Ілля Кантерук: «Гасло мого життя — вкладати у стосунки»

24.12.2024
0
183

Місіонери «Голосу надії» Ілля та Надія Кантеруки родом із Волині, але з 2019 року живуть і служать у Нижньому Булатці Полтавської області. У бесіді з Іллею говоримо про те, як подружжя обрало для себе непростий шлях місіонерства та як йому ведеться у місцевості, яка стала другим домом.

— Те, яким ти є сьогодні, великою мірою залежить від дитячих років. У якій сім’ї ти народився і як прийшов до віри в Бога?

— Я народився в Нововолинську в християнській сім’ї, щоправда, у перший рік мого життя батько відійшов від Бога. З дитинства я відвідував богослужіння, але в підлітковому віці втратив всякий інтерес до церкви, ходив тільки ради мами. У той період мене настільки захопили комп’ютерні ігри, що я жив більше віртуальним світом, ніж реальним. Міг грати по 8 годин, іноді по 16. Дуже дратувався, коли мені заважали. Немало і грошей витрачав на ці розваги. Це справді була залежність, я не уявляв життя без комп’ютера. Думав про ігри, коли прокидався, коли їв, коли допомагав батькам, навіть коли сидів на зібранні. Мама і бабуся молилися за мене. Пам’ятаю момент: якось сиджу перед екраном, і приходить думка: «Що я роблю? Який сенс у цьому?» Ця думка була настільки чітка, що змусила замислитися над своїм життям.

Якось мама домовилася, щоб мене взяли в Карпати помічником наставника в християнському таборі. Одного дня там була молитва за дітей. Мені дуже не хотілося на неї йти, але я ж був частиною команди… На тій молитві Бог настільки торкнувся мене, що вперше в житті захотілося покаятися і розказати Йому всі свої гріхи. І після цього я відчув справжній мир, ще ніколи мені не було так спокійно і радісно на душі. У тому ж таборі я отримав хрещення Святим Духом. Таким було моє народження згори, мені тоді було 16 років.

— Розкажи про твої перші кроки в служінні.

— На той час я уже рік навчався в Луцьку, але церкву майже не відвідував. Після Карпат повернувся з великим бажанням щось робити для Бога. Майже кожен день ми десь їздили — тубдиспансер, онкодиспансер, психлікарня, бездомні, табори, місіонерські подорожі. Змістом мого життя став Христос, а метою — розказати усім про Нього.

Я дуже любив благовістити, жив цим. Виходячи з дому вранці, молився, щоб Бог дав зустрічі з людьми, яким я зможу розповісти Євангелію. І часто зустрічав саме тих, хто мав питання, пошуки. Оскільки я навчався на вчителя з фізичного виховання та фізичного терапевта, а потім на реабілітолога, то більшістю моїх співрозмовників були медики та вчителі. Багато благовістив у маршрутках, старався завести мову з іншими пасажирами — запитував як звати, робив комплімент, пригощав солодощами. І загалом люди добре сприймали, слухали, ніхто не проганяв.

— Ти одружився, коли тобі було 19 років. І через рік ви з Надією вирішуєте кардинально змінити життя — поїхати на Полтавщину. Як ви прийшли до цього рішення?

— Ще до одруження я їздив допомагати місіонерам, і мене це дуже запалювало. Коли молився про майбутню дружину, то завжди просив у Бога, щоб вона, як і я, мріяла стати місіонеркою. Ми вже були знайомі з Надюшою близько місяця, коли зустрілися на конференції «Доброго самарянина». Там служителі молилися за молодь, яка відчуває поклик до місіонерства, і ми обоє, не змовляючись, вийшли на цю молитву. Тоді зрозуміли, що в нас обох є бажання до цього. Зрештою ми одружилися.

У Полтавській області у Вищому Булатці служили місіонерами Толік та Іра (сестра Наді) Бондарчуки. У сусідньому Нижньому Булатці також почалася робота, але на той час не було працівників. Тому нас запросили переїхати туди, і ми стали молитися за цю справу. Було непросто зважитися, адже тоді я був відповідальним за молодіжну дільницю, а також координував студентську спілку. Але згодом знайшлися люди, кому можна передати ці служіння. Я розумів, що в Луцьку велика церква, є кому працювати, що на Полтавщині ми більше потрібні. Але хотілося отримати якийсь явний знак від Бога. І в одній молитві Бог відповів мені дуже просто: «Сину, вирішуй сам!» Після цього на кожному богослужінні, куди я потрапляв, були проповіді про місіонерство, свідчення місіонерів.

Але перш ніж поїхали, було ще одне випробування — ми отримали пропозицію служити у с. Хорлупи Волинської області. Місіонерська точка за 30 км від обласного центру, вже є дім молитви, житло, обіцяють підтримку… Крім того, саме в той час мене запросили на «роботу мрії» з хорошою зарплатою за моєю спеціальністю в Луцьку. Зовні це виглядало дуже привабливо, але всередині відчував тривогу: «Це не моє». Це була серйозна спокуса, але ми її перемогли і прийняли рішення їхати на Полтавщину.

— Хоча у Нижньому Булатці вже було приміщення, певна база, але все ж — нова місцевість, незнайомі люди, брак досвіду… Що було найважче на початку?

— Мені сподобалося, що перші півроку нас особливо не навантажували, дали час адаптуватися. Перше, що ми зробили, коли приїхали — дитячий табір. Запустили недільну школу, згодом підліткове. Роздавали газети, відвідували хворих. Коли їхали на Полтавщину, я молився: «Боже, дай мені таку любов до тих людей, яких зустріну, ніби я знав їх усе життя». І дивувався, наскільки любі вони мені стали.

Гасло мого життя — вкладати у стосунки. І для дружини це теж дуже важливо. Провести раз на тиждень церковне зібрання чи заняття з дітьми — це добре. Але також ми багато часу проводимо в спілкуванні. Запрошуємо до себе в гості, виїжджаємо на пікніки, ходимо на каву… Це стосується і підлітків, і молоді, і дорослих, які відвідують церкву. Ми будуємо стосунки, стараємося потоваришувати.

Дуже важливо, як ти налаштований. Якщо налаштований песимістично, то бачитимеш тільки погане. Звісно, бували і непрості моменти. Спочатку в нас нічого не було — навіть велосипеда для пересування селом. Але коли надієшся на Бога, Він допомагає і благословляє.

— Стежачи за вашим служінням, зауважив, що його ключова риса — відсутність формалізму, поділу на церковне і особисте життя. Наприклад, нещодавно ви організували цілу подорож для ваших прихожан на західну Україну. Ви пускаєте людей глибоко у своє серце. Чи легко бути настільки відкритими?

— Сьогодні наші зібрання відвідують близько 10 осіб, багато хто з місцевих побував у домі молитви, є люди, яким ми свідчили, і вони навернулися до Бога перед смертю. Але якщо говорити про тих, хто прийняв хрещення і став повноправним членом церкви, то поки що така людина тільки одна — це Настя. Вона закінчила місіонерську школу «Голосу надії» та допомагала в служінні в Хухрі. І от нещодавно телефонує мені з Німеччини, куди поїхала відвідати маму, і каже: «Тут зовсім не так, як у нашій церкві, кожен на своїй хвилі, немає з ким поговорити…» Приємно, коли люди оцінюють ту атмосферу, яку ми намагаємося творити, наслідуючи Ісуса Христа — Він був з людьми 24/7 і виявляв Свою любов у практичному житті.

Звісно, є й зворотній бік: коли відкриваєш серце, йому легше завдати болю. На жаль, було кілька випадків, коли молоді люди, яким багато допомагали, яким довіряли, віддавали злом. То вкрали скутера, то гроші, то обікрали погріб. Це не зупинило нас у добрих справах, але навчило бути обережнішими. Також коли проводиш з людиною багато часу, вкладаєш турботу, то прив’язуєшся до неї. І тому набагато важче потім відпускати, переживати моменти, коли вона відходить від Бога, приймає рішення, які її руйнують. Мені важко зрозуміти те, як Ісус відпускав, як Він поважав вибір людей, кажучи найближчим учням: «Чи не хочете й ви відійти?»

— Ви заводите знайомства, що переростають у дружбу, в найнесподіваніших місцях — роддомі, транспорті тощо. Як ти думаєш — кожен може навчитися так легко знаходити спільну мову з людьми, чи для цього треба мати особливий талант?

— Якщо захотіти, то, звісно, можна навчитися. Але комусь для цього потрібно набагато більше зусиль. Щось ми робимо, бо просто потрібно, а щось — бо воно нам дуже подобається. У мого друга Руслана Наумця руки лежать до будівництва, він все вміє. А я більше люблю займатися торгівлею (це мій підзаробіток), робити масажі. Те саме стосується і благовістя — хтось вміє співати і може краще послужити співом, а хтось проповіддю. Це питання покликання. Коли робитимеш не свою справу, вона тебе втомлюватиме і не приноситиме задоволення. Щодо нас із дружиною, то душеопікунство — справді наша стихія. Надюша навіть зараз навчається на психолога.

— І ти, і Надія — вихідці з досить консервативних церков, де можуть не сприймати багато місіонерських методів, як, наприклад, спортивні ігри або святкові заходи з нагоди 8 березня.

— Мене завжди надихало, що Ісус мав підхід і діалог з кожною людиною, незважаючи на осуд фарисеїв. Апостол Павло теж говорив, що був для всіх усім. Це питання прийняття. Приймати людину не означає розділяти її погляди чи спосіб життя, це означає бути відкритим до діалогу. Діалогу на рівних — людина не повинна відчувати зверхності із твого боку, ніби ти якийсь надто правильний. Із таким радикальним мисленням не побудуєш стосунків. Люди це сприймають як фанатизм, нав’язування. У мене теж були помилки, коли замість того, щоб просто дружити і виявляти Божу любов, я спішив запросити в церкву — і таким чином відштовхував людей. Закхей покаявся тоді, коли Ісус прийшов у його дім, не сказавши жодного слова докору.

Я познайомився з одним чоловіком із нашого села. Він любить футбол, і я став із ним грати. Потім його мобілізували, потрапив у полон. Коли звільнили з полону, я приїжджав його відвідати. Який він був радий! Дякував за молитви. А наша дружба почалася з футболу. Ми не мали би стосунків, якби разом не грали. З кимось я їжджу на риболовлю, з кимось ходжу в лазню.

— Я знаю, що піклуючись про хворих людей, ви не тільки готуєте їжу, допомагаєте по господарству, а й робите фізіотерапевтичні процедури. Виходить, твоя професія сприяє і в служінні?

— До пандемії я активно займався масажами і мав успіх. А сьогодні якщо й роблю, то тільки з метою потоваришувати і поділитися Доброю Звісткою. Під час масажу люди самі часто починають розпитувати про церкву та наше служіння. А з декотрими я б напевно ніколи й не познайомився іншим способом.

— Чи були у вашому служінні якісь переломні моменти, несподіванки?

— Таких моментів було кілька. Наприклад, коли в будинок культури на День подяки прийшло близько 100 людей. А коли роздавали гуманітарну допомогу, то мало не все село приходило. Або взяти підліткове служіння. Підлітки — досить складна категорія. Але це так сильно — у найважливіший період їхнього формування вкладати важливі істини, які залишаться з ними на все життя. Невідомо, коли це зерно проросте. Але є багато історій людей, що почули Євангелію в недільній школі і через десятиліття прийшли до Бога. Останні табори, які ми проводили, збирали близько 70 чоловік. Возили дітей у Карпати. Нас питали: «Як же люди вам не побоялися довірити своїх дітей в таку далеку дорогу ще й під час війни!»

Звісно, мені як служителю дуже хочеться, щоб люди швидше приходили до Бога, але для цього потрібен тривалий час. Хоча вже зараз я бачу зміни у багатьох із них. І коли буває важко на серці, то згадую Ноя — він 100 років проповідував, але ніхто не навернувся. Тим не менше, Біблія називає його героєм віри. Тож ми не занепадаємо духом, адже не сидимо на місці — стараємося щиро працювати і надіємося на плоди.

— Коли почалася повномасштабна війна, ви стали активно служити в евакуації, доставці гуманітарної допомоги. Але ти розповідав, що більше, ніж продуктів, люди прагнули Божого Слова та молитви.

— Тоді люди були розгублені, не знали, як діяти, потребували підтримки і надії. І ми намагалися ділитися своєю надією на Бога. Пам’ятаю, у нашій сільській Viber-групі був хаос, біль, безвихідь... Тоді я написав приклад молитви під час війни, і вона для багатьох стала підбадьоренням і виходом із паніки. Ми старалися допомагати переселенцям матеріально, але також морально, бо в цьому була велика потреба.

— Чи переосмислив ти якісь пріоритети за час війни?

— Насамперед, став більше цінувати людьми, які поряд, співпрацівниками. Дехто був змушений виїхати, і їхня відсутність дуже відчувається. Сьогодні набагато важче вирватися тим командам молоді, які нас відвідували, допомагали в служінні та будівництві. Ми завжди дякували за них Богу, але тепер особливо.

— У 2022 році тебе рукопоклали на благовісника. Що це значить для тебе?

— Я й так любив це служіння, але тепер відчуваю ще більшу відповідальність, мотивацію зростати, розвиватися, не зупинятися на досягнутому. Шукати мудрості від Бога, нові ідеї, методи.

— У чому ви сьогодні найбільше потребуєте підтримки?

— Служіння багато, а нас із Надюшкою тільки двоє. У великих церквах двоє людей, буває, тільки одну групу недільної школи ведуть. Щоб розвивати різні напрямки праці потрібна стабільна команда. Хоча є знайомі сім’ї, які підтримують. Також залучаємо тих людей, які відвідують богослужіння — хтось добре готує, хтось займається волонтерством, хтось гарно співає.

— У вас із Надією троє маленьких дітей. Розкажи, чого ти навчився, ставши батьком?

— Наші діти — вони дуже різні, характер кожного — особливий, але я люблю їх однаково. На цьому прикладі я більше зрозумів, наскільки ми різні в Божих очах, але Він любить і приймає нас саме такими.

— Чи можеш поділитися випробуванням, яке довелося пережити останнім часом?

— Коли дружина була на 7 місяці вагітності, в неї раптово піднялася температура до 39. Ми поїхали в лікарню, де зробили обстеження, і виявили проблеми з нирками. Також під час УЗД лікарі звернули увагу, що дитина слабко дихає, і вирішили терміново робити кесарів розтин. Виявилося, що якби ми тоді не потрапили до лікарні, то дитина скоріше за все померла б. Але на цьому все не скінчилося — легені немовляти розкрилися, але не працював шлунок, організм відштовхував їжу. Лікарі запідозрили дуже важку генетичну патологію, пов’язану з імунітетом — усі ознаки вказували на неї. Але дружина сказала: «Я вірю, що Господь сильний зцілити!» І коли направили аналізи у Львів, діагноз не підтвердився. Ми віримо, що це Бог відповів на наші молитви. Це справжнє диво — донечка стала швидко набирати вагу і сьогодні вона повноцінно розвивається.

— Напевно багато людей до тебе як до служителя в ці непрості дні звертаються за підбадьоренням. Що ти говориш тим, у кого опускаються руки?

— Взагалі християнство дає нам надію, що життя людини не обмежується земним шляхом. Тому, як би не було важко — нас чекає вічність. На небі буде краще! Ісус зійшов із неба, Він багато говорив про небо, тому що жив небом. І Він обіцяв підготувати для нас оселі. Це найкраще місце на світі! І це мотивує нас.

Справді, сьогодні часто підходять люди і кажуть: «Ми втомилися, ми вже не хочемо жити!» Але Євангелія підбадьорює серця. Ми не кажемо: «Все буде добре», бо не знаємо як складуться обставини. Але ми кажемо: «З Господом — все буде добре!» Хай наша надія буде на Небесне Царство, на зустріч з Ісусом.

Розмовляв Дмитро Довбуш



Додати коментар

Пожертвувати