Анна Веренич: «Пильнуй, куди ти дивишся!»
Анна Веренич виконує обов’язки відповідальної за жіноче служіння в Херсонській області, проживає в Херсоні. Повномасштабна війна стала для неї несподіванкою, як і для багатьох українців. Під час окупації рідного міста жінка вкотре переконалася у всемогутності свого Бога та Його любові до людей.
— Із якими проблемами особисто ви стикнулися під час окупації?
— Найбільшою проблемою для мене була відсутність безпеки. Цілодобово я це відчувала. Звичайно, що багато хто писав мені й телефонував, щоб підтримати, заспокоїти. Але я зрозуміла одне: безпечне місце в окупації лише одне — поруч із Христом. Ніхто інший тобі допомогти не може.
— Легко вірити в Бога, коли все добре. Але коли життя під загрозою, коли ти не бачиш того світла в темному тунелі, як тоді вірити в Бога?
— Я не раз замислювалася про це й зрозуміла, що справжня довіра виховується в нашому серці тільки під час випробувань. На рівні розуму ми всі знаємо, що треб вірити, довіряти (а це трохи глибше, ніж вірити). Але між розумом і серцем часто буває велика відстань. І на рівні серця ми іноді не знаємо, що таке довіра Богові. І ось коли ми проходимо такі періоди темряви, періоди випробувань, це і є тестом для нас: чи я вірю, чи довіряю по-справжньому, усім серцем.
Чи можна це перевірити якось по-іншому? Думаю, ні.
— Як ця надія на Бога й довіра Йому допомагали вам в окупації? Як вони діяли у вашому житті?
— Навіть побутові питання вирішували в міру їх надходження. Я дуже дивувалася тому, як Бог турбувався про нас. Ми всі молимося молитвою «Отче наш», я молюся нею з самого дитинства. Але в той час вона набула для нас особливої актуальності. Особливо ці її рядки: «Хліб наш щоденний дай нам…»
До того я ніколи не замислювалася, що ми настільки залежимо від Бога і в цій сфері нашого життя. Саме Він давав нам хліб щоденний, бо сама я не могла його ніде взяти. Моя подруга, яка живе за межами Херсона, неодноразово в ці дні писала мені: «Сьогодні я молюся за тебе, щоби Бог дав тобі хліб на цей день. І не тільки тобі, а й тим, хто поруч із тобою».
У той час багато хто не виходив з дому. А я виходжу та йду, щоб роздобути якоїсь поживи для себе й своїх знайомих. Зазвичай готівка була мало в кого. Одна подруга сказала мені перед війною: «Зніми готівку, бо чутки про війну ходять…» Але я не зробила цього, бо не вірила, що буде війна. А з картки зняти гроші було дуже важко. Та я беру картку і йду на ринок. Там лише два продавці. Одна жінка продає молочні продукти. І я ставлю їй безглузде запитання (але я, довіряючи Богові, усвідомила, що маю ставити ці безглузді запитання): «А чи можу я скинути гроші вам на картку?» Насправді, це була дуже смілива жінка, яка наважилася в перші дні війни приїхати на ринок. І вона мені відповіла: «Звичайно, можна», хоча за мною стояла немаленька черга з людей, які могли розрахуватися готівкою. Я купила собі в неї десь на тисячу гривень продукції. А потім зателефонувала знайомій, у якої маленька дитина. Вона сказала, що їй треба молоко, і не лише їй, також і її подрузі. Попри те, що черга була немалою, ця жінка погодилася продати свої продукти ще й для моєї подруги та для її подруги. Ця жінка могла дуже легко продати свій товар за готівку, але я вірю, що Бог так прихилив її серце, щоб вона погодилася допомогти мені. Я взяла стільки продукції, скільки змогла нести: і для себе, і для своїх сусідів, і для подружки та її знайомої.
І протягом цього часу я неодноразово бачила руку Божу з нами. Нині я не лише в теорії, не тільки на рівні розуму, а й на рівні серця, із практики знаю, що можу довірити Богові абсолютно всі сфери свого життя. І Він подбає про мене.
— Ви сказала, що багато людей не виходили з дому, а ви робили це. Не було страшно? Ви ж таки жінка, і небезпека була.
— Звичайно, я боялася, але усвідомлювала, що певні завдання є переді мною кожного дня, і я маю їх вирішувати. Якось я отримала повідомлення від одного пастора, якого я дуже поважаю: «Маю до тебе незвичне прохання…» Я здивувалася, бо що я могла б зробити для нього, будучи в окупації. Але він продовжив далі: «Я дуже хочу, щоб ти мене зрозуміла й сприйняла те, що я скажу далі. Ти вродлива жінка. І я прошу тебе: не одягайся жіночно, поки перебуваєш тут».
Звісно, усі хотіли, щоб я виїхала. Але я сама хотіла бути в центрі волі Божої. Тому питання щодо виїзду не розглядала. Але хочу зазначити, що в той час ніхто в Херсоні не вдягався жіночно. Усі ховалися приблизно за стилем «мілітарі», щоб не привертати до себе уваги.
— Чи мали ви можливість спілкуватися з іншими людьми, із однодумцями? Чи було це безпечно? Чи була відчутна певна ізоляція?
— Я хочу зазначити один із важливих моментів, який нам потрібно усвідомити: коли ми проходимо важкі періоди, періоди темряви, ізоляція — це найгірше, що ми можемо допустити у своєму житті. Тому ні, жодного дня я не допускала ізоляції.
Хтось із дослідників зауважив, що ті люди, які не ізольовували себе від інших, найлегше пройшли періоди випробувань. Багато моїх друзів-однодумців жили в Херсоні, принаймні на початку війни. Правда, згодом дехто виїхав. І ми спілкувалися: коли була змога телефоном, а коли такої можливості не було, то приходили до того, з ким хотіли побачитися додому. Якщо ж цієї людини не було вдома, то ми лишали один одному записку, у якій писали про те, коли й де ми зможемо зустрітися завтра. І наступного дня тебе вже чекали.
— Як у такі моменти можна підтримувати один одного й не зневірюватися в Богові? Він же міг не допустити цієї ситуації?
— А я ніколи не вважала, що Бог дав нам обіцянку, що не допустить у наше життя випробувань. Але я завжди вірила й нині переконана в цьому, що Бог інколи не залишить. Навіть у таких обставинах.
— Я знаю, що ви мали можливість виїхати в іншу країну й тепер маєте її. Але чому ви цього не робите? Чому залишаєтеся тут?
— Господь покликав мене на служіння саме тут. І Він не сказав мені, що я можу залишити місце свого служіння. Якщо Він скаже мені, то, може, і зроблю це колись. Але тепер я хочу бути саме в тому місці, де можу бути максимально корисною. І я знаю, що нині це саме Херсон. Тому що світло й надія потрібні там, де темрява та безнадія.
— Чи бачите ви певні зміни в херсонцях у сприйнятті життя, у цінностях, у бажанні пізнавати Бога?
— Звичайно. Під час війни я мала декілька тяжких розмов із Богом. Одна із них містила таке запитання: «А як, Боже, щодо Послання до римлян, 8:28? Там же сказано, що все допомагає на добро тим, хто любить Тебе». Чесно кажучи, говорила я навіть трохи з викликом. І я вдячна Господу, що у відповідь на цю молитву Бог привернув мою увагу до деяких людей у Херсоні.
Наприклад, одна з них до війни була ярою атеїсткою. Вона не просто не вірила в Бога, а виступала проти Нього. І якось під час окупації вона зупинила мене й запитує: «Аню, як ти вважаєш, чи прийде ще Україна?» На її очах блищали сльози. А що я могла їй сказати? Так, звичайно, я дуже хотіла, щоб нас визволили. Але чи мала я право обнадіювати, де я не впевнена, що так буде?.. Я не можу давати людям хибної надії. Тому відповіла їй: «Ми можемо за це молитися». На це вона каже (а це був лише початок): «А я молюся за це. Потихенько, так, як можу». Вона говорила це зі сльозами, але і я слухала її зі сльозами на очах. І тут я наче прокинулася: «Боже, ось що Ти робиш! Ти вчиш нас, навіть тих, хто ніколи не шукав Тебе. Тим, хто ніколи не був у протестантській церкві, де говорять про живого Бога, Ти відкриваєшся особисто». До речі, ми з цією жінкою тепер друзі, хоча раніше вона по-різному ставилася до мене.
І таких випадків я можу навести безліч. Наприклад, якось я прийшла до спортзали. А в ночі був дуже сильний обстріл. Безліч багатоповерхівок було пошкоджено. І хтось питає мене: «Як ви пережили цю ніч?» Я повертаюся й кажу: «В молитві», бо насправді це була така вимушена молитовна ніч. І ця дівчина каже мені: «А чи взагалі є зараз хтось у Херсоні, хто не молиться?»
Тож так Бог учить нас молитися і допомагає нам вчитися розмовляти з ним. І я б хотіла нині кинути виклик кожному з нас — станьмо країною, яка молиться.
— Ви говорили про те, що шукали відповідей у Бога на такі незручні запитання, яких ми Йому зазвичай не ставимо. А яким ви тоді бачили Бога під час окупації? Як би ви охарактеризували Його в цей період? Яким Він був для вас?
— Ми всі читаємо Біблію й знаємо, що Бог говорить про Себе, Який Він. Але чи наше розуміння Бога збігається з тим, що ми бачимо в Біблії. З особистого досвіду знаю, що Бог такий, Яким Він розкритий у Біблії. Він добрий, вірний, Він потурбується про тебе в будь-яких обставинах і не залишить тебе. Він добрий пастир, але ніколи Він не казав мені, що не допустить, щоб я йшла долиною смертної темряви. І ми йдемо нею тепер. Але Він запевнив, що піде туди зі мною. І Він виконав це. Я відчувала тоді та відчуваю тепер, що Він це виконав.
Так, я не хочу померти передчасно, але знаю, що мені нічого боятися, бо я знаю, куди йду.
— Що ви порадили б тим, хто нині має певну зневіру й не бачить світла серед темряви війни? І насправді людськими очима його й не можливо побачити. Але як не втратити надії?
— Згадаймо, що сталося з Петром, який, ідучи по морю, звів свої очі на хвилі? Він став тонути. Тому я вважаю, що дуже важливо пильнувати за тим, на що спрямований мій погляд. Якщо він завжди на тім, що відбувається, якщо він завжди в новинах, тоді дуже важко тримати надію. Але якщо мій фокус — на Тому, Хто має надію, то зможу пройти. І я щодня свідомо роблю вибір дивитися на Христа. Бо якщо я буду дивитися на те, що бачу довкола, то буду тонути.
Тому моє найголовніше побажання кожному: пильнуйте за тим, куди дивитеся. Спрямуйте свій погляд на Господа. Там ресурс надії, стабільності та віри.
Розмовляла Галина Фурман, «Крок назустріч»