну благодійну справу? Про це розповідає волонтер Олександр Думич («Церква Христа Спасителя»):

— Був час, коли мої знайомі незалежно один від одного стали замислюватися над тим, як допомогти безпритульним людям. Кілька дівчат самостійно готували їжу, знаходили в провулках бездомних і роздавали їм. Один хлопець просто підходив і зав’язував знайомства, спілкувався з такими людьми. Він мені запропонував приєднатися й зробити для цих людей обід. Жодного досвіду ми не мали. Почали з того, що зателефонували до дівчат, які вміють готувати. Зрештою, наготували 15 кг тільки одного «Олів’є», не рахуючи інших страв. Приїхали до залізничного вокзалу й стали шукати бездомних. Це була Пасха 2013 року. На той час ми взагалі не бачили, як проводиться така праця. То вже потім стали переймати досвід луцької церкви «Віфанія», рівненського благодійного фонду «Відвага»… А в той перший день нагодували тільки одну бабусю і якогось туриста, який знімав нас на відео. Правда, потім підійшли ще люди. У нас залишилося дуже багато їжі, і щоб добру не пропадати, мусили вночі ще раз їхати по автостанціях і вокзалах.

Минуло десь два місяці. 1 червня 2013 року ми вперше зробили благодійний обід у Парку ім. 900-річчя Луцька. З того часу ці заходи проводяться там регулярно. Маємо графік, згідно з яким щонеділі волонтери (близько 16 чоловік) по черзі готують їжу. Продукти кожен купує за власний кошт. Транспортування теж здійснюють волонтери, які мають автомобілі. Спочатку готувала одна людина на один раз, але потім кількість відвідувачів збільшилася до 60 чоловік, і довелося розділити приготування порцій між двома волонтерами — по 30 кожному. Згодом стали з’являтися спонсори. Пожертвуваних грошей вистачає, аби придбати лотки для їжі, іноді допомогти комусь із придбанням ліків, а також провести святкові заходи кілька разів на рік. Бували моменти, коли не вистачало коштів — і раптом дзвінок: дзвонить людина, яка хоче допомогти. Тож ми бачимо в цьому Божий промисел — для Бога ці люди не втратили цінності, він не перестає їх любити й піклуватися про них.

Від початку нашою метою було не просто нагодувати бездомних, а допомогти їм повернутися до нормального життя.Приємно бачити, як деякі з них повністю відновлюються. Ця праця приносить у життя різноманітність і задоволення, а основне — відчуття покликання.

Через певний час волонтери відкрили другу «точку» збору безпритульних. Неподалік залізничного вокзалу під мостом проводить богослужіння для безхатченків церква «Сіон». Про свою роботу розповідає Антон Когут (відповідальний):

— Коли відкрилася друга точка, волонтерам із «Церкви Христа Спасителя» доводилося встигати сюди й туди. Це було проблематично, тому вони попросили нашу церкву допомогти. Сьогодні нам іноді допомагає молодь із Рованців та Прилуцька. Мати команду однодумців — дуже важливо в цій справі.

Завдання механіка — лагодити мотори, хірурга — робити операції, християнина — наслідувати Того, Чиїм ім’ям він названий. Професія християнина — творити добро! Тому, коли попросили допомогти, я відгукнувся й став намагатися залучити й інших. З нашої церкви безпосередньо готують обіди 12 людей.

Якщо безхатченку дати мільйон доларів, то через рік він буде таким же самим безхатченком. Тому що тут проблема не в бідності, а в способі мислення. Наша мета — впливати саме на цінності цих людей. Звичайно, ми розуміємо, що більшість із них приходить лише поїсти. Але не можна сказати, що наші слова та бесіди з ними не мають жодного результату. Деякі люди насправді змінюються. Ті, що колись кидалися з ножем, тепер дякують нам за підтримку. Ми стараємося бути для них відкритими, стати друзями, бо інакше допомогти неможливо. Багато з бездомних настільки звикли до свого способу життя, що просто не можуть уявити, що щось зміниться на краще. Більшість із них відкинуті, розчаровані, вони не вірять у дружбу, не вірять людям. Тому, з одного боку, з цими людьми важко, а з іншого боку — цікаво. Вони досить прості в спілкуванні, і коли налагодити стосунки, то відкриваються. Вони приходять, тому що відчувають потребу — не лише в їжі, але і в людському спілкуванні.

Усіх людей, що приходять на благодійні обіди, можна поділити на дві основні категорії. По-перше, власне безхатченки —або взагалі без житла, або живуть у місцях, які житлом назвати важко, здебільшого алкозалежні. І по-друге, малозабезпечені — люди, які мають дах над головою, але з різних причин перебувають за межею бідності. Серед них — пенсіонери, неблагополучні сім’ї, навіть діти. Відповідно й підхід до цих категорій різний. Про це розповідає ще один волонтер — Вадим Крот (церква «Сіон»):

— Не всі люди поділяють такі цінності, як міцна щаслива сім’я, гарна робота, благополучне життя. Спілкуючись із нашими підопічними, я дійшов до висновку, що декому це просто непотрібно. Для багатьох норма — «бухати», зраджувати чоловіку/дружині й т. ін. Як наслідок — діти-сироти при живих батьках, що не мають нормального одягу та харчування. Проблема — в голові! І ця проблема потім передається від батьків дітям — вони може й хочуть нормально жити, але не вміють, бо не мали здорового прикладу.

І допомогти таким людям дуже важко. Тому що неможливо допомогти тим, хто сам цього не бажає. Їм і так добре. Таке життя їх цілком влаштовує. Якою була б ваша реакція, якби підійшла людина й запропонувала піти на якийсь злочин? Обурення? Точно так само ці люди реагують, коли їм кажеш про здорову сім’ю, тверезе життя тощо. Їх ще потрібно переконувати, що цей спосіб життя — нормальний, а їхній — ні. У принципі, вони можуть навіть погодитися, але нічого не будуть змінювати, бо зміни для них — дискомфортні. Вони не проти, щоб ти час від часу дав їм поїсти, помитися, перевдягнутися… Але не більше. В основному ці люди — деградовані або розумово не дуже розвинуті. І для мене самого досить часто важко зрозуміти, як їм реально допомогти. Ми намагаємося хоча б, наскільки це можливо, опікуватися дітьми з таких сімей.

Що ж до власне безхатченків, то основним способом соціальної реінтеграції для них залишається реабілітаційний центр. Про діяльність одного з таких центрів у с. Новосілки (Рівненська обл.) розповідає його керівник Віктор Алєнтьєв (церква «Сіон»):

— Реабілітаційний центр дає можливість людині змінити обстановку, ізолювати себе від навколишніх «спокус». Працівники центру — найчастіше самі колишні алко-, наркозалежні, які повернулися до повноцінного життя. Тому реабілітанти бачать перед собою живий приклад: зміни можливі, є люди, яким це допомогло! Реабілітація здійснюється і через спілкування з наставниками, і через працю по господарству, яка допомагає самодисципліні. Але ключовий елемент — це духовна складова. З власного досвіду скажу, що таких людей може змінити тільки Бог. Тому основне завдання реабілітації — через сторінки Біблії познайомити людину з Богом, який любить і цінує нею, незалежно від її статусу в суспільстві.

Щодо бездомних — то якраз ці люди найважче піддаються реабілітації. Це підтверджують усі мої знайомі працівники центрів. Дехто опинився на вулиці волею обставин — набрали кредитів або ж стали жертвами аферистів… Вони намагаються вийти з ситуації. Але є інша категорія — ті, що самі вибрали таке життя. Це вже менталітет. І їм потрібне повне преображення мислення. Тому досить мало людей, які були безхатченками й повернулися до суспільства, але вони є.

Волонтери не самотні у своїх зусиллях, їх підтримують у цьому громадські організації, благодійні фонди та міська влада. Детальніше про це — директор фонду «Преображення» Андрій Стицун:

— Минулого року відбулася зустріч волонтерів, небайдужих до проблематики безпритульних, на якій було сформоване спільне бачення й обговорені певні кроки подолання цієї серйозної проблеми. Зокрема йшлося про те, що ми хочемо бачити перемінених, вільних від шкідливих звичок людей, які повернулися до повноцінного життя в суспільстві. Про те, щоб донести міським жителям важливість допомоги таким людям. Про розробку ефективної програми духовної, психологічної й матеріальної реінтеграції. Про створення комплексу для відновлення безпритульних. Про систему співпраці з органами влади та іншими інституціями. А також багато іншого. Тобто волонтери консолідуються між собою для ефективнішої праці, і це дуже позитивний момент.

Наразі при нашому фонді діє Центр обліку для бездомних і Кімната нічного перебування, у якій у зимовий час можуть ночувати безпритульні. Але це лише жалюгідна тінь того комплексу, який ми хотіли відкрити ще в 2013 році. Наш проект «Створення Центру реінтеграції бездомних осіб в м. Луцьку» переміг у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. Надавався бюджет у мільйон гривень — 500 тис. з держбюджету й 500 тис. — із міського. У мікрорайоні Вересневе виділили приміщення й уже навіть розпочалися будівельні роботи. Але місцеві жителі, не розібравшись, стали проводити акції протесту, приїхали представники влади й сказали, що не можуть піти проти волі містян. Проект відстрочився, поки не буде знайдене інше приміщення — і так аж до сьогодні. Центр реінтеграції — це змога повноцінно реабілітувати людей, які не хочуть повертатися на смітники, можливість, щоб з ними цілодобово працював спеціалізований персонал. А Кімната нічного перебування дає лише тимчасовий прихисток, нівелюючи нашу головну ціль.

Влада сама зацікавлена в реалізації цього проекту. Але наразі все заштопорилося на відсутності відповідного приміщення. Постійно ведуться перемовини з міською радою, але зміна керівництва знову пригальмувала процес.

Дехто з теперішніх волонтерів у минулому й самі були безпритульними. Пропонуємо вашій увазі історію на доказ того, що допомогти бездомним людям — можливо! Розповідає Роман Дмитрук:

061

— Я народився в м. Рівне в інтелігентній сім’ї, маю старшого брата. У Рівному в нашої сім’ї є будинок, можна сказати — родове гніздо. Мій батько був дуже розумною людиною, самотужки вчив іноземні мови, загалом знав 7 мов. Маму пам’ятаю мало, вона померла, коли мені було 6 років. Пізніше батько одружився вдруге, від цього шлюбу я маю молодшого брата.

Батьки були ревними комуністами, так і мене виховували. Спочатку життя складалося досить вдало. Мені дуже легко давалося навчання. Закінчив училище за спеціальністю слюсар-монтажник, пішов в армію, служив у м. Ризі. Спочатку хотів стати військовим, але коли під час Серпневого путчу побачив справжнє лице офіцерства, то це бажання відпало. Відслуживши, одружився з дівчиною, з якою зустрічався ще до армії. Вона — музикант, дуже освічена людина. У нас народилося двоє дітей.

До армії працював за спеціальністю. Після армії роботи не було — 90-ті роки… Пробував займатися якимось бізнесом, їздити в Москву за товаром, але успіху не мав. Змушений був найнятися на комерційну фірму. Мав кар’єрний ріст — від вантажника до торгового представника, потім до менеджера й завскладом. Разом із тим в моє життя прийшов алкоголь, який став руйнувати все. Зрештою сім’я розвалилася. Уже набагато пізніше усвідомив, що причиною був мій егоїзм. Хоча я любив і дружину, і дітей, та коли йшлося про власні інтереси, легко відсував їх на другий план. Алкоголь ще більше ускладнив наші стосунки. Я деградував із великою швидкістю і сам це добре розумів… Розумів, що сім’ї буде краще без мене такого, тому пішов із дому. Це був розрив просто по-живому! Були деякі спроби виправити ситуацію, дуже старався мені допомогти старший брат. Якось навіть я рік не пив, працював із братом в одній фірмі. Але він хотів цього більше за мене самого, тому нічого з того не вийшло.

Я пішов в нікуди. Став жити на вулиці. До речі, тепер я знімаю квартиру в будинку, в арці якого колись ночував. Холодними вечорами ходив, заглядав у вікна до людей і заздрив їм, що мають такий добробут. Щодо себе, то змирився з тим, що залишається тільки померти в якомусь підвалі. 10 років, що я отак прожив, практично випали з мого життя. Усі спогади ніби в алкогольному тумані, я навіть не можу хронологічно відтворити, що за чим було… Я міг не розуміти часу доби, пори року. Мені все було байдуже. Згадуючи цей період, не можу його назвати інакше, як страхіття. Це жах. Це великий обман. Люди, які так живуть — обмануті. Світ безпритульних — це світ агресії, де виживає найсильніший.

Першим кроком до нормального життя було усвідомлення, що проблема — тільки в мені самому. Пам’ятаю одну ніч, коли були 30-градусні морози. Я прийшов до підвалу, а там закрито. Якийсь молодий чоловік змилувався, пустив у під’їзд. Я піднявся — горище зачинене. Той хлопець дав мені бутерброд і 20 грн. Гроші зробили свою справу — я випив горілки, потім десь упав… А до тями прийшов уже в наркодиспансері з обмороженими ногами, переламаною ключицею. У такому стані мене й забрали в центр реабілітації.

Потрапивши в наркодиспансер, я зрозумів, що мені потрібно шукати віруючих-протестантів, бо знав, що у них є центри реабілітації. Познайомився з волонтерами, які відвідували наркодиспансер і висловив бажання пройти реабілітацію. Звичайно, я тоді не думав щось кардинально міняти в житті, просто планував підлікуватися і відновитися. Спочатку мене відвезли в лікарню з переломом. Лікарі зібрали консиліум і сказали, що без операції не обійтися, та й в разі успішного лікування навряд чи рука буде повністю дієздатною. Ціна операції була для мене космічною. Але церква зібрала кошти. Щоправда оперувати відразу не змогли, адже був дуже низький гемоглобін в крові. Потрібно було нормально похарчуватися певний час, щоб він відновився. Через тиждень приїхали знову в лікарню, зробили повторний рентген. Ми довго чекали, бачили, як лікарі снують туди-сюди, щось радяться, потім ще раз зробили рентген і показали нам два знімки — зроблений щойно й тижневої давності. На одному нічого немає, на іншому — перелом. Мені зняли гіпс — і рука була повністю рухомою. Це було чудо, але я чомусь це сприйняв як належне.

Через 5 місяців я пішов із центру. Там говорили про Бога, а я не вірив в Бога. І тільки коли пішов, почав порівнювати життя до реабілітації і під час реабілітації — два різних життя! Я читав Біблію й дивувався, наскільки вона практична й дієва. А через певний час знову потрапив в лікарню — з обпеченими ногами. І після лікування відразу повернувся в центр. Тоді вже твердо вирішив до кінця пройти реабілітацію й повернутися до нормального життя.

Тепер я можу сказати, що моє життя змінилося просто кардинально. По-перше, відновилися стосунки з родиною, братами. Моя колишня дружина вдруге вийшла заміж, але в мене гарні стосунки з нею і з дітьми. Я теж одружився, маю роботу. В один день мені став гидким тютюновий дим (після 34 років паління), стало від нього просто недобре. Те саме з алкоголем. У мене був такий рівень залежності, що, не похмелившись вранці, я взагалі нічого не міг робити. Щойно розплющував очі, йшов шукати випивку. В один момент вона обридла! Тепер мені подобається допомагати таким людям, яким був сам. Я знаю їхній побут, спосіб мислення, проблеми. Наперед знаю, що вони мені скажуть і чому. Мені легко з ними, тому що я знаю, як саме їм можна допомогти. На мою думку, найбільше заважає безпритульним повернутися до повноцінного життя власна гордість, а також відсутність людини, яка могла би підставити плече й допомогти. Прояв допомоги для безхатченка — не дати йому гроші, а правильно спрямувати. Звичайно, потрібна й матеріальна підтримка, але це не основне. Головне — дати людині ціль, вплинути на її спосіб мислення. Також я отримав освіту капелана і їздив у зону АТО служити військовим. Це теж дуже непроста й дуже потрібна справа.

Коли я був безхатченком, я бачив від людей здебільшого зневажливе ставлення. Хтось міг дати гроші чи їжу, але дуже рідко. Зрідка хтось міг поговорити по-людськи — і це давало якусь надію. Тому моє прохання до усіх громадян: не переступайте через жодну людину, у якій би ситуації вона не була. Зрозуміло, що здебільшого люди стають алкоголіками, наркозалежними, безпритульними з власної вини. Вони стають такими, бо — слабкі. Але, проявивши любов із мудрістю, їм можна допомогти.

Благодійна праця продовжуватиметься й надалі. Від лучан волонтери просять лише розуміння і небайдужості.

текст: Дмитро Довбуш (журналіст, волонтер)
фото: Василь Охріменко

18 травня 2017 Опубліковано в категорії Християнські новини Автор  Адміністратор Прочитано 60 раз(и)
Яндекс.Метрика
Crossway Logo
Розроблено в студії CROSSWAY