Юрій Смалюга: «Я вийшов із дому молитви новою людиною»

Це був 2002 рік. Я вийшов із дому молитви новою людиною. Дивився на світ новими очима, навіть сонце світило якось інакше. Не знана раніше радість наповнювала моє серце...

Мені 39 років. Я народився у звичайній родині колгоспників, які не вірили в Бога. Відповідно ріс, як і більшість дітей в країні, серед безбожництва й атеїзму. Але вдячний Богові, що в мене був віруючий дідусь, батько моєї мами. Він жив на Західній Україні. Розмови з ним про Бога мали істотний вплив на моє подальше життя. Він приїжджав до нас у гості, а я їздив до нього. Навіть вивчив молитву «Отче наш» і разом із ним ставав на коліна й молився. Спробував читати Новий Завіт. Але мало що з цього зрозумів. Світське життя поступово заволоділо мною, і я залишив свої дитячі спроби пошуку Бога. Пішов по шляху невіруючих людей, грішив, як усі. Але Бог бачив моє серце, і прийшов час мого навернення до Нього.

Коли я повернувся з армії, відслуживши строкову службу, то зустрів Володимира Хмілевського, з яким у дитинстві дружив і займався спортом. Він уже був народженим згори християнином, тому розмовляв зі мною про найголовніше й найважливіше: про Бога, про те, що мені треба покаятися у своїх гріхах. У нього вдома ми разом подивилися популярний християнський фільм «Ісус», який мені не просто сподобався, щось неймовірне творилося в моєму серці. У кінці фільму запрошували до молитви покаяння. Володимир запропонував мені покаятися, і я погодився, повторивши відповідну молитву. Відтоді моє життя стало кардинально змінюватися. Тоді я ще не усвідомлював, що мені потрібно конкретно робити, як жити, але в мене з’явилося бажання більше дізнатися про життя християн, побачити, як живуть віруючі. Я став ходити на християнські зібрання,  перестав лихословити, але в мене ще було багато гріхів, які не міг залишити.

І ось одного разу разом з Володимиром Хмілевським поїхав за 700 кілометрів від дому, до Криму, і побував на богослужінні в одній домашній церкві. Після зібрання підійшла до мене сестра й сказала, що Бог їй доручив передати мені такі слова: «Сину мій, якщо ти не покаєшся, то дні твої полічені!» Я дуже злякався. Навіть думав, що не повернуся додому, бо щось зі мною трапиться. Але Бог виявив милість – і я повернувся в Чутове. Зрозумів, що мені треба сповідати свої гріхи й покаятися в церкві. Я молився й просив у Бога, щоб мені дожити до наступного зібрання. Коли ж прийшов на зібрання християн, то дуже ридав, моє серце було розбите. І одна сестра прорекла такі ж пророчі слова, які мені були сказані раніше в Криму: «Сину мій, якщо не покаєшся, то дні твої полічені». Служитель привселюдно запитав сестру, кого стосуються слова. Тоді вона показала на мене, хоч я й так знав, що вони адресовані мені. У мене, образно кажучи, відкрилися джерела вод, так я плакав, сльози заливали моє обличчя. Я пережив повне покаяння, очищення й вибавлення від усіх гріхів. Після молитви навіть фізично відчув надзвичайне полегшення. Це був 2002 рік. Я вийшов із дому молитви новою людиною. Дивився на світ новими очима, навіть сонце світило якось інакше. Не знана раніше радість наповнювала моє серце. Я не тільки був повністю звільнений від усякого беззаконня й гріхів, але й отримав почуття огиди до всього того: що раніше мені подобалося, те стало гидким.

Я став ревно шукати Бога, хотів учитися в Слов'янській біблійній школі. Але померла моя мама, а мій батько – інвалід, без однієї ноги. І я залишився вдома доглядати батька. Через півроку Бог дарував мені дружину із Західної України – і в мене почалося сімейне життя, сповнене радощів і труднощів. Із батьком ставало важче: йому ампутували й другу ногу, а потім у нього розвинулася інша хвороба – рак горла. Він помер. Перед смертю каявся в гріхах. На той час у нас уже було п'ятеро дітей.

Коли батько ще був у лікарні, в Полтаві мені запропонували увійти в групу тюремного служіння. Я погодився – і відтоді вже більше десяти років регулярно відвідую в'язниці Полтавської області з проповіддю Євангелії. У цьому я побачив відповідь від Бога на моє бажання служити Йому. Ми також відвідуємо доми для літніх людей та інвалідів. Працюючи серед залишених і забутих людей, я нагадую собі слова з Біблії: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, хіба не підтримаєш їх?» (Пр.24:11).

Три роки тому мене благословили в Чутівській церкві на служіння диякона. Я бачу, що праця для Господа не марна, Бог рясно благословляє. Слава Господу за це! Я бачу, як душі, які вже були на самому дні цього світу, спасаються вірою в Ісуса Христа, каються в гріхах і отримують нове життя. Коли бачиш це на власні очі, серце наповнює велика радість і славослів'я Господу.

Тепер у нас із дружиною Любою вісім діток, і ми очікуємо дев'яту. У нашій місцевості ми, напевно, найбільш багатодітна сім'я.

Коли дружина носила шосту дитину, у неї була загроза викидня, її терміново госпіталізували. На двадцять днів я залишився сам із п'ятьма дітьми. Для мене це було справжнім випробуванням. Я повинен був скрізь встигнути: і до дружини в Полтавську лікарню, і за дітьми дивитися. Було важко, але в цьому бачив Божу руку й зміцнення від Господа. Коли вдруге залишився без дружини на двадцять днів, то вже мав досвід, і мені було легше. Я вдячний Богові за церкву, за сестер, які нам допомагали.

Коли дружина народила, я вже купив деякі дитячі речі, які вона попросила. У той же день нам додому привезли велику посилку від незнайомих мені людей. Я був радий і здивований. Нам раніше ніхто нічого не надсилав. І яке ж було моє здивування, коли в посилці виявив усі потрібні для дитини речі – від народження до півтора року. Чудо в тому, що християни, що вислали посилку для дитини, не знали, що в нас саме в цей час народиться немовля. На посилці були написані число, місяць і позначене місто Полтава. Це був день народження нашої дитини, і дружина народила її в Полтаві! Це стало для нас чудовим подарунком від Господа! Алілуя! Слава Богу! Це сильно торкнулося мого серця й наповнило великою вдячністю Господу.

Одного разу мій маленький трирічний син Давид розбив собі лоба так, що його терміново госпіталізували. Йому потрібно було зашивати рану. Сина поклали на операційний стіл, я стояв біля дверей операційної, куди мене не пускали. І раптом син став дуже кричати й кликати мене: «Тату! Тату!» Я ледве витримав... Коли синові дали наркоз, я мало не відключився разом із ним. У ту мить я став особливо розуміти Ісусові слова на хресті: «Отче, нащо Ти Мене покинув?!»

На закінчення свого свідчення хочу з упевненістю сказати, що Бог не залишає тих, хто свою надію повністю поклав на Господа. Кожен день Божа милість оновлюється над тими, хто надіється на Бога. Великий привілей – служити Господу, а в кінці отримати від Нього нагороду. Слава Господу Ісусу Христу! Амінь.

Р. S. Просимо вас молитися за доручене Богом служіння в Полтавській області, зокрема – за поширення Євангелії через тюремне служіння.

Юрій Смалюга,
смт Чутове, Полтавська обл. 

 

05 травня 2017 Опубліковано в категорії Свідчення Автор  Адміністратор Прочитано 79 раз(и)
Яндекс.Метрика
Crossway Logo
Розроблено в студії CROSSWAY