Дорогами півночі
Луцьк — Воркута — Луцьк

29.04.2020
1
852

Обережно, мамоно-вірус!

Інколи потрібно розпочинати з кінцевої точки. Поїздка на Північ, у м. Воркута, була початком подорожі. Майже за два тижні вона закінчилася на російсько-українському кордоні, на митному посту «Бачівськ», що на Сумщині. Після полярних снігів зеленаві поля милували око й дихали справжньою весною. Дорога не надто завантажена транспортом, проте в бік Москви раз по раз пролітають мікроавтобуси з молодими чоловіками. У білокам’яну на заробітки. Закриття кордону через декілька годин, здається, нікого не хвилює.

Що цікаво, номерні знаки Франківщини, Тернопільщини, Закарпаття — із наших західно-патріотичних регіонів. Проте найцікавіше чекало попереду. Молоді хлопці — прикордонники в захисних масках діловито ціляться прямо в лоб кожному, хто перетинає кордон, портативними «пістолетиками» для вимірювання температури.

Рідна Україна нас не пропускає, власне, пропускає, але… потрібне авто, а просто пішки — зась, постанова Кабміну: пішоходів не пропускати. Її не можуть відмінити навіть у форс-мажорі з коронавірусом. Прикордонники обіцяють до когось на підсадку, а поки що насолоджуємося весняним сонечком.

Високий чолов’яга, зауваживши, що нас не пропускають прикордонники, підходить із пропозицією перевезти через кордон, це десь 300-400 метрів. Спочатку бідкається, що все тут так погано, що автобус із Молдови вже добу не пропускають, що під вечір ще гірше буде, кордон закриватимуть… Проте, по своїй щирості, він готовий нас перевезти. Ціна? Ну, тут така ситуація, що торг недоречний, — і за тисячу гривень готовий ризикнути подолати триста метрів через кордон. Щоб було зрозуміліше — це майже половина моєї пенсії. Дякуємо чемно — і він у пошуках нових клієнтів. Згодом знову підходить і готовий за 700 гривень надати послугу з перетину кордону…

Якось трохи гірко. Мамоно-вірус прогресує. Ще один автобус із молодими людьми у напрямку Москви, потім ще… А я згадую брата Андрія Баришнікова, батька чотирнадцяти дітей. О першій ночі він зустрів нас в аеропорту Домодєдово, на початку третьої ночі напоїв чаєм із пиріжками. Дві години перепочинку — і ми вирушаємо на Брянськ. Андрій тихенько одягається, щоб не потривожити дітей, п’ятеро з них хворіють…Майже 600 кілометрів дороги позаду. На нейтральній смузі кордону прощаємося, він повертається до Москви, до сім’ї. «Вы чё, братья, я же послужил вам, во имя Господа, это много вы предлагаете, точно наполовину меньше… Вы чё, я не возьму. Храни вас Бог, Заезжайте, буду рад послужить…»

Мамоно-вірус дременув від Андрія услід за черговим «бусіком» на Москву…

На північ…

На вокзалі у Києві величезний натовп у центральному залі. Черга до турнікетів на виході до потяга «Київ – Варшава». Зрозуміло, наші заробітчани, як і в усі часи – за тридев’ять земель у пошуках кращої долі чи кращих заробітків.

…А ми з Віталієм та Любою Оніщук, швидким потягом на північний схід, до Росії.  До Конотопа – без зупинок, на те він і швидкий.  Кремезний прикордонник уважно вдивляється в паспорт. «Дивіться на мене – це до молодої дівчини – так, тааак, а тепер усміхніться. О, тепер повна схожість…» – повертає паспорт і бажає щасливої дороги…

Десь о другій ночі – Брянськ. Російський страж кордону довго розглядає візу США у паспорті, листає сторінки туди – сюди. «А ваша фамилия через «ы» или через «и» – уточнює. Мабуть англійська версія прізвища «Synyuk» його збила з пантелику. «Вы не с Китая едете – це до пасажирки з сусіднього купе – а в Италии не были в ближайшие дни перед поездкой…? Коронавірус, він великий інтернаціоналіст, йому байдуже до зубів озброєних військових.

Правда, митний огляд, був дещо схожий на обшук. «А это ваш чемоданчик, вон там, наверху. Ага, личные вещи, значит. Откройте, откройте… Тааак, а что это за сумочка, ага, кошелёчек откройте, а что там за вещички под ним, приподнимите, приподнимите…» До речі, громадян Росії оглядали більш прискіпливо, аніж нас.

Що приємно – в Україні чистіше біля залізничних колій ніж у підмосков’ї.  А ще – котловани, траншеї, а в Москві – хмарочоси, урбаністичні викрутаси скляних монстрів.

На іржавих «Жигулях» за 800 рублів ассирієць Полс, або Павло по нашому, біженець десь з Кавказу, доправив нас на Ярославський вокзал. «Очень дорогая Москва, очень дорогая…» – зітхав скрушно, жалкуючи, що в СРСР було краще. 

На вокзалі – загорожі, турнікети, відчуття «зони». О першій дня наш «Москва – Воркута» рушив строго на північ. Ярославль, Данілов, Вологда…- все далі у сніги. Варто зауважити, це приємно вражає – жодного запаху цигарок, надзвичайно ввічливі провідники у вагоні, чистота і порядок у біотуалетах. Бригадир поїзда ввічливо цікавиться у кожного з пасажирів чи все добре, чи потрібна допомога, чи є зауваження до обслуговуючого пресоналу, раз по раз вагоном проходять співробітники дорожньої безпеки.

На вулиці зовсім споночіло, п’ємо чай і згадуємо місіонерські стежки молодості, попереду ще дві доби дороги…

Шлях суботнього дня

Правда, наш шлях по відстані зовсім невідповідний до суботнього шляху згідно Старозаповітнього закону. Проте субота, вона і в Росії субота, згідно календаря. За ніч позаду залишилася Ярославська, Вологодська області. Суботній ранок зустрів нас в Архангельській, серед густого, безмежного лісу. Цікаво, чому саме Архангельська, а не Ангельска, Херувимська чи Серафимська?

У м. Котлас годинна зупинка. Тане брудний сніг, сиро й слизько, як у душі непокаяного грішника. Чорний бовван Лєніна – незмінний атрибут радянщини, рукою показує дорогу в нікуди. Рушаємо далі на північ. Мадмас, Межог, Мікунь – це вже Комі край. Тайга потроху нижчає, однаково стрункі берези, осики, ялини то підступають до самих колій, то раптом відбігають вдалечінь, і тоді відкривається простір свинцевого північного неба. Інколи, через розідране лахміття хмар проглядає сонце.  Весна переможе. Наближаємося до Княж–Погоста, а біля нього селище Ачим. Віталій пригадує: «У цьому селищі ми готували перших людей до хрещення, вели уроки вивчення Біблії. До тридцяти людей завжди були присутні на уроках. Потім хрестили, це були перші спасенні душі…».  «А ми – додає Люба, – тут жили у місцевих людей, німців за національністю. Вони були дбайливі господарі, тримали гарне господарство.  Картопля, яку варили свинкам, нам була у відкритому доступі, а ще – квашена капуста, так що з продуктами було все добре…

Спогади, спогади… а скільки забулося, а скільки засніжених шляхів долали післанці церков, що вони – то слава Христова. Шлях суботнього дня поволі переходив у шлях суботнього вечора. Княж – Погост, Весляна, Тракт, Сіндор, а ще багато інших полустанків серед безмежжя лісів… Подяка Богу за тих, хто міряв ці сніги у кращі роки молодості. Стемніло, у вікно вагона заглядає повновидий місяць, а гострі зуби ялин розчісують холодне небо. Вранці Інта…

Про святу Любов

Виявляється, на півночі ранок набагато «раніший» ніж у нас. Уже о пів на п’яту світлішає надворі. Наближаємося до Інти, вже видніється вокзал, світло –  синього кольору, обрамлений березовою алеєю, зовсім такий, як і багато років тому. Водій –  таджик, швидко долає дванадцятикілометрову відстань з вокзалу до міста. Зупиняємося біля Дому молитви. Ще здалеку видно напис на центральному вході «Христоос – это Путь, Истина и Жизнь» «Ви «єгови?» – з наголосом на «є» запитує. «Ні, ми християни» – відповідаємо, –  ми віримо в Ісуса. «А, панятно, а я мусульманин, але я теж вірю в Ісу (Ісуса). Ми всі в одного Бога віруємо, то ті, хто там, наверху, панімаєш, поділили всіх на релігії і наживаються на нас…»

До початку зібрання ще декілька годин, а тому вирішили пройтися вулицею, що оточена двометровими заметами. Зовсім неподалік Дому молитви – стара, чорна котельня. Напис на високій трубі димохода – «1952». Цю споруду, як зрештою і всі інші, а ще шахти, промислові об’єкти будували засуджені, вороги народу, хто мав політичні чи релігійні переконання, що не вписувалися у формат тоталітарної, атеїстичної системи. У небо йде чорний дим і тане у сірих хмарах. Поодинокі перехожі, наглухо забиті дошками вікна багатьох будинків – Інта тихо помирає, як і багато інших північних містечок Росії. Крокуємо в бік центральної частини міста, раптом Віталій зупиняється. Виявляється, фотоательє, де майже 30 років тому з Галиною замовляли весільні запрошення, працює до цього часу. Ще й ще знайомі місця, площа, ось тут ми проповідували, а тут відбулася зустріч, а тут Іван Моргулець покаявся…  

…У Домі молитви чисто, тепло й затишно. Багато зелені на вікнах, щоб хоч якось компенсувати її відсутність на вулиці довгі зимові місяці. Розмовляємо з людьми, що підходять. Багато з них з українським корінням, потомки репресованих «ворогів народу». Іван Моргулець, шахтар і пастор разом з дружиною Ольгою вже декілька десятків років служать тут. Він був одним з перших, хто покаявся тут через проповідь місіонерів.

Одна з старших сестер розповідає: «Я вот услышала о Боге от миссионеров, но толком не понимала, есть Бог, нету Бога… Это время интересное было. Прихожу домой, а внучка, значит говорит – Бог точно есть. Говорю, откуда знаешь, а она мне – да вот по телевизору сам Горбачев сказал что Бог есть. Ну думаю, коли уж сам Горбачев, да по телевизору сказал, значит точно Бог есть… Вы знаете, я вам вот что о Любушке скажу – а поглядом у бік Люби –  это удивительный человек. Столько лет на Севере, с нами, да что мы без нее…  Я вам так скажу – она святая. Да, да святая и я вас очень прошу передайте родителям благодарность и скажите, у них святая дочка, ну скажите кто смог бы столько времени, столько лучших лет молодости Северу отдать, она святая, пообещайте мне, пообещайте что скажете родителям…»

Обіцяю, скажу при нагоді батькам Любові Оніщук, і всім батькам місіонерів хочу сказати – дякую вам за синів і дочок яких ви благословили на місіонерське служіння – проповідь Євангелії Христової.

…Завтра Воркута.

Про черемху у дворі

Що ви показуєте гостям в першу чергу? Ось, скажімо, навідали вас із далекого краю друзі — і вам так хочеться чимось приємним їх здивувати. Що б таке оригінальне, неповторне, щоб запам’яталося, показати? Із єпископом Федором Величком ми зустрілися на церковному подвір’ї в м. Воркута. Він озброєний лопатою. Боротьба зі снігом у цих краях має першочергове значення з простої причині: не прибереш снігу — не попадеш до власного дому, не зайдеш у дім молитви. Єпископ із лопатою для чистки снігу — це як єпископ із кадилом у храмі або єпископ із великим хрестом на свято Водохреща. Боротьба зі снігом — це як боротьба з ненависним коронавірусом, вимагає не тимчасових обмежень, а постійної, виснажливої роботи. Ви скажете: не єпископська це справа, або, як кажуть у Росії: «не царское это дело». Так-так… Утім, навідайтеся до Воркути, переконайтеся…

Федір Микитвич показує свій технічний парк — оці довгі сани з бортами для вивезення снігу, оці — як причіп до «Бурана» (є такий снігохід), а оці — дерев’яні, це для оленячих запрягів, на них у тундрі ненці подорожують. А ще одні — пасажирські, там під навісом заховані, це коли з гостями в тундру до ненців потрібно навідатися…

«А ось тут, — Федір Микитович показує на величезний замет, — тут у нас черемха росте. Минулого літа шість квіточок було. Бабусі з двору сходилися понюхати. Це справжнє чудо, що вона вижила… — Турботливо доторкається рукою до непримітної галузки, що стирчить зі снігу. — Красуня, дочекаємося літа — зацвіте Божа краса…»

Сани, ті, що для пасажирів в тундру, не дочекалися виїзду, оскільки розгулялася пурга, що в нас заметіллю називається, тільки люта й небезпечніша. Так що навіть із міста не виїхати ані на санях, ані на авто, ані на оленях, які десь далеко в тундрі шукають поживу в глибоченному снігу. Саме час у затишному домі пити чай і згадувати…

Від покликання не втекти

— Брате Федоре, ви з дружиною на півночі вже 30 років. Мабуть, за цей час було щось таке, що особливо закарбувалося в пам’яті?

— У 2005 році, перед Пасхою, трапився такий випадок. Ми були далеко-далеко в тундрі. Я три дні був у пості. На Великдень проводили богослужіння в Сєвєрному, а в понеділок поїхали до оленярів. Ночували в чумах. Уранці пішли в тундру наламати хмизу, щоб приготувати чай. Коли поверталися, я посковзнувся і впав. З’явився біль у спині. Уже біля чума стало зовсім погано. Довелося відміняти богослужіння й терміново їхати в лікарню. Під час молитви Бог промовив до мене: «Не їдьте на снігоходах, а їдьте на оленях». — «Чому Господи?» — «Олені добіжать, а снігохід зламається». Саме так і сталося, я довірився Господу — поїхали оленями. Дорога була дуже важка, я тричі непритомнів.

Коли з’явився зв’язок, подзвонив додому. Мирослава з сестрами стали молитися — і мені полегшало. Весь наступний день мене водили по кабінетах, вже навіть стали готувати до операції на апендицит. Довго я пролежав на кушетці в коридорі — і зрозумів, що нікому не потрібний. Поїхали додому. Став приймати гарячі ванни за порадою. У тому стані не міг ні спати, ні їсти. Так минуло три доби. У якийсь момент я зайшов у свою кімнату й став говорити з Богом. У душі був повний мир. Я казав: «Господи, мені боляче, я не знаю, що зі мною. Але Ти знаєш, бо Ти — Творець. Я Тебе не звинувачую, але якби мій син так хворів, то я йому поміг би. Як би не було, я дякую Тобі за все». І мені відразу прийшло усвідомлення, що Бог відповість. Пішов до спальні, ліг і заснув. Спав, думаю, десь 13 годин. Уперше за кілька днів виспався. Прокинувся — не болить. І в той же день із нирок вийшло все каміння — 22 штуки. А наступного — я вже провів пасторську нараду.

— Сестро Мирославо, скажіть, як це — бути жінкою місіонера на Півночі?

— Добре те, що в цьому краї немає городів, господарства (сміється). Справді! Бо в Україні це забирало дуже багато часу. Ну, і люди — спасенні Господом люди, заради яких ми сюди приїхали. Напевно, ці дві речі найважливіші. Коли ти маєш ціль, вона тебе тримає. Якби не ціль, тут би ніхто не втримався. Від покликання не можна втекти — будеш томитися, у яких би гарних краях не жив, з якими б хорошими людьми не спілкувався. Коли поїдеш на конференцію, поспілкуєшся з іншими місіонерами, розумієш — немає на що нарікати. Ще одне велике благословення — ми мали більше часу для дітей. Я ніколи не думала, що колись будемо настільки спокійні за них. Тепер уже їхні друзі через них приходять до Бога. Хоча діти кажуть: «Мамо, ми особливо й не благовістили — просто жили християнським життям». Не знаю, як би я справилася в Україні, я «Марта» ще та — дуже люблю господарювати. Я би з тих городів не вилазила…

— Чи були у вас моменти особливого відчаю, коли хотілося все покинути й повернутися в теплі краї?

Мирослава: — Дуже багато залежить, як ти себе налаштуєш від початку. Я була готова до того, що буде важко, тому відчаю не переживала. Коли жінки місіонерів розповідають, як їм тяжко, мені здається, що вони мали певні ілюзії щодо сім’ї й служіння. Якщо правильно мислиш і знаєш — Хто є твоїм Джерелом, то не залежиш від обставин, місця проживання тощо.

Федір: — Відчаю не було ніколи. Цар Давид сказав: «Тільки в Господі знаходить спокій моя душа!» Цього року я вже 54-й раз (за життя) перечитав Біблію. Коли стає важко, я шукаю себе там. Це дуже сильно зміцняє. Звичайно, труднощі бувають, але мені не хотілося б завершити покликання з власної волі. Я тридцять зим копаю тут сніг із усіма…

Після поїздок в тундру буває, що не знаєш, на який бік лягти, до ранку не можеш знайти положення, щоб менше боліло. Тому що, коли проїдеш 340 км за день на снігоході в хуртовину й проведеш ще у двох чумах зібрання, це серйозно… А там від тебе чекають слова. Твоя головна робота — не просто приїхати, а донести бачення. Тому я ніколи не налаштовувався на хникання. Одного разу після повернення з тундри я не міг стояти на ногах, а наступного дня фізично не міг устати з ліжка. Син Йосип тільки з третьої спроби мене підняв.

Мирослава: — Після приїзду від оленярів він ще кілька днів не може ложкою в рот попасти. Інколи ноги всі в синцях, потрібно особливо турбуватися…

— Як донести молодим людям, що можна прожити ось так, вірою, не маючи особливих благ, і бути щасливим? Що б ви порадили молодим людям, а також їхнім батькам?

Федір: — Тут діє тільки любов Господа до нас і наша до Господа. Заради цієї любові ти підеш на все (плаче). І те, що сім’я щаслива, і те, що ми любимо один одного… Перші 20 років — вкладися в дітей як тільки можеш! Не вмієш виховувати — сиди ночами й читай Біблію, вчися. Ніколи не злися на дітей, люби їх. Знаходь ті відповіді, які Бог має для них. Тоді вони зрозуміють, що навіть труднощі — це честь, а не тягар. Любов і тільки любов. Ми з дітьми дуже сильно любимо один одного. Ми не так багато проводили часу разом, щоб проігнорувати кожну нагоду бути разом. Коли людина знає Господа віч-на-віч, знає своє покликання, вона не зважатиме на жодні труднощі.

Мирослава: — Оскільки наші діти не ходили в садок, то вони навіть не уявляли, чим іншим можна займатися в житті, крім благовістя. Коли Марійка йшла в перший клас, у перший же день я помітила, що її портфель чимось навантажений так, що її саму переважує. Відкриваю — а він повний гедеонівських Євангелій! І це не тому, що ми так навчили, а тому, що діти просто жили серед цього, просякнули цим. Не було на кого лишити — скрізь брали з собою. І вони іншого прикладу навіть не бачили. У них усе життя так: де б не були — постійні дебати… У коледжі збирали цілу актову залу вчителів, батьків, щоб застерегти від дружби з Величками: «Бо якщо з ними поспілкуєтеся — миттю опинитеся в секті!» Найкраще, що може бути в житті — бачити, як діти ходять в істині… Усе решта — можна пережити. Страждання за правду — це честь. І різати нас приходили, і стріляти, і газ пускали, і колеса різали… Пережили. Не відступилися. Декого з тих бандитів уже й на світі немає. А дехто навіть навернувся до Бога.

Випадок на зоні

— Був випадок, коли я приїхав проповідувати в зону. Перебував під натхненням Святого Духа. Підходить блатний: «Так, мужик, маєш сюди принести 300 000 рублів! Ти мене зрозумів?» Я якось навіть не зреагував на нього: «Що ти хочеш від мене?» — «Ти що, не зрозумів, з ким говориш?» І тут Бог каже мені: «Скажи йому, якщо торкнеться до тебе — у ту ж мить перетвориться на порох!» Я йому це повторив, то він аж відскочив. Було відчуття, що Бог дав повну владу. Я йду — він за мною. Там були брати, які знали, хто він, злякалися. Я кажу: «Заходь, ти зараз покаєшся перед Богом!» Тоді він демонстративно вийшов, і я його не бачив дев’ять місяців. Якось приїжджаю на зібрання, підходить цей Борис, стає переді мною на коліна й каже: «Святий отче, хочу покаятися!» Я теж став на коліна, помолився з ним. Він щиро покаявся, а потім навіть написав у зоновську газету свою сповідь. Через деякий час його десь перевели — і його подальша доля мені не відома.

Іншого разу я проповідував у цій же зоні. Відчуваю — це слово навіть не для зеків, а для офіцера охорони. Після закінчення він запросив мене до канцелярії, зайшли в кабінет, він стає на коліна й каже: «Хочу покаятися! Я за своє життя наробив на 200 років тюрми…»

А ще одного разу хотів мене зарізати рецидивіст, він 18 років відсидів у в’язниці. Це було в домі молитви селища Сєвєрного. Сталося так, що його дружина потрапила в лікарню з важким інсультом. Її син — хірург, приїхав у Воркуту до матері. Знайшов мене, бо колись ми були знайомі. Зустрілися, і він попросив мене прийти на консиліум лікарів. Після їхнього засідання я запитав: «Чи могли б ви сказати, чого чекати?» Лікар каже: «Ймовірно, сьогодні вона помре». Але Святий Дух мені говорить: «Скажи цим людям, що рівно через тиждень ти забереш її здоровою додому!» Це настільки мене надихнуло, що я, не замислюючись, ті слова повторив вголос. Син так обійняв мене, притиснув до себе… Лікарі дивилися на мене з неприхованим скепсисом. Рівно через тиждень Боже Слово виконалося — я забрав ту жінку з лікарні й завіз додому.

Минуло кілька днів. Прийшла на богослужіння ця Єлизавета Федорівна, сіла й гірко плаче. Питаю: «Що трапилося?» Нічого не каже… Раптом в коридорі почався якийсь шум — і я вийшов подивитися. Бачу, стоїть її чоловік, рука — за пазухою. Бог попереджає: «Він небезпечний для тебе! Простягни до нього руки». На мене зійшла Божа сила. Від несподіванки в чоловіка з руки випав ніж і встромився в підлогу. Я взяв цей ніж, переламав його й викинув надвір. Питаю: «А тепер скажи, чого ти сюди прийшов!» Він увесь трясеться й не може відповісти. Кажу: «Або ти зараз вибачишся перед церквою й покаєшся, або я тебе порву, як мавпа газету!» Відчував таку силу, що, здається, справді міг це зробити. Він як рвоне — і слід пропав. Вибігла жінка — плаче, обіймає. Розказує: «Коли йшла на богослужіння, чоловік гострив ніж. Каже: «Піду твого Федора заріжу!» Я знала, якщо він сказав, то зробить…»

Після цього вся церква молилася й дякувала Богові. А шок до мене прийшов вже після зібрання. Сів у машину — а руки ватні, тремтять. Чоловік, до речі, потім приходив, просив пробачення. Я дізнався, що він мав коханку й не хотів, щоб дружина одужала. Вони ще довго були в нашій церкві, потім поїхали в Татарстан…

Ще був випадок, коли кинули у вікно пляшку з перцевим газом під час богослужіння в Сєвєрному. У пляшці була кулька — пляшка розбила вікно, а кулька розбила пляшку. Раптом бачу: люди затискають ніс і біжать на вихід. Коли всі вибігли на вулицю, брати відразу побігли доганяти зловмисників. Я до машини — колеса пробиті. Побіг до дільничного, викликали поліцію. Справу кілька разів закривали, відкривали знову й знову закривали. Але обидва хлопці, які кинули пляшку, загинули упродовж того року — так мені сказали люди, які знали, хто це зробив…

У селищі Комсомольське

«А ще було…» Я слухав і думав: для декого з диванних християн одного тижня життя на Крайній Півночі вистачило б, щоб потім усе життя дітям і внукам розповідати про «великі подвиги» віри. Стоїмо з Федором на занесеній снігом вулиці селища Комсомольське. Неподалік, у заметах вище вікон, дім молитви. Покинутий, як і все селище. Пригадую, як багато років тому його штукатурив Віталій Миронюк, батько Мирослави, дружини Федора.

Навколо, як в апокаліптичних фільмах жахів, — мертве місто, поруйновані товщею снігу доми, багатоповерхівки, будинок культури з обдертими стінами й порожніми зіницями вікон.

Я давно збирався поставити це запитання служителю Христовому, але не насмілювався, зрештою наважуюся: «Усе-таки тридцять років добровільного заслання у Воркуті — це надто багато, це висока ціна. А коли десь південніше, хоча б на тисячу кілометрів?.. Коли?» Федір дивився десь у бік заметеного дому молитви, мовчав, підбираючи слова, потім відповів: «Коли, запитуєте?.. Можливо, правильніше: Куди? Тут житло не має ніякої вартості, а південніше — дорого. Та, зрештою, не в цьому суть. — Він знову промовчав. — А тут хто залишиться? Поїду я, ще дехто — і залишиться заметений дім молитви, стіни без людей і життя...»

Я мовчав, дивлячись в очі вірному Христовому служителю. І чи то сльозина скотилася у нього по щоці, чи від теплоти очей сніжинки танули…

Це може повторитися

Єпископ Федір розповідає: «Цей випадок стався у селищі Сєверному. Ми займалися ремонтом Дому молитви. Оздоблювали як могли, табличку з написом про церкву прилаштували, порядок на території наводимо… Зауважую неподалік дідуся, щось дивиться на напис на табличці, потім відійшов, присів збоку, плаче… Ми до нього:

– Дедушка, вам плохо, вам помочь. Эй, кто-нибудь воды дедушке принесите…

– Не надо воды, сынок, вишь водица из глаз лишняя вытекает, не надоть.

– Что случилось, дедушка, вас обидели, может проблемы какие, говорите, не стесняйтесь, поможем.

– Да нет, все хорошо, я вот на табличке прочитал, вот это самое…

– Что вас так заинтересовало в надписи, дедушка?

– Вот, вишь, там написано «пятидесятников», вон там, вишь?

– Ну да, мы принадлежим к этой церкви, а что?

– Да вот, понимаешь, такое дело. Я здесь на зоне, в «Воркутлаге» срок мотал. Ну и друг у меня был, за веру значит срок получил. Он тоже был, как вы, пятидесятник. Святой человек, добрейшей души, до сих пор помню. За веру его, – знову повторив, – значит судили, эх времечко было … – дідусь витер очі.

 – Ту ночь до смерти помнить буду, за одну, представляешь, сынок, за одну ночь 450 человек, это, значит, порешили, расстреляли тоись. Вывезли трупы и на лёд речки вдали от зоны побросали. Замело все снежищем. А по весне, как вода пошла, так начало к берегу их прибивать на изгибе речки… Ну, нас погнали, значит чтобы их обратно в речку отталкивали. Вот там я и встретил своего друга, пятидесятника. Узнал закоченевшее тело, и сам его в последнее плавание по Воркуте отправил. Царствие небесное…

Дідусь замовк, а потім знову озвався:

– Я, сынок, вот о чем щас думаю и плачу поэтому. Ты же понимаешь – это же повториться может, понимаешь – повториться!…

Прощання

Стоїмо на вокзалі. «Москва – Воркута» вже на колії. Наша станція призначення – Ухта. Звідти на автомобілі До Кірова, а там буде видно… Фотографуємося, неподалік, геть заметений снігом, чорний локомотив із зіркою. Колись він курсував туди й сюди доставляючи й забираючи тих, кого везли на заслання або кого звільняли. П’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять років заслання, а потім омріяна свобода…

Багато років тому молоді люди з України добровільно, без конвою прибули у полярне місто Воркуту. П’ять, десять, двадцять п’ять, тридцять років добровільного північного заслання. Світлі роки молодості, перспектив, кохання, жертовності – все залишається тут. Над головою холодні, сірі хмари. Притрушує сніжок. «Коли назад, Федоре? Коли на юга?»

…Хто знає, хіба що розтане сніг на чорному тендері потяга із зорею попереду і заклубочаться парою, застугонять по простуджених коліях колеса, і новий, (вусатий чи безвусий) вождь дасть наказ, як у далеких сорокових. Проте, накази земних вождів не впливають на рішення мужніх, а особливо тих, у кого Вождь – Христос…

Є моменти у житті, коли слова зайві. Коли краще помовчати, подивитися в очі, поговорити без слів…

У вас бувало так, що біблійний текст днями не залишає ваших думок. Так було у ці дні зі мною, він звучав тихо й постійно. Поділюся з вами, а Федору й Мирославі я не сказав. Можливо прочитають колись. Ось ці слова: «Если бы они думали о той стране, которую покинули, то у них была бы возможность возвратиться. Они томились по лучшей стране, небесной. И потому Бог не стыдится называться их Богом, ибо Он приготовил для них город…» (Євр.11:13-14, Современный русский перевод.)

Вождь місіонерів півночі приготував місто – для них і для нас.

Микола Синюк

 


 

 



Імя: Іван

14 января 2021, 22:37

Мурашки по шкірі від таких історій!

Додати коментар

Пожертвувати