Олександр Зламанюк: «Я очікував, що виноградна лоза принесе добрий плід, а вона принесла дикі ягоди»
26 років свого життя Олександр Зламанюк присвятив місіонерському служінню в Росії — спершу був місіонером в Удмуртії, а потім у Красноуральську Свердловської області. У це місто Олександр приїхав один. Як він каже: «Тоді я добре зрозумів, чому Христос посилав учнів на проповідь Євангелії по двох. Самому було дуже важко — ти один усе організовуєш, один приходиш додому, сам засинаєш. Нема з ким поділитися думками й планами». У Красноуральську місіонер зустрів дружину Лілію — татарку за національністю з мусульманської сім’ї. Вона за два роки до його приїзду навернулася в християнство й переживала неприйняття з боку родини. Після 2014 року родина Зламанюків стала зазнавати тиску з боку російської влади, яка добре знала про українське коріння Олександра, — тому в 2018 році емігрували в США. Олександр нині виконує пасторське служіння в Church of Grace, яка активно допомагає Україні та українцям.
— Почну з того, що мене зацікавило насамперед. Ваша дружина за національністю татарка, то чи відчуваєте певні культурні відмінності? Адже це зовсім інший народ, зовсім інші правила, погляди на життя, виховання різне.
— Нам трохи простіше було, тому що ми виховані в радянській системі — і мали багато спільного. Її дід був муллою (мусульманським священником). Бабуся була дуже набожною — вона виконувала намаз (молитву) п’ять разів на день. Тобто дівчинка виховувалася в родині, де практикували віру. І це зробило її серце готовим ґрунтом, куди можна було посіяти Євангелію. Оскільки вона на час нашого знайомства вже була християнкою, то відчутних розбіжностей не було.
Другий момент: у тому місті, де ми жили, татари за кількістю населення займали друге місце після росіян, а українці — третє. І коли щось недобре траплялося, я не раз чув таке: «Ну, це не татари». Один дідусь-росіянин якось пояснив: «Я працював десятки років із татарами. Вони такого не роблять там, де живуть». Тобто правда в тому, що татари в контексті Росії значно вищі культурно. У них усе вичищено, побілено, пофарбовано. А в інших — усе в бур’янах.
— А що ми могли б у них взяти за приклад у релігійному контексті?
— Моя дружина каже, що для неї бабуся — зразок молитви. Хто з християн нині по п’ять разів на добу стає на молитву хвилин на п’ятнадцять? Думаю, мало хто, а вони це роблять. А ще це совісні люди. Якщо ти їм зробив добро, вони не можуть спокійно жити, поки тобі не віддячать. У них шанують старше покоління.
— Як вони ставляться до війни в Україні?
— Я знаю, що татари мали добрі зв’язки з українцями, мали спільний бізнес. І я був шокований, коли один бізнесмен-татарин став співати перед нами українською мовою. Я спитав, звідки він знає пісню, а він відповів: «Та в мене друзі найкращі — українці».
Що в нас спільного з татарами? І ми, і вони — національні меншини, тому нас дискримінували за національною ознакою. Ми вважалися нижчим сортом. Не зникла ця проблема й тепер. Я думаю, що багато хто з татар підтримує Україну, хоча не відкрито, бо боїться переслідувань. Я вважаю, що оці так звані «опроси» про підтримку війни на 70% чи 80% — це неправда, це пропаганда. Я думаю, що таких там відсотків двадцять.
— Звідки почалася ненависть до українців у Росії?
Тема достатньо велика, але я спробую декілька моментів виділити. Коли ми ставимо запитання: «За що ненавидять євреїв? За що ненавидять українців?» — на це немає однозначної відповіді. По-перше — гріховна природа ненавидить усіх. По-друге, не можу сказати, що ненавидять усі росіяни. Наприклад, в Іжевську я себе відчував комфортно. Був прийнятим, популярним. Ми могли ввійти у будь-які двері — у міністерства, у профілакторії. Дискримінації за національністю не було.
Потім я переїхав в інше місто. Воно для мене стало як рідне, і я ніколи не планував з того міста їхати. Мріяв бути пастором однієї церкви. І все було добре, поки не настав 2014 рік. Тоді мене стала трохи пресувати прокуратура. Ні з того, ні з сього викликали і дали попередження щодо екстремізму. Я запитав: «А за що ви мене попереджуєте?» А вони: «А це так — просто». І я задумався над тим, що мої діти можуть стати сиротами або при живому батькові, якщо мене посадять, або при мертвому. Бо ж держава мені погрожує морально, а суспільство, просякнуте пропагандою, — фізичною розправою. Деякі люди прямо казали, що мене вб’ють. Я став планувати виїзд до Америки, хоч і не дуже хотів цього. 2018 року таки виїхав — і бачу в цьому Божу руку.
Коли Путін прийшов до влади, то з самого початку не злюбив Україну. Пропаганда стала казати, що Україна скоро замерзне, що в Україні буде дефолт і таке інше. І тоді ж стали промивати мізки щодо українців. Тому вважаю причиною цієї ненависті духовну проблему, яка називається «імперським духом». Нині в Росії пропагують ідею, що вони «впєрєді планєти всєй». Вони хочуть імперії, хочуть відновлення Радянського Союзу, хочуть бути «третім Римом» і «нащадками Візантії». А якщо ні, значить — усіх треба стерти з лиця землі. І, на жаль, цей дух впливає й на віруючих людей.
— Чому християни Росії піддаються цьому?
— Коли я був пастором там, то постійно звертався до людей і закликав їх не дивитися телевізор. Одного разу, прийшовши до однієї християнської сім’ї, запитав: «А чому у вас телевізор так довго працює?» — «Він працює цілий день». — «Як цілий день? Ви нічого не робите чи що?» — «Та ні, робимо, це для фону». Тобто віруюча людина, яка приходить у церкву в середньому на дві години на тиждень, по 8-10 годин на день слухає та дивиться телевізор. І тут шансів у пастора нема, бо віра таки приходить від того, що ми слухаємо більше. Ти, може, й не хочеш у це вірити, але тобі покажуть новину так, що ти сприйматимеш її за істину. І люди на всі логічні пояснення відповідають, як у радянські часи: «Але ж по телевізору сказали… А от у газеті написали…» Це серйозні аргументи для людей із радянським мисленням.
— Що ви думаєте про протестантизм у Росії після війни?
— Нічого нового у світі немає. Є вже досвід нацистської Німеччини. Коли везли євреїв убивати повз доми молитви, щоб не чути крику цих людей, віруючі голосніше співали. Я думаю, маємо повторення цього досвіду, а тверезіти люди будуть із часом. Але за це все буде заплачена висока ціна.
— Чи ви не шкодуєте, що стільки років присвятили країні, у якій зараз таке діється?
— Коли ми туди їхали, то не думали про заробіток чи про піар. Ми просто служили. Наш привілей у тому, що ми свої найкращі роки віддали Богові. Тому я не шкодую, що був там, бо все, що я робив, було для Бога. Звісно, мене трохи розчаровує така реакція людей, особливо коли ти роками працюєш, служиш їм. Я знаю багато місіонерів-українців, які сотні домів молитви побудували, багатьом людям допомогли звільнитися від наркоманії, алкоголізму, багато сімей підтримали й допомогли зберегти. А нині їм це все не зараховується, бо вони «бандерівці».
Я не шкодую про те, що зробив, але, як Бог каже: «Я очікував, що ця виноградна лоза принесе добрий плід, а вона принесла дикі ягоди». Як людині мені боляче, бо не можу навіть вільно спілкуватися зі знайомими, які підтримують Україну, щоб їх не підставити, тому що все прослуховується. А з тими, хто підтримує так зване СВО, мені навіть гидко розмовляти. Важко доказувати щось людині, коли в неї свій світ, своя реальність. Їй потрібне звільнення, покаяння, ніщо інше не допоможе.
— Чи багато таких християн, які дійсно не розуміють ситуації?
— На мою думку, в «священне СВО» вірять приблизно 20-30% протестантів. Усі інші керуються страхом або раціоналізмом. Наприклад, за всі роки ми побудували чи купили багато домів молитви. Не тільки завдяки місцевим християнам — більше завдяки віруючим із інших країн. І нині якщо якийсь пастор виступить проти СВО, назве все своїми іменами, найімовірніше, що дому молитви не буде. Його просто закриють. Знайдуть там порушення пожежної безпеки, наркотики, зброю. Якось у нашу церкву приїхав старший пресвітер області й перед зібранням застеріг: «Брати і сестри, якщо у вашого пастора знайдуть зброю чи наркотики, не вірте, не піддавайтеся на провокацію — це постановка!»
Тому треба враховувати ситуацію, часто люди бояться, щоб їх не посадили або не вбили. Приходять і раціональні думки, що треба мовчати, бо не тільки дім молитви заберуть, а й особисту справу. Тобто люди керуються інстинктом самозбереження щодо своїх сімей, служіння, бізнесу. І таких немало, які розуміють, що це неправильно, але, як кажуть, проти вітру плювати не будеш. Тоталітарна система побудована, і повстати проти неї можуть тільки одиниці. А інші люди, серед яких і багато українців, просто мовчать і роблять вигляд, що нічого не чули.
— Ви вільно виїхали з Росії?
— Я виїхав своєчасно, як тільки мене попередили щодо екстремізму та ще не було відкрито ніякої справи. Я не міг зрозуміти, чому виїжджаю, але тепер, дивлячись назад, бачу, що це Боже передбачення щодо мене. Найближчим часом я туди повернутися не зможу. Моя дружина татарка, але вона займає активну проукраїнську позицію, тож їй також не можна їхати туди. Нам настав час зайняти тверду позицію. Це час, коли ти не можеш бути нейтральним. Ти повинен визначитися — чорне чи біле, добро чи зло, гірке чи солодке.
Розмовляв Ярослав Босак, METANOIA