Наталя Вахнюк: «У моєму серці пролунали слова, що чоловік повернеться живим»
Подружжя Івана й Наталії Вахнюків із Кузьмівки, що на Рівненщині, із перших днів війни долучилося до волонтерської діяльності. Проте згодом чоловіка було мобілізовано на захист України. Вона, як і тисячі українських жінок, які провели своїх чоловіків на війну, стала на важкий шлях під назвою «очікування». Яким воно було для Наталії, із якими труднощами вона як дружина й мама стикнулася? Про це — в матеріалі студії «Крок назустріч».
– Яким був той день і ті обставини, коли Івана мобілізували на захист держави?
– Це було неочікувано, ми до цього не готувалися. Чоловік був на навчанні в семінарії, була середа. І раптом він передчасно приїхав додому. Я питаю, чому він повернувся, а Іван відповів, що його мобілізовують. Я спершу не повірила, але чоловік сказав, що в нього є всього кілька годин на збори, а далі я маю відвезти його в місто.
– Як ви сприйняли цю звістку?
– Чесно, коли ми сіли в машину, щоб їхати у місто, я відчувала, ніби з моїх грудей дістали серце. Усю дорогу я плакала. Ми не знали, що нас чекає, як це має бути, але усвідомлювала, що це дуже небезпечно. Іван мене заспокоював. Хоча йому теж було дуже важко. «Значить, така Божа воля, – казав він. – Значить, так треба. Довірся Господу».
– Як все склалося далі?
– Чоловіка було призвано в десантно-штурмові війська. І з самого початку їх відправили на навчання за кордон. Потім декілька місяців вони провели в західній частині України, навчаючись на полігоні. І в кінці лютого його бригаду відправили в зону бойових дій, у Бахмут. Там вони провели два місяці, а далі була ротація.
– Що ти відчувала весь цей час, особливо коли Іван був у дуже небезпечному місці? Як ти це переживала?
– Коли я дізналася, що його відправляють на передову, стало по-особливому тривожно. Тим більше, що я чула хвилювання і в голосі та поведінці чоловіка. Я намагалася тримати хвилювання в собі й не виказувати його, але воно було неймовірним. Ти не знаєш, що тебе чекає, що його чекає. Мені було дуже страшно.
– Де ти брала сили, щоб заспокоїти себе й підтримати чоловіка?
– Якщо чесно, то були моменти, коли мені хотілося десь пропасти. Усе покинути, поїхати десь до батьків, заховатися в їхньому домі й ні про що не думати. Але потім я запитала себе: «Від чого ти втікаєш? Невже можна втекти від реальності?» Я усвідомлювала, що в мене діти, робота, служіння в церкві. Усе це підтримувало мене й відволікало від сумних думок. Я не мала права постійно бути сумною, постійно страждати.
Часто я усамітнювалася в окремій кімнаті й там розмовляла з Богом. Я говорила Йому про всі свої хвилювання. А були моменти, що просто падала на коліна, мовчала й плакала. І в ті миті я реально відчувала, що Бог дуже близько, і лише один Він мене розуміє. Я мало з ким ділилася своїм болем. Із чоловіком не могла про це говорити, бо розуміла, що йому набагато важче, ніж мені. Але реально відчувала, як мої сльози витирає Сам Господь – через слова, які звучали в моєму серці.
– Як ти боролася з тривожними думками?
– Так, такі думки спершу сповнювали моє серце. Але якоїсь миті прийшли впевненість і спокій. Я не знаю, як це сталося, але впевнена, що це зробив Бог. У моєму серці пролунали слова, що чоловік повернеться живим. Можливо, це звучить дивно, прийшло таке усвідомлення: «Я буде вже зараз дякувати за це». Я стала це робити – і серце сповнював спокій.
Так, я розуміла, що чоловік не на легкій прогулянці. Проте було й чітке усвідомлення, що всі у свій час помирають, бо життя на Землі тимчасове. Але якби це трапилося з моїм чоловіком, то я знала, що він житиме з Богом. Переконана, що мені було б дуже важко прийняти це, але надія на вічне життя тримала мене.
– Що ти в той час казала своїм дітям, як ти їх підтримувала?
– Пригадую, як наша старша донька говорила з Богом в одній із молитов: «Господи, ну от я щодня молюся, щоб Ти зберіг мого тата й повернув його до мене. Чому Ти не повертаєш його?» Тоді я вкотре говорила, що Бог береже нашого тата і Він Його поверне до нас. А ми повинні лише чекати.
У Бога є для нас три відповіді: «Так», «Ні» і «Почекай». І два останні варіанти часто бувають для нас дуже болючими. Але Бог бачить усю картину повністю, знає, що для нас краще, що і для чого ми маємо пройти.
Нещодавно Івана демобілізували. Це була неймовірно радісна зустріч. Молодша донька навіть не впізнала тата, лише через день усвідомила, що це тато повернувся.
– Що ти сказала б жінкам, які чекають своїх чоловіків із війни?
– Передусім – я вас чудово розумію. Я знаю, як це важко, тому хотіла б підтримати й обійняти кожну. Не бійтеся приймати допомогу від близьких і просити про допомогу. Попри те, що вам важко, не забувайте, що у вас є діти. Не залишайте їх на самоті з іграми та соцмережами. Повірте, їм також дуже нелегко, і вони переживають не менше, ніж ви. Але разом із тим я переконана, що Бог – найкраща підтримка, тому звертайтеся до Нього в молитві, бо спілкування з Богом має дуже велику силу. І я впевнена, що саме Господь може провести нас у будь-якій ситуації.
Розмовляла Галина Фурман, «Крок назустріч»