Микола Хрокало: «Якщо ти пастор — ти пастор для всіх»
Микола Хрокало з дружиною Ольгою вже 18 років живуть і служать у м. Буринь Сумської області. Ще з 2014 року місто стало приймати біженців із зони АТО. У 2022 році воно пережило окупацію, багато людей виїхали. Про служіння до і під час війни розповідає місіонер «Голосу надії» Микола Хрокало.
— Яким було твоє навернення до Бога?
— 1976 року мої бабуся та дідусь, які жили на Дніпропетровщині, навернулися до Бога й стали молитися за всю родину. Бабуся молилася поіменно, і сьогодні 95% із її списку прийшли до церкви. Щоліта ми їздили на відпочинок до них на Каховське море, і вони брали нас із собою на зібрання. Уже в дорослому віці навернулася до Бога моя сестра. А в 1990-х роках у Конотоп, де ми жили, приїхали місіонери «Голосу надії» Олександр та Галина Устимчуки. Ми потоваришували з ними, відвідували богослужіння. У 1999 році, коли мені було 17, Олександр запросив на молодіжну конференцію в Суми — саме там я покаявся перед Богом і отримав хрещення Святим Духом.
Це був кардинальний поворот у моєму житті. Я перестав соромитися своєї віри, захотілося свідчити одногрупникам у будівельному технікумі, де навчався, і брати участь у всіх церковних заходах. А тоді проводилося дуже багато євангелізацій — і люди наверталися. Дивлячись на служіння місіонерів, на весь цей рух, я теж хотів служити. Із одним братом їздив на мотоциклі в деякі села благовістити, і навіть невеликі успіхи ще більше запалювали до праці.
— Як ти став місіонером?
— 1999 року я вперше побував на місіонерській конференції, мене дуже надихала посвята місіонерів. Згодом, коли вже виконував дияконське служіння в церкві, мене запросили навчатися в місіонерській школі в Луцьку. Під час навчання я познайомився з майбутньою дружиною Олею, яка родом із Стобихівки.
2004 року після випуску майже вся наша група була спрямована на Сумщину. Пастор Олександр запропонував мені з Андрієм Васьком організувати церкву в місті Буринь. Так і почалося моє місіонерство. 2005 року я одружився, а 2007-го ми з дружиною та дитиною переїхали до Бурині на постійне проживання. Також їздили благовістити в сусідній Путивль. Люди наверталися, але небагато. До війни наша церква налічувала близько десяти членів. Під час війни чисельність зросла до 23, щороку маємо хрещення.
— Які методи благовістя виявилися найбільш дієвими?
— Оскільки Буринь — містечко невелике, це впливає на методи. Ми пробували робити великі заходи, як у 1990-х — орендували будинок культури, запрошували відомі музичні гурти, благовісників. Але приходило небагато людей, які й так були дотичні до християнського середовища. Зрозуміли, що потрібно діяти інакше, будувати стосунки. Майже всі члени нашої церкви прийшли через особисте спілкування. Наприклад, наш диякон, мій добрий друг Сергій Гарбуз. Я познайомився з ним через оренду квартири, а потоваришували через спільну любов до книг і музики. Зараз на служіння стали приходити люди, яким ми допомагали відновлювати будинки після буревію в 2022 році. Одна жінка прийшла до церкви через нашу традицію щороку на Різдво відвідувати державні установи з привітаннями та календарями. А ще ми звертаємо увагу на тих людей, які у Святвечір змушені працювати, і завжди відвідуємо їх. Через такі заходи церква стає відомою.
— Якщо в 1990-х був час масових євангелізацій, то потім почався бум табірного служіння. Розкажи про цей напрямок.
— До 2020-го ми активно проводили загальні обласні табори — оскільки працівників у нас небагато, а хотілося охопити дітей із всіх районів. Часто орендували покинуті будівлі колишніх піонерських таборів. Я працював із хлопцями 10-12 років. Тепер приємно бачити декого з них серед служителів. Було дуже багато пригод та яскравих моментів. Особливо коли наїжачені діти з інтернатів, складних сімей відкривалися, змінювалися. У кінці табору ми запрошували служителів, які закликали до покаяння. Дитячі серця дуже податливі, відверті, справжні, у них ще мало хитрості. Діти каялися, отримували хрещення Святим Духом.
Із дня повномасштабного вторгнення це служіння стало обмеженим. Ми перейшли на формат одноденних майданчиків. Це хороший час для знайомства та донесення біблійних істин, але для побудови довірливих стосунків одного дня мало. Тож проводимо підліткові клуби та інші заходи. Загалом не шкодуємо ресурсів для дітей та молоді.
— Які стосунки склалися у вас із владою?
— Влада завжди була прихильною до нас. Щоразу, коли обирали нового мера, ми знайомилися, дарували йому Біблію. Ніколи не було проблем із дозволами для проведення наших проєктів. Було, що сам голова громади звертався по допомогу в організації міських дитячих заходів. А те, що церква активно включилася в соціальну роботу під час війни, ще більше зміцнило наші стосунки з владою.
Коли ми тільки приїхали в Буринь, то часто чули від людей: «Перш ніж іншим проповідувати, наведіть лад між собою, припиніть свої чвари». Тому я завжди намагався налагодити стосунки з усіма священнослужителями. І слава Богу, не без труднощів, але нам вдалося потоваришувати. Пам’ятаю, під час окупації я запросив до себе нашого священника, який відправив дружину з донькою з міста й лишився сам. Він гостював у нас кілька днів, ми разом молилися, співали. Нещодавно зустрілися біля маркету, привіталися, обнялися. Людей, які це бачать, дуже дивує така дружба. Ще до війни ми стали проводити спільні молитви за Україну на рівні міста. Немає стосунків тільки з представниками московського патріархату.
— Розкажи про соціальне служіння в Бурині до і під час війни.
— Десь із 2012 року ми служимо в реабілітаційному центрі для дітей з інвалідністю. Також завжди старалися помічати й підтримувати окремі сім’ї, які цього потребують. Наприклад, проїжджаючи через передмістя, я постійно бачив на вулиці хлопця у кріслі колісному в супроводі мами. Вирішив підійти до них познайомитися, ми потоваришували. Виявилося, що Віталій у дитинстві переніс поліомієліт. Ми стали допомагати їм — то паркан переробили, то картоплю посадили.
Щодо гуманітарної допомоги, то її отримували нечасто й розподіляли перш за все для членів церкви. Усе змінилося, коли розпочалася війна в 2014 році. У Бурині з’явилися біженці з Луганської, Донецької областей. І друзі, які підтримують наше служіння, стали передавати кошти для цих людей. Якось я запитав у нашої спонсорки: «Кому мені допомагати в першу чергу? Є переселенці-християни, але є й ті, які не приходять до церкви…» Її відповідь стала для мене уроком на все життя: «Миколо, якщо ти пастор — ти пастор для всіх!» Тож ми служили усім, незалежно від віросповідання. Купували обігрівачі, посуд, постільну білизну людям, які втратили все. Дуже хотілося, щоб вони бачили чуйність і приязне ставлення.
Під час повномасштабної війни це служіння збільшилося в кілька разів. Якось ми отримали продуктові пакунки, і стали міркували, кому їх роздати. Звернули увагу на категорію людей, які згідно з власним статусом і вихованням навряд чи самі звернуться по допомогу, хоча мають досить скромну зарплату, — на вчителів, вихователів, працівників культури. Вони були приємно здивовані. Сьогодні ми проводимо дитячі заходи в усіх школах містечка за сприяння директорів.
Двічі з єпископом Віктором Клецем їздили до Фінляндії, привезли близько 5 тонн речей першої необхідності для потребуючих. Туди ще під час окупації виїхала багатодітна сім’я з нашої церкви. Вона стала дуже активно збирати допомогу Україні. Маємо власну громадську організацію «Добрі зміни» та співпрацюємо з іншими ГО, зокрема зі «Стремлінням до нового» (Прилуки). Але розуміємо, що це тільки інструменти, основна наша мета — проповідь Євангелії.
— Буринь понад місяць провела в окупації. Як це було? Що робила церква?
— Я прокинувся, почувши віддалені вибухи. Шок, страх, не можеш керувати тілом… Розбудив Олю. Пам’ятаю, був сонячний день. Близько дев’ятої ранку росіяни вже були біля міста. Стали обстрілювати по периметру. Це вже почули діти, полякалися. Був на зв’язку з церквою, намагався сам себе зібрати докупи, щоб підбадьорювати інших. З наступного дня стали проводити щоденні молитви, церква була повна — приходили сусіди, знайомі, навіть люди, які раніше не дуже добре до нас ставилися.
Дуже морально тиснули колони ворожої техніки, які постійно проїжджали через місто. Їх супроводжували гелікоптери, які літали колами, іноді зависали — так низько, що можна було роздивитися обличчя пілотів. Це був дуже важкий період. За ці майже 40 днів я схуднув на 10 кг. У маленькому містечку швидко поширювалися панічні настрої й чутки. Ми старалися більше часу проводити з сім’єю, спали в одній кімнаті. Багато спілкувалися з дітьми, обговорювали варіанти розвитку подій. Усі були близько з Богом.
Щоранку я виглядав із вікна, що виходить на центр: український прапор на місці! Це підбадьорювало. Блокпости росіян були на околицях, у приватний сектор вони не заходили, проїжджали центральною трасою. Було, що хтось в’їжджав у дерево чи звалював електричний стовп. Могли пустити автоматну чергу, щоб налякати людей у черзі біля супермаркета. Черги були величезні, а магазини порожні. Проїжджаючи біля церкви, росіяни хрестилися й стріляли в повітря.
Якось на перший чи другий день я їхав на автозаправку (тоді ще можна було знайти трохи солярки) — і раптом зустрівся з колоною. Там була важка техніка. Вони розуміли, що автомобільний міст може не витримати, тому поїхали через залізничний і виїхали там, де ніхто їх не очікував. Я розгубився, зупинився посеред дороги. Із БТРа зістрибнув солдат і показав жестом, щоб я проїжджав. Слава Богу, це була моя перша та остання зустріч із російськими військовими. Після того ми ходили пішки.
Коли ЗСУ відтісняли ворога, то росіяни стали поводитися значно агресивніше. Поставили блокпости на всіх дорогах, було відчуття повного оточення. Відступаючи, стріляли навсібіч, напевно, остерігалися диверсій у темну пору. Стріляли по вікнах, декого поранили. Загалом було страшно, але обійшлося без загиблих. Третє квітня — особливий день: у Буринь ввійшли українські війська. Діти бігли до солдатів, обіймали їх зі сльозами. Один військовий обійняв мого сина, каже: «Не плач, рудий, усе добре!» Це було дуже зворушливо.
Ми завжди намагалися формувати в церкві сімейні стосунки. Люди цінують один одного, і нам вони стали дорогі. Тож коли раптово почалося повномаштабне вторгнення, ми розуміли, що не можемо лишити Буринь. Хоча було дуже страшно. Але тоді ми ще до кінця не усвідомлювали, у якій небезпеці були. Згодом, коли відкрилися звірства росіян у Бучі, і ми побачили, на що вони здатні, то стали серйозно обдумувати план дій церкви на випадок, якщо знову буде загроза ворожого наступу. Після окупації багато людей виїхали.
— Яка зараз безпекова ситуація в місті? Як служіння?
— Більш-менш спокійно. Хоча від нас 30 км до кордону, але основні бойові дії проходять осторонь. Щоправда, Буринь перебуває на маршруті шахедів, іноді над містом летять по 10 штук за раз. Особливо багато їх стало, коли розпочалася курська операція. Одного ранку був приліт у підстанцію за 900 м від нашого дому. Ми навіть не спам’яталися, як прокинулися й зіскочили з ліжок. На щастя, безпілотник заплутався в дротах і не попав у трансформатор — то тільки добу світла не було. А буває, що їх приземляють тут. У такі ночі можна спостерігати справжні зоряні війни. Зважаючи на це, дехто виїжджає, але натомість приїжджають біженці з прикордоння, де оголошено обов’язкову евакуацію.
Щодо служіння, то досить складно, бо я лишився по суті сам. Одна сім’я служителів виїхала. Сергій Гарбуз та Віталій Бізюк — воюють. Сергій Дікарєв загинув минулого серпня. Правда, така ситуація змусила декого з братів уперше стати за кафедру.
— Розкажи про твою світську та духовну освіту.
— За світською спеціальністю я монтер колій третього розряду. Успішно захистивши диплом, збирався далі навчатися в Харківській академії транспортного будівництва, але з цим напрямком чомусь не склалося. Тоді я закінчив Коростенський біблійний коледж. Далі мене запросили в семінарію «Благодать і істина», де отримав диплом магістра практичного служіння. А в 2017 році ми гуртом із сумськими братами вирішили вступити до Євангельського теологічного університету, де досі навчаюся. Вважаю, що навчатися потрібно все життя — не стільки для дипломів, як для нових знайомств, спілкування з досвідченими викладачами, розширення обріїв власного розуму. До війни проводили в Сумах сесії філії Львівської богословської семінарії, тепер плануємо знову набирати групу.
— Які книги ти порадив би прочитати християнам?
— Я дуже люблю читати. Із улюбленого — «Подорож Пілігрима» Джона Буньяна. Можливо тому, що ще малим перечитав його з бабусиних зошитів. Вона ночами переписувала цілі книги. У неї були — «Цар із дому Давида», «Катакомби», «Персида», історія місіонера в Індії Сундар Сінга... Також мені подобається Макс Лукадо. Із українських — Джордж Давидюк, Микола Синюк. Цікавлюся біографіями — історіями становлення служителів. Наприклад, «Від Єрусалима до краю землі» Рут Такер. Читаю й мотиваційні книги. Недавно представляв нашим підліткам «Застеляйте ліжко» і «Код героя» Вільяма Макрейвена. Читаю «Коли люди великі, а Бог маленький» Едварда Велча.
— Я помітив, що ти часто говориш про місіонерську дружбу. Що для тебе це значить і чи буває справжня дружба між служителями?
— Для мене це дуже важливо. Друзі — це люди, із якими тобі зручно, яким зручно поруч із тобою. У мене небагато справжніх друзів, але ми пронесли справді близькі стосунки через відстань і час. Наша дружба не залежить від того, чи ходять вони до церкви, це не ситуативна річ.
Щодо місіонерської дружби, то це особлива історія. Мати людей спільної з тобою долі, які тебе добре розуміють, завжди допоможуть і підтримають — багато варте. Дякую Богу за них. На Сумщині сформувалася дуже дружна команда, нас небагато, тому цінуємо один одного. Коли хтось отримує якийсь ресурс, охоче ділиться з іншими. Ми не тільки служимо, а й відпочиваємо разом, зустрічаємося з причини і без причини. І місіонерське братерство не обмежується регіоном. По всій Україні та закордоном є люди, близькі по духу.
— Як виживається місіонерській сім’ї в сучасному світі?
— У нас п’ятеро дітей, троє хлопців і двоє дівчат. Найстаршому — 18, наймолодшому — 6. Усі беруть участь у служінні. Наша матеріальна підтримка невелика, але коли йшли на місіонерство, то навіть не замислювалися, що вона взагалі буде. Ми просто хотіли бути частиною великого руху для спасіння світу. Були моменти, коли Бог по-особливому благословляв через окремих людей, у Нього багато джерел. Ми ніколи не були голодними. Дякую спонсорам, які підтримують нас — літній сім’ї із Леренскуґа (Норвегія). Між нами — сильний зв’язок, вони стали для нас як батьки. Був момент, коли дуже захворів наш син, і ми отримуємо повідомлення від Рігмор: «Святий Дух спонукає молитися за вас. У вас все гаразд?» Бог часто відповідав на наші потреби саме через них. Звісно, іноді доводиться й поєднувати служіння з фізичною працею, підзаробляти на будівництві. Також отримуємо соціальну допомогу як малозабезпечена сім’я.
— Як війна виплинула на благовістя?
— Я замислювався над питанням: як правильно благовістити людям, які переживають кризу, щоб це не було маніпуляцією? Але знаю, що досить мало тих, хто прийшов до Бога через хороші обставини. І ті, які прийшли до церкви під час війни — переважно через скруту. Хтось приходить тільки заради того, щоб отримати матеріальну допомогу. Але дехто знаходить Ісуса Христа.
Розмовляв Дмитро Довбуш