«Я кажу Тобі, що втомилася»
Я кажу Тобі, що втомилася.
Що щоденна рутина висмоктує останні сили.
Що я все рідше впізнаю в собі людину, яку знала останні 48 років.
Ти кажеш, що я ще так багато про себе не знаю.
Що втома — то нормально.
Ти також втомлювався.
І що це добре — знайомитися із собою заново.
Що добровільне виконання щоденних обов’язків, як би багато їх не було —
учить самодисципліни.
Що добровільна пожертва собою — то депозит.
У стосунки, сім’ю, довіру, надійність, справжність.
Депозит у вічне — те, що не зношується, не тліє, не вмирає, не перестає бути.
Що це — крихітне гірчичне зерно, яке виросте великим деревом.
Малесенький пазлик на величезному полотні Вічності, закладеної в серце.
Можливо загублений серед великої купи інших пазлів і зараз здається непотрібним,
та без нього картина буде незавершеною…
Я жаліюся, що хочу відпочинку — для тіла і душі.
А Ти, замість того, аби відправити мене у кругосвітню мандрівку,
береш за руку й ведеш вузькою стежкою,
порослою по обидва боки жовтими кульбабками
туди, де сходить сонце,
де трави виблискують діамантами,
де крізь гущу лісу ніжно пробивається сонячне світло.
Де крихітна колібрі не перестає вимахувати невидимими крильми,
смакуючи квітковим нектаром.
Де з-під дрібної гальки тягнуться догори паростки конвалії.
Де дятел тримає ритм для усього пернатого хору.
Туди, де Світло.
Де тиша і спокій.
Вітер і аромати трав.
Де ніжність і досконалість у найменшій деталі.
Де нікуди не треба поспішати.
Не треба думати.
Де не треба нічого робити.
Лише змахувати сльози вдячності.
А можна і не змахувати — нехай очищають душу.
Ти кажеш, що серце треба берегти чистим і легким.
І серед тиші і вітрів,
серед ароматів трав і крапель роси,
серед пташиних співів і перших сонячних променів
я розумію, що відпочила.
У Твоїй, Господи, присутності та любові!