Наталя Паламар: «Вдовине життя нелегке, але воно навчило мене наближатися до Бога»

Часто в житті трапляються такі біди, коли людина в розпачі та нерозумінні запитує, чому це сталося саме з нею. Наталя Паламарчук у 2008 році стала вдовою з п’ятьма маленькими дітьми. Вона розповідає про своє вдівство.

— Наталю, розкажи про себе, про свій шлях до Бога.

— Народилася я в с. Шельпаки, що на Тернопільщині. У нашій сім’ї вірили в Бога, відвідували православний храм. Мене вчили молитися і виконувати певні традиції. У моїй уяві Бог був дуже добрий, милосердний.

Тоді був час пропаганди атеїзму, і я з згодом перестала молитися. Але якось прочитала, що скоро буде кінець світу, і дуже злякалася, тому вивчила молитви «Отче наш», «Вірую», і щодня їх повторювала.

У нас вдома не було Біблії, лише невеликий молитовник. Коли прийшла свобода віросповідання, мама купила Біблію. Я стала читати її і настільки полюбила, що старалася виконувати написане в ній. Слухала радіопередачу «Жива надія», яку вів Іван Зінчик. А згодом потрапила на одне із зібрань у м. Тернопіль і стала відвідувати євангельську церкву. Вчилася будувати тісні стосунки з Богом.

Невдовзі познайомилася з Василем. 1999 року одружилися. Бог нам подарував п’ятеро дітей — трьох синів і двох доньок. У нашій сім’ї ми часто спілкувалися про Бога, разом із дітьми молилися, співали. Чоловік просив мене вивчати напам’ять вірші з Біблії, щоб Боже Слово мене підкріпляло, коли прийдуть важкі часи. Не розуміючи того, він готував мене до майбутніх випробувань. Так минуло дев’ять щасливих років.

— Хто сповістив тобі про автокатастрофу?

— Василь готувався до поїздки з молоддю. Прощання було важким, бо його маму виписали з онколікарні — і це його тривожило. Тоді я навіть подумати не могла, що це наші останні хвилини разом.

Про аварію мені сповістила одна із сестер нашої церкви. Для мене це був страшний шок. Чоловік ще прожив тиждень, але був непритомний. Я весь час була з ним. Не можу пояснити словами того болю, який довелося пережити, але Бог завжди був поруч зі мною.

— Що тебе підбадьорювало, що давало сили?

— 18 квітня 2008 року, збираючись у лікарню до чоловіка, я розгорнула Біблію й прочитала: «Бо як небо нове та нова земля, що вчиню, стануть перед обличчям Моїм, говорить Господь, так стоятимуть ваші нащадки та ваше ім’я» (Іс.66:22). Цей текст із Біблії тримав мене в день похорону чоловіка. Я була впевнена, що Бог зі мною, із моїми дітьми, що Він усе бачить, знає наше майбутнє.

— Що було найважчим, і як ти це долала?

— Змиритися з тим, що ти вдова, було неймовірно важко. Але я шукала причини дякувати Богові. Дякувала, що Він дав мені чоловіка й чудові роки життя з ним. Тоді якось легше ставало прийняти думку, що прийшов час — і Бог забрав його. Було нелегко дякувати, але я була щирою в цьому. І в серце приходив неземний мир.

Насправді біль, сльози супроводжують мене й сьогодні, але я знаю, що зі мною Бог, Який знає моє життя наперед і готовий підтримати завжди, — від того на серці спокійно й радісно.

— Які уроки ти винесла із вдовиного життя?

— Я розумію, що розлука дочасна — і Бог ще подарує нам зустріч. Звісно, виховувати дітей було нелегко. Але ми разом читали Біблію, молилися й ходили на служіння. І бачили, як Бог благословляє й береже нас.

Я впевнена: коли людина довірила своє життя Богові, у неї ніколи не буде образи на Нього, як би не склалося життя. У Біблії написано: «Тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добро» (Рим.8:28). І я знаю: те, що стається в моєму житті, навіть біль — діє на добро.

Вдовине життя нелегке, але воно навчило мене наближатися до Бога, довіряти Йому, чути Його голос.

— Ми живемо в дуже складний час війни, коли багато дружин втрачають своїх чоловіків, діти — батьків. Що ти скажеш для них?

— Якщо ви переживаєте горе, не нарікайте на своє життя, на Бога, а шукайте причини дякувати Йому. Тоді, як написано в Біблії, «мир Божий, що вищий від усякого розуму», наповнить ваші серця. І ви відчуєте втіху від Бога. Знайте, Він поруч!

Спілкувалася Оксана Гудзь