ХОМА ВІРУЮЧИЙ, або БЛАЖЕНСТВО ОСОБИСТОГО ПІЗНАННЯ

Герой моєї статті найімовірніше опинився б у категорії негативних. Навіть в народі його прозвали Хомою-невіруючим… Але я пропоную вам подивитися на нього з іншої точки зору, точніше — подивитися неупереджено!

Герої і лиходії

Якось вже так склалося в християнському середовищі, мабуть, під впливом традиції проповідування, що майже всі біблійні персонажі в нашій уяві досить чітко діляться на позитивних і негативних. Наприклад, біля імен Авраам, Мойсей, Давид, Йосип і Марія більшість з нас поставить знак «+». А от Ісав, Валаам, Саул, Ірод, Юда скоріше за все отримають позначку «-». Залежно від того, кого частіше хвалять чи ганять проповідники, формується відповідне враження. Та іноді ми забуваємо, що кожна окрема людина — це сукупність чеснот і недоліків, подвигів і помилок. Особистість — занадто складне явище, щоб так поверхнево його оцінювати.

От і герой моєї статті найімовірніше опинився б у категорії негативних, тих які в Біблію потрапили не для наслідування, а навпаки як «приклади нам, щоб ми пожадливі на зле не були, як були пожадливі й вони» (1Кор.10:6). Навіть в народі його прозвали Хомою-невіруючим… Але я пропоную вам подивитися на нього з іншої точки зору, точніше — подивитися неупереджено.

Чотири уривки з біографії Хоми-невіруючого

Отже, Хома. Що ми про нього знаємо взагалі?

Конкретно про Хому пише єдиний євангеліст — Іван, автор найсокровенніших інсайдів з оточення Месії, як найближчий учень, який «був при Ісусовім лоні» (Ів.13:23). Так от, в його Євангелії з Хомою пов’язані чотири випадки, кожен з яких красномовно свідчить про певні риси характеру. Розглянемо їх.

I. Вперше «невіруючий» учень згадується в ситуації з хворобою і смертю Лазаря. Ісус Христос мав іти в Юдею до Марти і Марії, аби у воскресінні їхнього брата виявити Божу славу. Та учні стали заперечувати, мовляв: «юдеї хотіли камінням побити Тебе, а Ти знов туди підеш?» (Ів.11:8). От у тій розмові і проявився скептичний настрій Хоми, він сказав: «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати» (Ів.11:16). Правда ж, у цих словах чується певний фаталізм, приреченість…

II. Другий діалог, який увіковічнив Хомові слова в Біблії, стосується Таємної вечері. Під час досить довгої розмови з учнями, детально описаній Іваном, Ісус давав останні настанови перед розп’яттям, яке невдовзі Його чекало. Вчергове Спаситель натякав, що скоро муситиме «відійти», підбадьорював розповіддю про вічні оселі у Небесного Отця, дорогу до яких Він їм показав. І тут Хома: «Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу?» (Ів.14:5). Знову ж таки, виглядає як прояв недовіри.

III. Третій епізод із Хомою — саме той, який найбільше його й «прославив». Коли Воскреслий Ісус Христос з’явився учням, Хоми з ними не було. Усі аргументи очевидців розбивалися об непорушний раціональний прагматизм: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не ввірую!» (Ів.20:25). І слова Ісуса, які назавжди закріпили за Хомою його прізвисько-додаток: «Не будь ти невіруючий, але віруючий!» (Ів.20:27).

IV. І востаннє Іван згадує про Хому, очевидно, між з’явленням Ісуса Христа в горниці і Його вознесінням. З одного боку учні бачили, що Учитель воскрес, з іншого — досі не розуміли своєї ролі у майбутніх Божих планах. Петро, згадавши свою основну професію, іде рибалити. Інші учні наслідують його приклад. Серед тих, хто сказав: «І ми підемо з тобою» (Ів.21:3), і хто зрештою безрезультатно промучився усю ту ніч, був і Хома. Цей випадок теж можна назвати проявом розгубленості, чи не так?

На перший погляд, ці чотири згадки про Хому і справді свідчать про його невірство, розчарування, постійні сумніви, недовіру Учителю. Та хіба можна ігнорувати водночас його твердість, принциповість, невідступність і активність?

Зміна ракурсу: Хома-віруючий

То який він — Хома? Хороший чи поганий? Протагоніст чи антагоніст?

Перш за все варто сказати: Хома — звичайна людина, яка не позбавлена ні хороших, ні поганих рис. Та особисто я його бачу більше позитивним героєм. Мені здається, якщо відкинути упередження, перед нами постане людина з логічним, навіть прагматичним, характером, не схильна до легковір’я, а навпаки досить тверезомисляча. Людина, яка любить чітко усвідомлювати, чому вона щось робить чи за кимось іде, яка потребує конкретних фактів і доказів для формування власних переконань. А це я зараховую однозначно до позитивних характеристик. Давайте тепер подивимося на ті ж самі ситуації з іншої точки зору.

I. «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати»… Ви звернули увагу — попри сумніви, страх і приреченість в голосі, Хома все одно ЙДЕ ЗА ІСУСОМ, причому з думкою, що можливо доведеться з Ним «вмирати»! Знаєте, можна по-різному це назвати, але не невірством точно. Тут — самовідданість, готовність ризикнути власним життям!

II. «Як же можемо знати дорогу?»… Можливо, слова, які спершу здалися нам браком довіри, були насправді проявом внутрішньої спраги Хоми, намаганням більше дізнатися? В той час, як більшість людей бояться запитати або задовольняються відповідями на кшталт: «потім зрозумієш», або: «не став зайвих питань», такі, як Хома, не мовчать, вони не соромляться говорити про те, що їх тривожить. Для них життєво необхідно мати особисті підстави власної віри. Тому й віра їхня, коли мужніє, стає справді ґрунтовною, адже базується на осмислених стосунках з Богом.

III. «Не повірю, поки не побачу»… То що це було? Невір’я чи об’єктивність? Гаразд, якщо й невір’я, то аж ніяк не гірше, ніж в решти учнів, які теж, власне, повірили після того, як побачили. А з іншого боку, хіба це не вияв непересічного нонконформізму, коли людина може протистояти тиску загальноприйнятої думки — коли ВСІ учні переконували його, що бачили Месію?! За статистикою на подібну реакцію здатний мізерний відсоток людського суспільства. Звичайно, головним аргументом проти Хоми залишаються докірливі слова Ісуса Христа. Але до них я хочу повернутися трохи згодом.

IV. Крім того, що учні, без сумніву, були розгубленими, коли пішли ловити рибу, це також свідчить про непосидючість, діяльний характер, небажання просто сидіти без діла. Їм хотілося щось робити — хай не зовсім те, що було в Божих планах, але хоч щось! Тому в цьому є й позитивний момент.

Як я вже казав, на мою думку, жоден персонаж не заслуговує однозначної похвали або осуду. Все, що ми можемо — це брати приклади з певних вчинків, або вчитися на чужих помилках. Але з Хоми мені все більше хочеться брати приклад.

Даремна віра

Отже, повернімося до слів Ісуса Христа: «Блаженні, що не бачили й увірували!» (Ів.20:29). Що мав на увазі Спаситель? Адже, якщо розуміти його слова буквально, то за принципом «не бачили й увірували» можна прийняти будь-яке лжевчення. Але Бог ніколи не вимагає сліпої віри, а навпаки — заохочує досліджувати, перевіряти, порівнювати і здобувати власне пізнання і переконання.

«Звіщаю ж вам, браття, Євангелію, яку я вам благовістив, і яку прийняли ви, в якій і стоїте, якою й спасаєтесь, коли пам'ятаєте, яким словом я благовістив вам» — каже апостол Павло. І додає: «…якщо тільки ви ввірували не наосліп!» (1Кор.15:1,2). Виявляється, можна вірити наосліп? Тобто, «на слово», не пересвідчившись... Взагалі, по мові людини відразу видно, чи має вона особисте переконання, чи керується взятими на віру словами інших людей. В першому випадку вона говоритиме: «Я шукав, молився і дійшов висновку…», «На даний момент я переконаний…». В другому випадку — «Такий-то пастор сказав…», «В нашій церкві вчать…» і т. п. Це означає, що основа людини не в особистому відкритті від Бога — Слові Ремо, а в словах інших людей. Це — даремна віра, про яку пише апостол Павло (1Кор.15:14), порожня віра тих, хто не зустрівся особисто з Воскреслим. Чи не тому віруючі часто «розбиваються», коли служителі, яким вони так довіряли, проявляють нехристиянські якості або навіть відверто грішать. Чи не тому сьогодні так багато легковір’я, невміння відрізнити правди від обману, що, зокрема проявляється у поширенні соцмережами відвертих фейків, які дають привід висміювати християн за їхню наївність?

Біблія ж навпаки схвалює, коли люди не приймають на віру будь-яке вчення, а перевіряють його на істинність: «Ці були шляхетніші за солунян, і слова прийняли з повним запалом, і Писання досліджували день-у-день, чи так воно є. Тож багато із них тоді ввірували…» (Дiї.17:11,12).

Одного разу мене познайомили з молодим хлопцем, який нещодавно почав читати Біблію, відвідувати богослужіння, одним словом — був у духовних пошуках. Він попросив про зустріч і невдовзі я зайшов в гості, щоб поспілкуватися. Ледве ми вмостилися на дивані, як він відкрив ноутбук і каже: «Хотів би поставити тобі кілька питань, які мене турбують». На мене чекало справжнє здивування, адже «кількома питаннями» виявився цілий список різноманітних тем — від богословських до буденно-практичних. Людини із такою спрагою пізнання я ще жодного разу не бачив! І знаєте, яким було його перше запитання? Першим запитанням людини, яка щойно почала шукати істину, церкву, віру, було: «Як мені розібратися, яка конфесія правильна? Куди мені краще ходити?». А що б ви відповіли? «Звичайно ж наша — найправильніша!» Чи як? З одного боку, якщо ти осмислено обирав церкву, то логічно, якщо вважаєш її найближчою до власних уявлень про істину. Але як розібратися людині, яка шукає, і яка чує зусібіч: «В нас — істина!», «Ні, в нас — істина!»? Тому я відповів так: «Досліджуючи Біблію і пізнаючи Бога, ти сам зможеш зробити висновки. Головне — не йди туди, де кажуть: «Тільки ми — правильні, а всі інші — неспасенні!». Найцікавіше було далі. Він каже: «А я якраз відвідую одну церкву, де кажуть саме так!». Виявилося, що поряд з іншими, він тісно спілкувався зі Свідками Єгови. Потім ми ще не раз зустрічалися. І якось він запитав: «Скільки разів спілкуємося і ти жодного разу не казав мені, щоб я не ходив до Свідків Єгови, а вони постійно мені кажуть, щоб я до вас не ходив, бо лише у них — спасіння!». Не знаю достеменно, як склалася його подальша доля, оскільки він переїхав у інший населений пункт, але останній раз, як розмовляли, він продовжував відвідувати євангельську церкву. Для мене — це яскравий приклад, коли, шукаючи і досліджуючи, людина осягає власну віру, на противагу легковір’я і марновірства, бездумного наслідування, якими страждають безліч християн.

Блаженство особистого пізнання

Якщо Ісус не вимагав сліпої віри, то що Він мав на увазі? Що це за блаженство «не бачити й увірувати»?

Для відповіді на це запитання пропоную повернутися трохи в часі і згадати іншу історію з життя Спасителя. А саме, діалог «За кого народ уважає Мене?» (Мт.16:13). На запитання Учителя учні стали перераховувати версії, які вони чули від людей: Іван Христитель, Ілля, Єремія або один з інших пророків… «А ви за кого Мене маєте?» — вирішив Месія перевірити особисті переконання учнів. А тут вже складніше, адже для цього потрібне особливе знання. Мабуть, запала довга пауза. І раптом, Симон Петро вигукує: «Ти Христос, Син Бога Живого!». І це були не просто слова. «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець!» — пояснює Божий Син.

Ось воно — блаженство особистого пізнання! Не має значення, що говорять про Бога інші люди, немає значення, у що вірять інші. Має значення лише те пізнання, Слово, яке ти отримав ОСОБИСТО ВІД НЬОГО у свій дух через молитву, вивчення Писання, одним словом — через глибокі особисті стосунки з Богом. Це єдина правильна основа, на якій можна будувати віру. «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її!» — продовжує Ісус. Саме таке пізнання є надійним і непорушним, як скеля.

На мою думку, про це ж саме блаженство говорить Ісус і в діалозі з Хомою. Насправді, в той момент, коли Хома здобув своє прізвисько, його і справді було важко назвати віруючим, як і інших учнів. Я б назвав його тоді — шукаючим. Адже він не відмовлявся визнати воскресіння Месії, просто шукав конкретних доказів цього. Чи погано це? Аж ніяк. Тому й Ісус Хому не стільки докорив, скільки вдовольнив його пошуки: «Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!» (Ів.20:27).

Відбувся не просто видимий акт. Хома не просто побачив рани і почув слова Воскреслого. Я впевнений, що в цей момент він пережив невидиме блаженство особистого пізнання Бога! Це значить, що відтепер, він вірить не з чиїхось слів, а з власної зустрічі і дотику! Як колись сказали до самарянки: «Не за слово твоє ми вже віруємо, самі бо ми чули й пізнали, що справді Спаситель Він світу!» (Iв.4:42). Відповідно, побачити — не головне, головне — пізнати і ввірувати: «Блаженні, що не бачили й увірували!».

На чому будується віра?

Часто в християнстві можна натрапити на крайнощі у трактуванні джерел віри. Одні кажуть, що для віри насамперед необхідні духовні переживання, емоції… Інші — роблять наголос на навчанні, духовній освіті. Не погоджуюся ні з першими, ні з другими. І погоджуюся також.

«Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мр.12:30). Справа в тому, що стосунки з Богом мусять проходити через усі сфери життя людини, а не тільки через якусь одну. В наведеній заповіді Божого Сина враховано все — і серце як центр духовного життя, і душа як емоційний центр, і розум як центр обробки інформації, і сила як фізична здібність тіла. Тому, навіть людина, яка плакала від Божої присутності, може втратити віру, якщо не здобуде інтелектуальної основи віри. Як і той, хто закінчив кілька духовних закладів, може не встояти, якщо не матиме емоційної прив’язаності до Божого Сина. Крім того, і перший і другий мусять однаково прикладати й фізичних зусиль, аби щодня мати час для молитви, читання Біблії для постійного пізнання Бога.

Серед усіх з’явлень Ісуса Христа після воскресіння є один винятковий випадок, коли Він був для учнів невпізнаним. Він пристав до двох, треба думати — пригнічених і розчарованих чоловіків, які йшли з Єрусалиму до Еммаусу. Цікаво, думав я, для чого Ісусу було «маскуватися». Для чого було провадити з ними таку довгу розмову, переконуючи їх аргументами з Божого Слова. Адже Він Сам був Божим Словом! Варто було Йому з’явитися перед ними у славі, як сповнені радості учні попадали б до ніг Учителя. Можна було б зекономити багато часу… Але ні. Учні вже бачили багато чуд і надприродних проявів, коли ходили за Христом. Та ці чуда не змогли стати основою їхньої віри — вона «розбилася»… І от тепер потрібно було закласти в них правильну основу — пояснити Писання, щоб воно запалило їхні серця, і щоб їхні очі відкрилися. Починає він з того ж самого — запитує, що вони знають, що говорять люди. І учні починають розповідати загальновідомі факти — суміш власних спогадів і чужих чуток. А далі Ісус починає процес «блаженства особистого пізнання». Він об’єднує усе, що вони знали, чули, бачили — з древніми пророцтвами. Він поєднує минуле з майбутнім і концентрує його в теперішньому. Відбувається невидиме народження віри, і раптом пелена падає з очей — вони бачать перед собою Месію в простому подорожньому! Не тільки в той момент, вони тепер бачать Месію в усьому, що з ними відбувалося і відбувається. «Блаженні, що не бачили й увірували!».

Віра будується не на побачених чудах, не на пережитих емоціях, не на отриманих знаннях, не на виснажливих молитвах і постах. Віра будується одночасно на цьому всьому — в той момент, коли все перераховане об’єднується в одне відкриття і запалює в серці вогонь! Відтепер — це твоє власне пізнання Бога. Те, яке ти отримав від Нього особисто. Його ніхто у тебе не відбере. Воно більше не залежить ні від того, що кажуть люди, ні від того, стоять чи падають служителі, ні від того, сприятливі чи трагічні обставини в твоєму житті. Це — камінь, на якому побудована Церква!

Що ж до Хоми… Я запитаю: що легше — вірити, втікаючи від сумнівів, чи вірити, всупереч сумнівам? Вірити, не ставлячи зайвих запитань, чи вірити, незважаючи на безліч питань без відповідей? Часто, наявність у християнина складних запитань до Бога зараховують до невірства і навіть вважають гріховним. Вважають гріховними його щирі пошуки «блаженства особистого відкриття», змушують його задовольнятися стандартними «простими» відповідями: «вір без умов, вір без запитань, вір без пояснень». Та це — загальна поверхнева віра, віра без фундаменту, яка одного разу зазнає краху! Віра не передається у спадок. Віра не буває колективною. Хоча учні навчаються всі разом, кожен здає екзамен окремо. Потрібно вірити, та не наосліп, потрібно знати Бога, та не з чужих слів! І у цьому не гріх взяти приклад з ВІРУЮЧОГО Хоми!

Дмитро Довбуш

14 квітня 2017 Опубліковано в категорії Проповіді Автор  Адміністратор Прочитано 100 раз(и)
Яндекс.Метрика
Crossway Logo
Розроблено в студії CROSSWAY