Нікополь: правила, продиктовані війною
Дорожні нотатки
8-10 липня 2024 року директор місії «Голос надії» Микола Синюк та відповідальний за місіонерське служіння в Житомирській області Сергій Тарасюк здійснили робочу поїздку на Полтавщину та Дніпропетровщину. Детальніше — у дорожних нотатках Миколи Синюка.
Швидкі рішення
Мені подобаються люди, які в потрібну мить вміють приймати швидкі рішення. Термінова поїздка уже розпочалася, а я все ще думав — хто міг би стати моїм попутником у цій подорожі. Дзвоню, уже в дорозі, так, на всяк випадок, а раптом… Сергій Тарасюк, як завжди, бадьорий і конкретний:
— Зараз спробую скоригувати плани…
За короткий час — дзвінок:
— Все гаразд, можу їхати.
Перша зустріч — у новобудові дому молитви в Житомирі. Я вражений щирістю й ревністю місіонерів. Завершуються внутрішні роботи, зала майже готова до проведення богослужінь. Іван Фещенко, співпрацівник місії, старший пресвітер Житомирщини розповідає про ситуацію в об’єднанні, Сергій доповнює короткими влучними зауваженнями. Обговорюємо питання, що виникли у процесі місіонерського служіння. Як кажуть політики, є консенсус, а коли це стверджують служителі — приємно вдвічі. Праця на ниві Царства іноді вимагає швидких і практичних рішень. А швидкість потрібна тому, що о 16:00 нас чекають співпрацівники у Пирятині, а це понад чотири години дороги. Вирушаємо...
У Пирятині гостинно зустрічає керівник відділу благовістя в УЦХВЄ Володимир Бобик. Тут — брати з Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини — Віктор Клець, Михайло Роман, Мирослав Капарчук, Петро Устимчук. Команда людей, які живуть ідеєю місіонерства — поширювати Євангелію Царства Христового. Коротко ділимося інформацією про ситуацію в регіонах, обговорюємо питання підтримки місіонерів, розмірковуємо про шляхи вирішення проблем, що виникають…
Далі — дорога до Царичанки. Прибули під вечір — містечко без світла, спека, сирена озвалася… Все як скрізь під час війни й агресії «старшого брата».
Дорога — та, що порожня
Нарада у Дніпрі тривала декілька годин. Єпископ Дніпропетровщини Михайло Мокієнко поділився своїм баченням щодо розвитку місіонерського служіння в області. Обговорювали практичні питання. Усе зводиться до одного: де знайти людей для місіонерського, пастирського, душеопікунського служіння? Проблема від днів Ісуса Христа й до сьогодні залишається незмінною: жнива великі, а працівників мало. Війна внесла свої жорстокі корективи у розмірене життя сімей, церков, суспільства. З цим потрібно якось жити, шукати можливості і рухатися вперед. Адже гинуть душі людські й наказ Верховного Головнокомандувача Ісуса Христа ніхто не відміняв: «Ідіть по цілому світу і Євангелію проповідуйте. Хто увірує й охреститься буде спасений!»
Молимося й виходимо на вулицю. Неймовірна спека, термометр фіксує позначку +42. Авто розпечене, навіть дотик до поверхні обпікає. Телефоную до Петра Ковальчука, місіонера у Нікополі.
— Локацію скидати не буду, самі розумієте чому, під’їдете до міста — я вас зустріну.
Поворот з дороги «Дніпро — Запоріжжя» праворуч, наша дорога до Нікополя — пряма, як під лінійку. Ще одна особливість — дорога практично порожня. Обабіч — безмежні поля соняшника, неначе велетенський прапор України. Аж до горизонту, де синь неба зливається із золотом соняшникового поля. Зупиняємося. Простір неба… Ген там, вдалині небесний звід підпирають корпуси енергетичних блоків ЗАЕС. Там окупанти — 5-6 кілометрів по прямій через поля, через водосховище, яке поки що без води…
«Не ночуйте у Нікополі!»
Майже на в’їзді у місто — автозаправка. Дуже доречно, тому що раз-у-раз індикатор просить: додайте газу в бак. Миловидна жінка середніх років щебече добірною українською — рекомендує, радить, заклопотано під’єднує до колонки.
— Ой, ви мабуть здалека, по номерах бачу?
— Та не близько, з Волині. А як у вас тут? — цікавимося.
— Та ніби все добре, якщо не прилітає… Але то більше в місті, в нас тут ніби спокійніше. Ви у гості до Нікополя, маєте знайомих, надовго?
— Так, хочемо провідати знайомих, можливо й заночуємо. Ми не надовго.
— Ой, — вона переходить на довірливий тон. — Може, не ночуйте тут! Думаю, не варто вам у Нікополі на ніч лишатися. Знаєте, воно вночі всяке буває — прилітає звідти недобре… Ось мою сусідку, бабуню, забило прямо на городі. Похорон сьогодні… Ой, — скрушно хитає головою. — Не повірите: вийшла бабця на город, щось там прополоти, а тут прилетіло… Позбирали, що лишилося, хоча майже нічого не зібрали — то похорон сьогодні у нас. А ви заїжджайте, ми раді гостям! Боже, коли вже воно скінчиться?
Рахуючи секунди
Біля воріт дому молитви зустрічає Петро. Акуратно паркуємося під високими туями. «Так краще — пояснює господар, — і зверху особливо не видно, і тінь від сонця». Тінь справді дуже доречна, адже термометр показує +38. Малеча хлюпається у надувному басейні, а ми вмощуємося на стільцях навколо столу під розпеченим навісом. П’ємо смачний холодний компот і спілкуємося. Гучно гупає десь за Дніпром, ми замовкаємо.
— Це виліт з того берега, чотири секунди — і буде приліт.
І справді, в ту ж мить на цьому боці — потужний вибух.
— Це не до нас, це десь на тому напрямку, — показує Петро.
Знову гупає, і я автоматично починаю рахувати. Один, два, три, чотири — і знову гучний бабах. Пауза, а потім ще й ще…
— Ми вже звикли до цього, коли так, як зараз, далеко бахкає, то навіть у підвал не заходимо. У нас отам, за он тими деревами, підстанція, а ще водоканал — останнім часом туди дуже часто прилітає. Тоді це вже серйозно — потрібно ховатися. А нещодавно стався приліт за десять метрів від дому молитви. Наше приміщення майже не постраждало, а в сусідів — руйнація чималенька.
— Якось я вдома сама з дітьми лишилася, — це дружина долучається до розмови. — Діти бавилися на вулиці, нічого не віщувало біди. А тут тривогу не встигають вмикати, тому що лічені секунди летить снаряд. Раптом — зовсім неподалік потужний вибух, я з несподіванки заціпеніла вся, не можу ні поворухнутися, ні дітям щось сказати… Тільки чую, як осколки брязкають по бруківці. Страшно дуже було…
Я й справді зауважив велику посудину з осколками, що у них краї — як гострі леза…
Вулиця смерті
— Гаразд, а тепер маленьку екскурсію по Нікополю влаштуємо, покажу вам вулицю смерті.
Вирушаємо. Вулиця як вулиця, місцями — асфальт подовбаний осколками. Праворуч і ліворуч — поруйновані садиби, вікна у домах наглухо позабивані, людей не видно. Раптом на великій швидкості мимо нас пролітає авто.
— Ого, — дивуюся, — оце то швидкості у вас! Ніби й без потреби. Чи то у вас такі мажори-лихачі?
Петро усміхається:
— Тут у прибережній зоні всі так їздять. Справа в тому, що дрони за авто полюють, а тому водії «лихачать». Інколи перевищення швидкості — не порушення, а нові правила руху, продиктовані війною…
Їдемо далі. Вулиці, що збігають униз до сухого водосховища, зарослі кущами, бур’янами — без жодних ознак життя. Зупиняємося навпроти однієї. У кінці зеленого коридору, ген на горизонті — споруди ЗАЕС, приблизно за 4 кілометри.
Повертаємося з поїздки по місту. Праворуч, за високим парканом — великий особняк, обсаджений доглянутими деревами.
— Сюди за час війни жодного разу не прилетіло. Це особняк родича Віктора Медведчука, тут живе брат його дружини, а тому — табу на обстріли, — ділиться думками Петро. — Виявляється є такі місця у Нікополі…
Я слухав брата й думав: виявляється, є такі люди у Христа — місіонери, служителі — у яких табу на втечу, на страх, навіть на думки про подібне. Їх небагато, але саме на таких — нерозумних ради Христа — Він і розраховує.
Повертаємося з Нікополя — знову знайомі поля. У гарячому золоті соняхів — сонце, що вже лаштується відпочити на розмитому горизонті. Чомусь не давали спокою слова начальника поліції Нікополя, який одного разу сказав Петрові:
— Ви друга людина, яку я зустрів у моєму житті, що має такі цілі й таку посвяту!
А хто була перша людина запитайте у сімейства Ковальчуків — Петра й Нелі, вони вам про все розкажуть. Приїдьте в Нікополь, поспілкуйтеся, помоліться — підтримайте служіння героїв Христових.
Микола Синюк
Луцьк — Житомир — Пирятин — Царичанка — Дніпро — Нікополь — Луцьк