«Служіння у шаленому темпі»
Дорожні нотатки
Харків під обстрілом ворожих КАБів — саме на такі новини про місто-герой ми найчастіше натрапляємо у стрічці. Це жахливо, і ми бажаємо захисту всім місцевим. Про міць віруючих жителів Харківщини ділиться у дорожніх нотатках пастор із Фастова Вадим Корольчук.
Позаду залишилася Полтавщина, аж раптом телефон подав неочікуваний сигнал тривоги. Від голосного звуку аж злякався. Хто спав, той прокинувся, адже усі телефони кричали, немов наввипередки. У додатку в мене вимкнутий звук тривоги, а це, виявляється, системний звук. Харківщино, привіт!
У церкві «Святої Трійці» коротка нарада — обговорили, хто в якому напрямку рухатиметься. У мікроавтобуси та особисті автомобілі завантажили акустичні системи (аудіоколонки), хліб і роз’їхалися, щоб сіяти Слово надії серед людей, змучених війною.
«Вдень буває по вісім служінь! Звичайно, це важко, але ми відчуваємо відповідальність, щоб виконувати свою місію. За час війни ми розпочали 22 церкви, не скрізь є служителі, але ми не збавляємо темпу», — нашу розмову з Іллею Герасимом, старшим пресвітером Харківського об’єднання УЦХВЄ, перебивають часті телефонні дзвінки, адже йому, окрім власної поїздки, доводиться координувати інші служіння.
Ми прямуємо до Кутузівки, де якраз привезли модульний будинок. Його облаштують і буде слугувати для проведення богослужінь. Їдемо через сумнозвісну Салтівку, де стоять розбомблені багатоквартирні будинки. Здається, вони сумують і чекають, коли закінчиться війна й повернуться люди. Десь немає цілого підʼїзду, десь сталася пожежа, а є такі, що немов відрізано частину — видно стілець, на якому хтось сидів, прочинену шафу-купе, де досі висить одяг.
«А ось це квартира брата із нашої церкви — тепер ніхто у цьому домі не живе. А зараз покажу будинок, що наче новий. Це не тому, що його не розбомбили, а тому, що відбудували. Зробили ремонт, скоро люди будуть жити. Мені подобається Харків — тільки-но відбувся приліт, а вже на місці всі служби, а наступного дня уже все прибрано», — розвідає служитель, вправно ведучи авто між житловими кварталами, показуючи місто зсередини.
У Кутузівці встигли побачити майбутній дім молитви, ще й заїхати на служіння. Люди стояли між будинків, бабусі спиралися на палиці й слухали проповідь. Наступна зупинка — Вільшани, до яких їхати майже годину. На вулиці сутеніє, а ми затримуємося.
«Мабуть, приїдемо, а люди розійдуться. У нас там ще немає служителя, а ініціативу збирати людей на себе взяла місцева активістка. Її чоловіка ми називаємо Пастор, бо надихаємо його до служіння людям. Хоча він ще не ходить на наші зустрічі, проте завжди привозить дружину», — дорогою розповідає Ілля Герасим.
На вулиці зовсім темно, пронизливий вітер пробирає до кісток, але люди чекають, щоб почути Слово. «Ми затрималися, бо оглядали дім молитви в Кутузівці, хочемо, щоб і тут ми не збиралися посеред вулиці», — пояснює присутнім Ілля Петрович. У цей час із натовпу виходить дідусь. «Оце військова форма, дасте, кому треба. А це — на храм, щоб тут був»,— каже він, простягаючи пʼятисотку.
Служіння, дорога, зустрічі, дотик до людей, які зазнали горя від війни — у неймовірно шаленому темпі проходить життя служителів. І ще більше гнітить думка, що безжальний ворог перебуває за 20-30 км. Постійно повітряні тривоги, вибухи, не просто із новин, а на вулицях, якими щойно пройшов чи проїхав. Звістки про постраждалих друзів з церкви, знайомих… Незважаючи на все це, віруючі моляться, допомагають і звіщають Євангелію.
Вадим Корольчук, chve.org.ua