Чи буває страшно місіонерам?
Колись у місіонерки Людмили Кибукевич, яка працювала в далекій Удмуртії, в одному з інтерв’ю запитали: «Чи буває вам важко, страшно, і чи не хочеться тоді все залишити й повернутися додому?» Відповідь на це була такою: «Важко буває, а страшно — ніколи. А як буває важко, то хочеться в небо, а не додому».
Ось такі вони особливі — ці люди, які віддали своє життя місіонерській праці. Їхня самовідданість вражала невіруючих людей, поряд із якими вони працювали, навіть тих, які були проти місіонерської праці. Петро Кибукевич, розповідаючи про свою працю під час виступу на місійній конференції у місті Дзержинську (Росія, 1995 рік), поділився таким випадком: «Ми проводили перше хрещення в м. Іжевськ. Обклеїли афішами все місто. Викликає нас начальник міліції: «Що це таке?» — «Хрещення будемо проводити!» — «Я забороняю». Брати запитують: «А що нам за це буде?» — «Двісті тисяч штрафу і доба арешту». Ми переглянулися, посміхнулися: «Підходить! Ми згодні». Начальник аж встав. А потім звертається до свого підопічного: «Ось такі солдати нам потрібні…»
Не відомо, чи погодилися вони б на це служіння, якби знали наперед, що їх чекає, але ті випробування, з якими стикалися в праці за ці 30 років, проходили гідно. Хочемо разом із вами пригадати декілька екстраординарних випадків із життя місіонерів і Божого захисту в цих ситуаціях.
«Голос надії» №9, 2000
Міна в будинку місіонерів
До новин про закладення вибухових пристроїв або навіть про самі вибухи ми починаємо звикати. Рідко якась інформаційна передача чи видання обходиться без подібних повідомлень. Це вже стає своєрідною ознакою нашого часу. Та все ж звикнути до такого важко... Повідомлення про закладення вибухового пристрою в одному з будинків далекої від нас Воркути не є чимось сенсаційним. Однак воно привернуло нашу увагу через той факт, що саме в цьому будинку, на першому поверсі (пристрій знайдено в підвальному приміщенні) проживає сім’я нашого місіонера Федора Величка. Як розказала нам у телефонній розмові його дружина Мирослава, це вже третій такий випадок: першого разу нічого не виявили, а от два рази ризикувати було чим. Об’єктом замаху, найвірогідніше, були бізнесмени, які проживають у цьому під’їзді. Так що говорити про якісь погрози місіонерам не варто. Однак, погодьтеся, не дуже приємно бачити на порозі озброєну міліцію з вигуками: «Швидше на вулицю!», а потім по п’ять-шість годин стояти, чекаючи розв’язки. А потім жити у квартирі, знаючи, що будь-якого моменту вона може злетіти в повітря. Тим більше, що, відверто кажучи, силою їх тут ніхто не тримає: місіонери можуть будь-коли виїхати на рідну й більш безпечну Україну. Але сім’я Величків залишається і далі у Воркуті. «Страху не було, — розповідає Мирослава (Федора саме не було вдома, він перебував на конференції в Москві). — Навпаки, була повна довіра Господеві й впевненість, що Бог збереже».
30.12.1996
«Поїзд «Москва-Ковель» прибув на 12 колію», — звучить голос із динаміка вокзалу. І хоча ще півгодини до відправлення, беру свої речі й простую до вагону.
У купе ще один пасажир із м. Кузнецовськ, повертається з відрядження. Розкладаємо речі. Через хвилину-другу двері різко відчиняються і широкоплечий молодик безцеремонно заходить до нашого «колективу». Подальша розмова краще буде звучати мовою оригіналу. Молодик звертається до нас:
— Вас приветствует рекет Киевского вокзала г. Москвы. За то, что вы в этом вагоне и на нашем вокзале, нужно платить. Готовьте по 200 баксов или по одному лимону.
Я нерозуміюче дивлюся йому прямо в очі.
— Я неясно сказал, что ли? Выворачивай всю наличку на стол, живо!
Двері знову відкриваються, в купе втискується ще двоє, але їх слів я не наважуюся повторювати, навіть на папері.
Викладаю на столик рештки своїх «капіталів». Професійним рухом «представитель рекета» рахує гроші, інший таким же професійним рухом із розмаху б’є в лице мого супутника.
— Поживей, шевелись!
— Что делаем, — до старшого.
— По половинке давай. Знову мелькають купюри.
— Ребята, нет проблем, можете взять все, это не мои деньги, — звертаюсь до них.— Это церковные деньги.
Рука, що лічила зупиняється.
— Ты кто?
— Священнослужитель.
— Документы есть?
Показую місійне посвідчення.
— Что будем делать, — звертається, очевидно, до старшого.
Якусь мить стоїть тиша.
— Верни все назад, мы таких не берем, извините...
За хвилю в купе порожньо. Чути, як грюкають двері сусідніх купе...
А через день — Луцьк і обличчя друзів, що зустрічають на вокзалі.
Завтра — останній день 1996 року.