Віктор Клець: «Я розумів,
що треба бути поруч з людьми»
Сумщина одна з перших була атакована ворожими військами, зазнала й зазнає донині великих руйнувань. Але місцеві церкви з перших днів війни мобілізувалися для допомоги своїм односельчанам. І ця праця здійснюється й дотепер. Як діє церква в час війни? У чому вбачає свою роль та призначення? З якими труднощами стикається і якою бачить свою подальшу роль у суспільстві? Про це розмовляємо з єпископом Віктором Клецем, старшим пресвітером Сумської області.
— Вікторе Віталійовичу, як ви зустріли війну? Якими були ваші перші дії та думки?
— Коли настав цей злощасний ранок, мене пробудив телефонним дзвінком один зі служителів, який і сказав, що почала війна. Я піднявся й став телефонувати до служителів, які живуть попід кордоном. І вони підтвердили найстрашніше. Сестри з Юнаківки навіть зняли відео, як колона військової техніки їхала з боку Росії в наш бік. Ми радилися, як діяти далі. Я написав у нашу спільну групу пораду бути мудрими в цей непростий час, просив прийняти нелегке рішення — лишитися чи евакуюватися, або ж хоча б евакуювати сім’ї.
Я сам прийняв рішення залишатися на місці й був готовий підтримувати служителів, які потребували допомоги, а також людей, які жили поруч. Після того ми почали діяти.
— Як відомо, у перші дні війни Суми були в облозі військ рф. Що ви в цей час робили? Із якими викликами стикнулися?
— Намагалися зорієнтуватися в ситуації й підтримувати людей. Ми розуміли, що дуже скоро в магазинах зникнуть продукти. Може статися так, що закінчиться вода. Тому ми стали запасатися чим тільки можна. Ми не зважали на ціни, бо розуміли, що дешевше наразі не буде. Ми мали електрогенератор бензиновий, тому все приготували, що потрібне для нього, бо знали, що може зникнути світло, а треба буде людям заряджати телефони. Такі підготовчі справи ми робили спочатку.
А потім стали до церкви приходити люди. Вони потребували й матеріальної, і духовної підтримки. Нас запитували, як виживати. І ми служили їм, чим могли.
Згодом виникла гостра потреба в евакуації, бо не всі люди, які цього хотіли й потребували, могли виї хати самостійно. Було багато старших людей, які не мали ні транспорту, ні рідних, ні близьких. Допомагали багатодітним сім’ям виїхати на безпечніші території.
— Ви самі родом із заходу України. Чому ви самі не виїхали, маючи таку можливість?
— Найперше, це християнський, а разом із тим і моральний обов’язок тримав мене там. Я вже тридцять років дотичний до Сумщини. Ще в 1993 році ми стали тут організовувати церкви. Служили людям, підтримували їх духовно, тому в час, коли в їхнє життя прийшла така небезпека, я відчував, що маю бути поруч із ними.
Хто, як не ми, християни, які знаємо живого Бога, можемо допомогти людям, коли вони розгублені, виснажені, коли кожен за себе. Але Бог покликав нас стати відповіддю на їхні потреби. Тому в мене навіть думки не було, що я залишу людей і кудись поїду. Тим більше, що мої друзі з маленькими дітками, які жили ближче біля кордону, були в набагато важчих умовах.
— Де ви брали ресурси, щоб підтримувати людей матеріально?
— З перших же днів, завдяки вірним людям із заходу України до нас потоком стали надходити продукти харчування, засоби гігієни. І люди привозили їх попри небезпеку. Виїхати з міста ми ще могли «зеленим коридором». Але ті, хто в’їжджав у місто, і ми, коли поверталися, були попереджені, що ніхто не гарантує нам безпеки. Я застерігав братів, які запитували мене, чи треба підвезти нам щось. Але вони мені на це відповідали: «Ти скажи лише, чи маєте потребу в тому чи іншому, а доставити — то вже наша проблема». І люди, ризикуючи своїм життям, підвозили нам усе необхідне. А на зворотному шляху вивозили людей, які хотіли евакуюватися з міста.
— В Україні нині дуже багато травмованих людей. Чи можливо вилікувати ці рани й ці травми?
— Було навіть важко просто слухати розповіді мешканців різних сіл про те, що вони бачили й пережили. Одна депутатка нам розповіла, що в перший же день її брата та інших 17 хлопців, які брали участь в АТО, узяли в полон і тривалий час ніхто не знав їхньої долі. Ця жінка була настільки пригнічена, що ми не знали навіть, як можна її розрадити.
Я не мав досвіду праці з такими людьми, але відчув, що передусім варто вислухати людину й певною мірою пережити те, що переживає вона, поставивши себе на її місце. І тільки тоді можна знайти ті слова розради, які допоможуть іншому. Слухаючи такі розповіді, я відчував, як Господь вкладає в моє серце й в мої уста слова втіхи. Ми молилися з цими людьми, просили в Господа підтримки й сили проходити через усі життєві випробування.
— Яка нині ситуація на Сумщині?
— Якщо говорити про нашу працю, то бачу оптимістичні моменти. Усі служителі працюють і налаштовані на те, щоб виконувати цю роботу далі. І я бачу в цьому великий позитив, що люди, які покликані служити іншим, готові робити це, незважаючи ні на що.
Проте проблема на наших територіях не зникла. Нашою військовою адміністрацією було прийняте рішення про примусове відселення людей, які живуть біля кордону, у п’ятикілометровій зоні. Ці люди переселяються в Суми чи інші міста області. І нам дуже шкоди, що вони змушені залишати все нажите добро за роки життя. Люди це дуже важко переносять, хоча й розуміють, як і ми, що найдорогоціннішим є саме життя. Тому намагаємося максимально підтримати цих людей.
І ще одна ситуація. Зовсім недавно я спілкувався з братом із Шалигіно. Це село під самим кордоном. Я думав, що ці люди також будуть виїжджати, бо напередодні поблизу цього села сталася трагедія. Мама й син їхали на мопеді в село – і дорогою їх розстріляла російська диверсійна група. Але служитель каже: «Ми хочемо тут служити людям і надалі, а ще хочемо придбати будинок, який ми орендували для служінь. Маємо велику потребу в цьому, бо люди активно відвідують церкву».
Тобто ситуація таки трагічна, але в ній є й оптимістичне. Бог мотивує людей шукати Його, Бог мотивує інших служити людям, які цього потребують.
— Що ви побажали б людям, які втратили надію й не знають, як жити далі?
— Хотів би побажати всім мати віру у своєму серці й ніколи її не втрачати. Довіряймо Богові, бо Він сильний допомогти нам, коли ми приходимо до Нього з проханням.