Пастор Петро Дудник: «Преображення Донбасу відбудеться через трансформацію мислення біблійними цінностями»

Пастор із Донбасу Петро Дудник – один з перших служителів, який допомагав жителям Сходу виїхати із зони АТО й підтримував матеріально тих, хто там вирішив залишитися.

Пастор із Донбасу Петро Дудник – один з перших служителів, який допомагав жителям Сходу виїхати із зони АТО й підтримував матеріально тих, хто там вирішив залишитися. Спочатку розвозили хліб і відвідували місцевих жителів, а потім створили місіонерські центри в прифронтових зонах у 5 містах. Уже впродовж трьох років місіонерські команди підтримують місцеве населення, створюють церкви й зменшують градус ненависті, проповідуючи Євангелію. Кордони між злом і добром пролягають на рівні ментальних цінностей, які може змінити лише християнство в дії, каже священнослужитель. Про те, як працюють місіонерські центри в прифронтових зонах, як сприймають проукраїнських місіонерів і чого вдалося досягти, – далі в інтерв’ю.

– Багато людей виїхало із зони бойових дій, серед них чимало й пасторів, інших служителів із сім’ями. А ви все-таки лишилися, допомагаючи іншим виїжджати. Що вас тримає там?

– Ми віримо в преображення Донбасу, яке відбудеться через трансформацію мислення народу на основі біблійних цінностей. Десять простих заповідей мають стати моральним стержнем жителів цього регіону. У Біблії є пророчі слова про землю Нефталимову й Завулонову, яку умалив Господь, але згодом возвеличить. Бо народ, який був у пітьми, побачить світло. Це про наш край також. Тут багато депресивних міст. За соціальними показниками, народ дійсно перебуває у пітьмі. Найбільша кількість дітей-сиріт в Україні, багато наркоманів і ВІЛ-інфікованих. Згадаймо, як частина тих, хто прийшов до влади у 1990-х роках, стали олігархами. Спочатку вони казали: «Донбас, ви круті, ви герої, ви годуєте всю країну», – і всі це слухали, а наступного дня вони кажуть: «Марш у шахту!» І 300 тис. народу реально залізли в темноту. Вони не те, що ліниві, вони мають дуже звужене мислення. Багато хто з них вилазить із шахти, бере пляшку пива, приходить додому, падає на диван і дивиться телевізор. Кидає на стіл усе, що заробив, і дивується на жінчине невдоволення: що тобі, жінко, ще треба? Це народ, який перебуває у пітьмі економічній, соціальній, духовній і матеріальній. Бог дає обітницю, що побачивши світло, вони переживуть трансформацію мислення.

Це стало основним мотивом, чому ми стали активно проповідувати Євангелію світла майже в кожному місті прифронтової зони. Ми чітко бачимо, що матеріальна допомога (вода, хліб, гроші) не змінює ставлення людей одне до одного, до родини, країни. Змінюють людину тільки біблійні цінності. Ми хочемо бачити Донбас євангельським: людей, які стали по-іншому мислити, чоловіки люблять жінок, а дружини поважають чоловіків, діти в безпеці. Ми хочемо бачити трансформований Донбас. Це можна зробити тільки через місіонерство.

У 2014 році, коли Бог звільнив Слов’янськ від ополченців, ми їздили в різні міста допомагати. Але не бачили переміни. Тоді ж прийшло відкриття про створення місіонерської школи. До цього ми розвозили продуктові пакети в Авдіївку. Була дуже дощова погода. Мені потрібна була допомога, щоб роздати трьохстам людям картоплю. Серед них я не зміг знайти трьох тверезих чоловіків, які б допомогли насипати картоплю в пакети. Від’їжджаючи в Слов’янськ, я повернувся до вікна й подумав: «Боже, а для чого ми це все робимо? Чому ми це робимо?» Тоді Бог мені сказав: «Такими, які вони є, я їх і люблю». Десь у той час один з місіонерів місії «Неемія» сказав: «Тобі треба місіонерська школа». Подумки я здивувався, мовляв, якби ти знав, наскільки ми завантажені, і почуваємося, як натягнута нитка, ти б не давав таких недолугих ідей. Але він повторив ще раз – і це, як зерно, впало в моє серце. Я став роздумувати. Ми зібралися командою й обговорили таку ідею. Розуміли, що нам набагато легше було б працювати, якби в цих містах були наші люди. У квітні 2015 року народилася ідея першої місіонерської школи.

– З якими труднощами стикаються місіонери? Які перед ними загрози?

– Є певний рівень фізичної загрози, адже це перша лінія фронту – фізична небезпека від вибухів. Однак це ще не найстрашніше. Є духовні атаки, адже війна на сході – це не просто війна Росії з Україною. Це війна духів червоного комунізму, радикального православ’я й немислимого обману. У світі немає жодної іншої армії, яка б могла воювати з цими духами, окрім місіонерів, людей віруючих. Отож, йде війна на рівні духовному. Звичайно, є певні ситуативні поразки, але є і перемоги. Оскільки приїздять нові люди, з різних церков, різного віку, виникають різні конфлікти в командах, навіть на побутовому рівні. Вони витрачають достатньо багато внутрішніх сил, поки починають розуміти одне одного. З Божою допомогою ми це перемагаємо – і маємо достатньо хороший результат.

– Якими якостями має володіти місіонер вашої команди?

– По-перше, він повинен прагнути допомогти людям у біді. Це основний внутрішній мотиваційний ресурс, який підштовхує людину взагалі приїхати на схід. По-друге, він повинен бути здатним до навчання. Тому що те, що ми його вчимо, вряд чи його хтось навчить. Він може роками ходити в церкву і вчитися тому, чому ми його вчимо тут, – стосункам з людьми, практичній євангелізації. Вчимо, як реагувати, коли не приймають Євангелію і конфліктують. По-третє,  він просто повинен любити людей.

Серйозною кризою є криза лідерства. Якщо в команді з п’яти людей достатньо сильний лідер, який піднімає дух, має запал, команда рухається. Якщо лідер слабкий, команда «буксує». Завжди є свої труднощі, нездатність організувати внутрішні процеси. Але ми не покидаємо команди напризволяще. Кожного дня супроводжуємо їхню роботу. За кожною з команд закріплений куратор, який живе в іншому місті, найчастіше в Слов’янську. Це його частина. Він піклується про свою команду – про їхнє харчування, ресурси, якими вони мають послужити людям, курує внутрішні процеси в команді.

– Лідерів можна навчити чи такими народжуються. Наскільки можна виховати в людині лідера?

– Перший гріх, який вразив людину – це криза лідерства. В Едемському саду спокушений Адам показав Богу на Єву, мовляв: «Це не я, Господи, винен, а жінка, яку Ти мені дав. Вона дала мені це яблуко. А якщо розібратися, то Ти Сам винен, бо Ти ж мені її дав». Тобто гріх поразив лідерство в першій людині. З тисячоліттями це все деградувало. Тому сьогодні ми маємо хлопців чи чоловіків, які не беруть на себе відповідальності. Маємо розвалені сім’ї, де мама виховує сама хлопця. Він не бачить чоловіче і жіноче начало. Він бачить, як мама його любить, як мама заробляє гроші, як мама керує. Коли він одружується, він очікує від своєї коханої, що вона буде заробляти гроші й турбуватися про сім’ю, вирішувати питання, а він просто хороший мужчина. Як кажуть, хороші мужчини на вулиці не валяються, вони валяються на диванах. Це і є проблемою суспільства, яка частково проникає і в християнство. Можна піднести чоловіче лідерство через зцілення словом. Треба зрозуміти, хто я. Це велика робота над собою, постійне тренування характеру. Можна досягнути біблійної моделі лідерства – як мінімум навчитися ухвалювати рішення, бути твердим у слові, дотримуватися обіцянок і дисциплінувати себе та інших.

– Як місіонерам із Західної України вдається налагоджувати контакти з місцевим населенням, серед якого багато із сепаратистськими поглядами? Чи не виникає на цьому ґрунті суперечок?

– На сході України немає упередженого ставлення до україномовних людей. Це російська брехлива пропаганда. Місцеве населення адекватно сприймає україномовних місіонерів. У Світлодарську є місіонери з Донецька, які принципово розмовляють тільки українською мовою. І вони не хочуть переходити на російську.

Звичайно, частина людей у сірій зоні мають сепаратистські погляди. Але це велика проблема влади, яка за 2 роки війни нічого не зробила, щоб ці люди слухали українське радіо й дивилися українське телебачення, а не РашаТВ чи СепарТВ. Тому очікувати, що люди називатимуть себе щирими українцями, просто смішно. Нікого не звинувачую, але це факт.

Як місіонери, ми не маємо первинної цілі – зробити всіх українцями. У нас первинна ціль – понизити градус ненависті, і ми це робимо за біблійними принципами любові й добра. Коли допомагаємо, обов’язково наголошуємо: «Прийди додому й поділися з сусідом». Коли людина робить добро, з її серцем щось діється. Градус ненависті понижується. Люди заспокоюються, коли виходять зі стану страху й логічно мислять. Тоді починають говорити про любов до сусіда. Навчишся добре ставитися до сусіда – почнеш і Україну любити. Отож, перш за все, наше завдання – понизити градус ненависті через молитву, заохотити до доброчинства, а також формувати відповідальність.

– Один із представників Благодійної організації «Карітас» зауважив, що в прифронтовій зоні люди бояться бути відвертими, бо знають, що тут можуть жити різні за політичним поглядами люди – як проросійськи налаштовані, так і проукраїнськи. Бути відвертим небезпечно. Чи відчувають місіонери таку закритість?

– Люди на сході закриті до політичної ситуації. Вони в стані страху, бо знають про роботу диверсійно-розвідувальних груп. Звичайно, рівень страху вищий у людей, які перебувають на території ДНР і ЛНР. Отам справжня хунта. Це просто 1937-й рік. Повний контроль над твоїми думками й словами. Я це пережив у Слов’янську, коли над нами орудувала «банда Гіркіна». Ти просто не людина. Ти повинен все контролювати, будь-який погляд, висловлювання, будь-який неправильний порух може закінчитися підвалом або розстрілом. Наша ціль – принести Слово Боже, а не виявити, як людина мислить. «Прощайте і прощені будете», – каже Боже Слово. Як мені простяться мої гріхи, коли я не прощаю, але кожного дня молюся молитвою «Отче наш»?

– Чи були якісь погрози вам і вашим місіонерам за цей час служіння?

– Прямих погроз, які б межували з безпекою для життя, на підконтрольній території не було. Було двоє місіонерів, які пішли в Донецьк – і це закінчилося полоном, підвалом і загрозою смерті. Ми доклали великих зусиль, щоб їх витягти звідти. Спочатку досить небезпечно було для тих, хто служив у Вуглегорську й Дебальцевому. Коли почалася атака на Дебальцеве, ми не встигли їх вивести – і два місіонери виходили під білим прапором. Один виходив поранений через мінне поле, і благо, що це була зима й можна було бачити сліди. Це було на початках, тепер ми вже маємо набагато більше досвіду.

Були також непривітні жести в нашу сторону. Якось узимку 2015 року в Красногорівці роздавали хліб, стояли тисячі людей. Запам’ятався дідусь. Він однією рукою бере хліб, а іншою, складеною в кулак, махає й примовляє: «Ну, київська хунта». Я йому й слова не мовив, а він на рівні духу відчуває якусь різницю й це виражає. 

– Ви сказали, що на місіонерських конференціях ви обговорюєте свої успіхи і свої програші. Що, на вашу думку, є програшем?

– Я б назвав це не програшем, а радше невдачею, помилкою. Кожна людина ламається. Людина не може довго працювати лише на внутрішньому емоційному драйві. Приходить втома, вигоряння – коли довгий час віддавав, відчуваєш внутрішнє згасання. Це настає, коли ти постійно духовно віддаєш і не маєш можливості поповнити. Коли ти слабнеш, приходять спокуси. Не всі лишаються в команді до кінця. Ми усвідомлюємо, що дехто спробує – і через кілька місяців може повернутися додому, бо далі не може. Тоді ми поповнюємо команду, приїздить нова людина. Звичайно, як завжди, треба ресурси. Хочеться робити більше, відкриваються нові двері, але фінансів не вистачає. Уявіть собі, коли в Луганці, де нульовий блокпост, ви проводите служіння під ревіння танків. Або коли місіонер вкладає у людину, а вона заливається алкоголем. У таких умовах місіонерам складно працювати далі. Їх треба підтримувати, підживлювати, молитися за них. Деяким треба тривалий відпочинок. З іншого боку, це Божа робота – коли ти бачиш спасенних людей, подяку замість прокляття, хлопчиків, які у шестирічному віці хочуть помогти дівчинці щось піднести. Звідки в нього стільки добра, коли він виріс у середовищі алкозалежної матері й наркозалежного батька? І тут він тобі каже, що молився, – і Бог дав йому велосипед, і він далі буде молитися за інші потреби. Коли таке чуєш, то розумієш, що є заради чого жити, служити й у що вкладати.

Запрошую до участі всіх охочих. Ми не школа заради школи чи заради навчання. Ми школа заради служіння в прифронтовій зоні. Якщо ваше серце горить, а воно горітиме, коли ви йому дозволите, приєднуйтеся до нас!

Більше дізнатися про запис до місіонерської школи можна за телефоном: +380504269983; +380961882999; +380932443244; E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Спілкувалася Ірина Наумець

05 травня 2017 Опубліковано в категорії Інтерв'ю Автор  Адміністратор Прочитано 50 раз(и)
Детальніше в цій категорії: « Іспанський місіонер
Яндекс.Метрика
Crossway Logo
Розроблено в студії CROSSWAY