Людмила Софяк: «Якщо Бог буде твоїм стрижнем — ти не зламаєшся»
Людмила Софяк народилася на Волині, була місіонеркою на Черкащині, а нині служить у Івано-Франківській області. За короткий час їй довелося пережити онкологічну хворобу й перелом хребта під час аварії. Спілкуємося про круті повороти долі та про те, що допомогло їх пройти.
— Розкажи про своє навернення до Бога.
— Я народилася в с. Воютин Луцького району, згодом батьки переїхали в Луцьк. Мама була з сім’ї євангельських християн, тато — з православної. А загалом вони жили по-світському, хоча про Бога згадували. Дитинство моє пройшло на хуторі в бабусі, де мене водили до церкви, навчали колядок. Я ще застала СРСР, була жовтенятком і піонером. Пам’ятаю цікавий момент десь у 2-му класі. Ми з подружкою йшли зі школи, розмовляючи про те, чи є Бог, і прийшли до висновку, що Він таки є. Раптом знаходимо на дорозі гроші — ніби це Бог нас так винагородив. Інший момент був у підлітковому віці — родичі залишили мені християнську брошурку, яка розвінчувала теорію еволюції та містила молитву покаяння. Коли нікого не було вдома, я стала на коліна й щиро промовила цю молитву. Думаю, це був важливий крок, хоча після цього моє життя особливо не змінилося. У важкі моменти я молилася й відчувала Божу підтримку.
Через деякий час навернулися до Бога моя мама й молодша сестра та стали запрошувати мене на богослужіння. Але я була свободолюбною, незалежною і відмовлялася. Вони перестали запрошувати й просто молилися за мене. Відтоді Бог став говорити до мого серця, показувати, що є зло, а що є добро, де правдивий шлях. Я любила читати, зокрема і християнську літературу. Якось натрапила на Біблію в гравюрах Доре. Мене зацікавила історія Ревеки, але там був тільки уривок. Тому стала читати звичайну Біблію. Не дочитавши її до кінця, покаялася. Це сталося в 1998 році на пасхальному зібранні. Наступного дня отримала хрещення Святим Духом. А влітку прийняла водне хрещення.
— Якими були твої перші кроки в служінні?
— У церкві в мене з’явилося багато нових друзів. Молодь була дуже ревна, і я брала з них приклад. Ми їздили в різні села проводити євангелізації. Згодом мене запросили допомагати в недільну школу, тож я закінчила курси для вчителів. Також співала в хорі. Оскільки я була медиком, то також брала участь у служінні Християнської мобільної клініки, із якою відвідала близько 10 областей України. Це був дуже цікавий досвід. Мені подобалося, що можу себе реалізувати водночас і в служінні, і в професії. Також, подорожуючи, я побачила, що таке місіонерська праця та справжня жертовність.
— Як ти стала місіонеркою?
— Я дуже любила місіонерські конференції «Голосу надії». Старалася відвідувати кожну. Це дуже запалювало, виникало бажання також поїхати на місію. Якось мене запросили приїхати в Чувашію до Володимира Висоцького. Я вже навіть взяла відпустку, але та поїздка не склалася. Натомість потрапила в Мордовію, де служив Олександр Щутяк. Це був мій перший місіонерський досвід. Хотіла вступити на навчання в місіонерську школу, але того року набір не відбувся. Поспілкувавшись із керівництвом «Голосу надії», я отримала пропозицію поїхати на Черкащину. Спершу допомагала в смт Цвіткове, де працювало подружжя Васильців. Тоді я ще не розрахувалася з роботи в Луцьку. Молилася за Боже керівництво. Маючи бажання розвиватися в професійній сфері, я поставила таку умову: якщо вдасться знайти роботу за спеціальністю на Черкащині, тоді переїду остаточно. І невдовзі влаштувалася в лікарню в Смілі. Мала 6-7 чергувань на місяць, що дозволяло поєднувати роботу та служіння.
— Якими напрямками духовної праці доводилося займатися на місії?
— Все, що я робила в луцькій церкві, тим саме робила й на місії. Євангелізації, зустрічі в школах, табори… Довелося певний час бути відповідальною за дитяче служіння в області. Ми часто запрошували на допомогу друзів. З Волині приїжджали команди молоді — разом благовістили, проводили дитячі заходи. Багато з цих молодих людей зрештою стали лідерами різних служінь.
Також нас регулярно підтримували місіонери з Івано-Франківщини. Дехто з них лишився для служіння: Валентин Ковальський — у Каневі, Михайло Софяк — у Золотоноші. Коли ми з Михайлом одружилися, життя змінилося. Служіння в Золотоноші було складнішим, адже там не було ні церкви, ні команди. Ми намагалися робити, що могли — відвідували людей, роздавали газети, працювали з дітьми, благовістили ромам... Потім народилася дитина, виникли проблеми з житлом. І зрештою ми вирішили переїхати на батьківщину чоловіка. Тож на Черкащині я прослужила 9 років.
У Тлумачі мене попросили взяти на себе обов’язки диригента хору. Я закінчила РДСА і маю відповідну освіту. Довелося переключитися на інший напрямок. Було непросто, але з Богом завжди цікаво. Не скажу, що маю особливі задатки в цій сфері, однак хоровий колектив вдалося згуртувати. Готувала також підлітковий і сестринський гурти. Згодом ми переїхали в Озеряни, у батьківську хату Михайла.
Проводили в будинку культури євангелізації за участю хору. Організовували дитячі табори. Удень — я координую табір, Михайло бавить дитину. Ввечері — він проводить наметове служіння, а я з дитиною. Правда, коли народилася друга дитина — це робити було неможливо. Тож я залучила молодь, навчила їх і передала їм табори. Поєднувати сім’ю і служіння не завжди легко. Але це благословення — бачити, як діти виховуються в духовній праці. Вони підросли і вже нам допомагають. Михайло був відповідальним за служіння в церкві с. Пужники. Тепер виконує дияконське служіння в тлумацькій громаді.
— Як відрізняється місія на Черкащині та Івано-Франківщині?
— Я б сказала, що ґрунт твердий і там, і там, але причини різні. На Черкащині — це атеїзм, наслідок сильного впливу радянського режиму. Старші люди не мають коріння, основи. Тому ми й робили акцент на дітях та молоді. На Івано-Франківщині — навпаки, люди дуже релігійні, побожні, віддані звичаям. Але не завжди ці звичаї відповідають Біблії.
— Як ви зустріли повномасштабну війну? Як вона вплинула на служіння?
— Хоча Івано-Франківська область тилова, хвилювання були. Спочатку навіть розглядали можливість виїзду за кордон. На перший чи другий день війни прямо над нашим будинком у Озерянах пролетів палаючий літак, а за ним — гелікоптер, який випускав димові шашки. І все це з відповідним гуркотом. Ніби у фільмі — на все вікно. Незрозуміло, що діється, що робити, куди тікати. Зайнялася суха трава, почалася пожежа. Михайло ходив помагати гасити її. Цей випадок дуже настрахав людей. Стали евакуйовувати дітей із сиротинців. Хто міг — виїжджав, вивозив сім’ї.
Ще на початку війни в сусідньому селі впала ракета, відбилася від землі, влетіла у вікно будинку й приземлилася на дивані — при цьому не детонувала. За стіною була жінка з малою дитиною. У цьому селі ми давно проповідуємо Євангелію, тож воно під Божою опікою! І коли ракета не вибухнула, місцеві мешканці дякували Богу. У людей спрацював принцип «як тривога — то до Бога». Тепер тут прильотів немає, але ракети, шахеди летять через нас. Страшно все це бачити й чути.
Сьогодні є певні обмеження, пов’язані з війною, але місія продовжується. Деякі служителі із сім’ями виїхали, тож більше праці лягло на тих, хто лишився. З’явилися нові напрямки — гуманітарна допомога, душеопікунство. Деякі переселенці, яким ми служили, прийняли хрещення й стали членами церкви.
— Тобі довелося пережити спершу складну хворобу, а потім ще й аварію. Як це було й що допомогло пройти через цю «чорну смугу»?
— Це почалося минулого року. Ми саме проводили табори, коли в мене виявили онкологічне захворювання. Призначили операцію. І постало питання: проводити наступний захід чи скасовувати? Звісно, непросто було почути такий діагноз. Але я вирішила: невідомо, що буде далі, хоча би щось ще встигну зробити для Бога. Загалом ця хвороба змусила замислитися, наскільки я ефективна в служінні та чи справді роблю все, що в моїх силах. Тож ми таки провели запланований табір, а через день я пішла на операцію. Пухлину видалили, однак лікарка попередила, що вона може з’явитися повторно в будь-якій частині тіла. Як медик, я розуміла, до чого зрештою приводить такий діагноз. Але надіялася не на лікарів, а на Ісуса Христа. Я би не хотіла, щоб діти лишилися без матері, чоловік без дружини. Тому поряд із лікуванням шукала зцілення від Бога. Ми молилися, вся церква молилася. І Бог допоміг пройти через цю долину.
Через певний час я їхала автомобілем у сусіднє село й не доїхала… Якимось чином у салон залетів шершень. Я стала в паніці опускати бокове скло, щоб він вилетів. Тепер уже розумію, що потрібно було зупинитися, а не робити це під час руху. Одним словом, не спам’яталася, як машина злетіла в кювет. Тож травмувала спину, як потім виявилося — компресійний перелом хребта. При цьому ще самостійно вибралася з авто, забрала речі. Там були такі корчі, що з дороги мене ніхто б не побачив. Вийшла на трасу, викликала швидку, подзвонила до пресвітера. Михайло був у Івано-Франківську, діти — у школі. Я лишилася сама. Але Бог послав людей, які про мене потурбувалися. Не встигла доїхати до приймального відділення лікарні, як мене оточили сестри з церкви. Вони постійно мене супроводжували, піклувалися про дітей. Церква допомагала не тільки молитвами, а й матеріально, й фізично. Коли сім’я навіть далеко — близько церква. Тоді я оцінила, наскільки важлива спільнота, християнська родина. Підтримало дуже багато людей, від яких я навіть не сподівалася підтримки. Дякую Богу за це! Довго в лікарні не перебувала. Слава Богу, травма не потребувала оперативного втручання. Але наступні два місяці довелося провести в лежачому положенні.
На цьому випробування не закінчилися. Мене виписали в середу. А в п’ятницю — знову неприємність. Мій син катався на гойдалці-балансирі. І коли другий хлопчик, який був унизу, раптово зіскочив, Самійло різко приземлився, і в нього дуже заболіло в спині. Потім біль минув. Але коли вдома він грався з Дариною, стрибав, то зненацька став кричати. Я ж не можу встати й піти подивитися. Подзвонила Михайлу, друзям. Вони завезли дитину в травмпункт. І виявилося — теж перелом хребта, тільки в іншому місці…
Якби не Господь, не брати й сестри, нам було б дуже важко з цим усім справитися. Тепер ще проходжу обстеження на онко, більш-менш все нормально. Спина інколи ще болить, стараюся не навантажувати її. Це просто чудо, що Бог мене підняв після цього всього, і я можу працювати. Запитувала Бога: «Чому це сталося? Що я зробила не так?» Конкретної відповіді не отримала, але усвідомила, що, мабуть, людина не може прийти в небо, не будучи випробуваною. З роками ти якось звикаєш до християнства, служіння, любов згасає. Але Бог хоче, щоб ми горіли. Кілька разів у різних ситуаціях життя я ніби чула питання від Бога: «Чи готова ти залишити цю землю?» Іноді відчувала, що готова, а іноді — ні. Не знаю, що мене чекає в майбутньому, головне, що зрозуміла — важливо перевіряти своє серце, завжди бути готовою до зустрічі з Богом і залишатися вірною: «Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя!» (Об.2:10).
— Тепер багато людей проходять через власні «долини смертної тіні», хоча вони дуже різні. Що ти могла б порадити зі свого досвіду?
— Найбільше, що особисто мені допомагало — зв’язок із Богом через Слово і молитву. Стосунки з Ісусом Христом — це те, що тримає на плаву під час шторму. Усвідомлення, що Він все бачить, і Він завжди на твоєму боці. Головне — довіритися Йому. Якщо Бог буде твоїм стрижнем — ти не зламаєшся.
Звісно, коли проходиш через біль, тобі легше зрозуміти того, кому болить. Ти знаєш, як йому послужити, не поранивши. Нещодавно ми проводили зустріч для сімей загиблих воїнів. Люди дуже дякували за підтримку. Дехто виплакався, дехто зрозумів, що вони не самі, що є церква і Бог, Який їх любить.
— Що б ти хотіла сказати сучасній церкві?
— До нас із Запоріжжя евакуювали Оріхівський інтернат, ми стали відвідувати дітей. Коли я потрапила в аварію, то попросила нашого директора недільної школи взяти на себе організацію цих зустрічей. А через кілька днів його дружина впала й зламала ногу. Ще й так вийшло, що мене саме виписали, і на моє ліжко поклали її. Я була вражена: що ж це відбувається? Невже Бог не хоче, щоб служіння продовжувалося? І усвідомила — це духовна війна! Зрештою, вдалося провести заплановані заходи, я координувала їх дистанційно. Але ось важливе питання: чи молиться церква за тих людей, які проповідують Євангелію, поширюють Боже Царство? Адже вони ведуть особливу духовну боротьбу. Хочу подякувати всім, хто за нас молиться, ми справді потребуємо молитовної підтримки. У цей непростий час — довіряймо Богу, що б не сталося, і підтримуймо одне одного, бо ми одна сім’я!
Розмовляв Дмитро Довбуш