Війна змінила все (бліц-інтерв’ю)
«Війна змінила все» — ці слова не раз звучали під час конференції місії «Голос надії». Зрозуміло, що змінилися види діяльності, кількість людей, які приходять у церкви. Дехто з місіонерів змушений був змінити місце проживання. Але як змінилася й чи змінилася взагалі концепція місії у свідомості місіонерів — про це ми запитали в декотрих із них.
Сергій Тарасюк, Житомирська область:
— Місія не змінилася, змінилися методи, підходи, праця — все це переформатовується. Ми шукаємо найбільш ефективні методи для служіння людям в умовах війни. А суть поняття місії, яка окреслюється словами Христа: «Ідіть і навчіть всі народи…», залишається актуальною на всі віки. Тому наше завдання і тепер, і надалі — іти й проповідувати, навчати й хрестити, спонукаючи дотримуватися всього, що заповідав Христос. Це постійно діючий процес, а методи — змінюються.
Віталій Малишевський, Черкаська область:
— Взагалі я бачу, що війна трансформувала зокрема нашу місію, наше розуміння й працю. Раніше ми були орієнтовані переважно на проповідь і прив’язані до певної місцевості. Нині місія вийшла за межі церкви, стала більше враховувати запити й потреби людей. І нині свою місію ми можемо окреслити навіть не фразою «слово і діло», а скорше — «діло, а потім слово». Ми стикнулися з безліччю потреб людей, які ми повинні передусім задовольнити, а разом із тим співчувати, підтримувати, молитися. А тоді вже свідчити й проповідувати.
Разом із тим війна поставила нам, християнами, безліч питань, які раніше взагалі не порушувалися. Зокрема питання військової служби, підтримки військових й безліч інших, пов’язаних із війною. І це викрило ті наші уявлення, які тепер певною мірою конфліктують із реальністю. Я спостеріг, що ті люди, які нині далеко від війни, зовсім по-іншому дивляться на ці питання. Ті ж люди, які пройшли через окупацію і побачили неймовірні руйнування, які завдають нам вороги, дивляться на ситуацію по-іншому. Не всім легко дається зміна мислення, але я вірю, що Бог міняє, і з часом, пройшовши через ці складні часи, ми прийдемо до правильного розуміння.
Михайло Кулакевич, Дніпропетровська область:
— Так, змінилася, бо наше розуміння меж євангелізування значно розширилося. Звісно, певну роботу ми виконували й до війни, але ми якось звужували її. Війна розширила наше розуміння і відповідно нашу діяльність. Причиною цього стало і сприйняття людей. До війни ми йшли до людей, запрошували їх, хотіли комунікувати з ними, але іноді було важко достукатися. А коли почалася війна, ці ж люди стали самі шукати нас. Іноді ми стикалися з тим, що не готові прийняти такої великої кількості. Ми багато років молилися, щоб Господь привів багато людей до нас. Але коли люди прийшли, виявилося, що ми не зовсім готові до цього.
Звісно, ми вдячні Богові, що люди приходили в церкву. Ми всіх сил докладали, щоб їм послужити. І віримо, із Божою поміччю впоралися з цим. Проте для багатьох із нас це стало своєрідними викликом.
Олександр Мокієнко, Дніпропетровська область:
— Завдання християнина в будь-які часи залишається сталим — виконувати те, до чого покликав Господь. Методика трохи змінилася. Ми стали більше віддавати часу гуманітарним питанням. Спочатку, коли люди були голодні, ми просто привозили їм їжу, а тепер використовуємо це як ключ, як засіб, за допомогою якого можемо донести Євангелію.
Бачимо, що з часом ефективність цієї діяльності зменшується. Я думаю, що перший рік, починаючи з березня, як тільки ми усвідомили потреби і стали конкретно рухатися в цьому напрямку, прихід людей до церков був колосальним. Ми перебуваємо майже в зоні бойових дій, і, напевно, це стало однією з причин. Це був період засіву. Молимося за урожай, дещо вже бачимо. Проте, зважаючи на масштаби посіяного, розуміємо, що урожай не настільки великий.
Ми плануємо надалі розширювати працю, шукаємо нових працівників. У суспільстві дуже багато травмованих. Не можуть усі християни, та й навіть служителі стати професійними психологами. Вислухати людину — це одне, але без надзвичайної дії Бога нам не впоратися. Біля Ісуса Христа люди були нагодовані, вони чули слово, бачили чудеса, і це притягувало їх до Нього. Тому наш формат залишається сталим.
Михайло Роман, Полтавська область:
— Суть місії не змінить ні війна, ні історичні періоди, ні культура — ніщо, бо суттю місії є Христос. Він є Істина, яка спасає. І цю істину ми покликані нести у світ.
Звісно, змінюється контекст, різні зовнішні моменти, змінюється життя й мислення людей, сприйняття світу й себе в ньому, але істина незмінна, тому вона й залишається актуальною у всі віки. Нам треба тут розділити поняття істини та церковної доктрини. Церковні доктрини певною мірою еволюціонують. Тобто обставини життя й події, із якими ми стикаємося, змушують нас переосмислювати дещо. І, очевидно, під час війни відбулося величезне переосмислення контексту й ставлення до тих реалій, які пов’язані з війною. Ми стикнулися з викликом: є реальна війна й реальні люди — військові, які боронять нашу землю, наші сім’ї зокрема. І ставлення до цих людей і їхньої праці проходить певну адаптацію та узгодження з усталеними поняттями.
Разом із тим церква під час війни нарешті зрозуміла своє місце. Вона серед людей. Вона дає відповіді на ті потреби, які є в людей, тому що вони стали близькими й нам. Бо ми як люди переживаємо те ж саме, але через призму нашого євангельського світогляду можемо знайти правильну реакцію й допомогти в цьому іншим людям.
Микола Шеремет, капелан:
— Так, моя концепція місії змінилася. Ми стали більше акцентувати на потребах людей, на актуальних питаннях сьогодення. Раніше ми більш акцентували на загальному: нам треба зібрати людей, назвати це церквою, похрестити, навчати. А нині дивимося в серце людини, у мозок її, вибачте, дивимося. Нам цікаво, чим вона живе, що їй болить. Ми хочемо дружити з людьми. І що цікаво, вони хочуть із нами дружити. Тому ми повинні певною мірою руйнувати усталені розуміння, бо часто буває найважче не те, щоб налагоджувати стосунки з людьми, із якими ми працюємо, а порозумітися зі служителями, які вважають наші підходи неправильними, хоча ми бачимо, як Бог діє, торкаючись людських сердець. Часто християни, звиклі до певних форм, починають зміщати акценти в питаннях про відділення від світу, про те, у яких сферах і яким людям ми можемо служити, а яким ні. І це вносить певні складнощі в наше служіння, особливо військовим, коли ми не маємо такої підтримки церкви, якої потребуємо.
Федір Скулінець, Сумська область:
— Моє розуміння суті місії під час війни не змінилося, я б сказав, воно більше утвердилося. Головне наше покликання — виконувати доручення Ісуса Христа. Це бажання Бог ще з дитинства вклав у моє серце, і це завжди було дуже важливим для мене, але під час війни я по-особливому відчув ревність щодо цієї справи. Так хочеться, щоб більше людей прийшли до Бога та отримали спасіння. Я розумію, що не ми спасаємо, спасає Бог, але робить Він це через проповідь Євангелії. А війна дала більше поштовхів та більше можливостей це робити.
Дмитро Ващук, Хмельницька область:
— За час війни я ще більше усвідомив, що місіонерство — це велика відповідальність. Місіонер — це людина, на яку дивляться по-особливому. І він повинен бути прикладом для людей. Від нас очікують правильної реакції на події, очікують підтримки й допомоги. І війна допомогла мені це краще усвідомити.
Ми трохи далі від війни, тому виклики в нас інші. Ми будуємо дім молитви. Це непросто робити взагалі, а тепер тим більше. Багато з людей казали нам, що коли вони бачать, що ми щось будуємо у час руйнування, то їм якось спокійніше стає. Хоча були й такі, які казали, що це не на часі, і ми робимо не те, що треба зараз робити.
Михайло і Людмила Соф’яки,
Івано-Франківська область:
Людмила: Ми перебуваємо у відносно мирному регіоні, ніби збоку дивимося на війну та на її наслідки. І це свідчить про те, що треба щось змінювати і в нашому розумінні, і в підходах, і в самому служінні. Ми не працюємо там, де бойові дії, тому нам важко зрозуміти тих, хто там працює. Ми молимося, ми співчуваємо, допомагаємо. Проте все одно відчуваємо, що мусимо глибоко переосмислити все, що робимо. Брати, які працюють в гарячих точках — великий стимул для нас. Це збуджує нашу ревність, щоб робити більше.
Ми пробували залучатися до різних служінь. Зокрема працювали з біженцями, долучалися до праці братів, які їздили на схід. Та зрештою повернулися до праці, яку робили раніше, і бачимо в цьому благословення. Спочатку ми не могли проводити жодних заходів, які започаткували до війни. Але потім поступово стали знову служити дітям — у школах, у дитячому клубі, у таборах. Нас приймають і ждуть. Не раз чули від педагогів: «Як потрібні ці слова дітям зараз!» Тобто кожен повинен рухатися у своїй сфері і своєму покликанні. Перейти лише на соціальне служіння — не варіант, тільки на гуманітарну допомогу — теж не зовсім правильно. Не варто забувати того, що ми робили раніше. Воно теж дає плоди. Хоча й сам дивишся на цю працю зовсім по-іншому в контексті останніх подій, і люди стали це сприймати зовсім по-іншому.
Михайло: Можливість охопити велику кількість людей на сході приводить до певної поверховості. Дуже важко побачити серед отого потоку конкретних людей, які готові прийняти Євангелію. До цього треба бути підготовленим. Мені доводилося служити вуличним проповідником, і знаю, як це важко знайти сина миру, який відкритий до прийняття істини, і більше вкластися в нього. Ми ж маємо можливість тут, на заході, побачити тих людей, які відкриті, зокрема й серед переміщених осіб, і більше часу присвятити їм.
Людмила: Ще одну істину ми за цей час набули, особливо в праці з переміщеними особами: нам треба наповнюватися любов’ю і вчитися приймати інших. Люди зі сходу, навіть християни, дуже відрізняються від тих, що на заході. За цей час нам доводилося приймати цілі церкви, спілкуватися з ними, жити під одним дахом. І це не було просто. Тому я бачу, що ми потребуємо більше любові у своєму служінні. І ми повинні наповнятися цією любов’ю згори, бо нашої, людської, не вистачає.