Гостя з косою

30.11.2022
0
134

Напередодні смерть заходила. На порозі постояла. До кухні не пішла.

Від кави не відмовилася. Проте хліба не взяла. Засоромилася.

Я, каже, погрітися. Зимно на вулиці.

Я їй табуреточку присунув.

— Сідай, — кажу, — у ногах правди немає.

Вона косу поставила в куточок, присіла на краєчок табуретки.

— Як справи, — питаю.

— У мене добре, — усміхнулася.

— Гарна ти, — я їй кажу.

— Еге ж бо, — блиснула вона очима, — зараз сезон. Стільки мені шани. І музика. І квіти. І промови великих майстрів. А які ящички готують для моїх клієнтів — брате ти мій! — вона аж поперхнулася. —

І золото. І каміння дорогоцінне. І костюми з найдорожчих салонів. Медалей та орденів не злічити — всяких достоїнств. Адже тепер масове вбивство відбувається. Операція така спеціальна. Ешелонами везуть моїх клієнтів. Я головна гостя в церквах, у палацах най-най… Мені честь віддають і салютують палацові генерали та оркестри найкращі за честь вважають пограти для мене! Ось як! Одним словом, життя програло мені начисто! Сьогодні на троні смерть!

Слухаю її із заціпенінням.

— Мені, — каже смерть, — навіть не треба нікого агітувати. Зараз така благодать: кожен бачить, що живий має самі муки та страждання. Роботи немає. Зарплати немає. Пенсії малесенькі. Ціни високі. Ліки дорогі. Тому і війна. А там конвеєр із виробництва могильної продукції. Та й що сказати? Увесь запас багатств країни виснажився. Вистачає хіба що государю та його зграї, тобто міністрам його та охороні, ну там рідні, сам розумієш, не будуть же вони, як прості пролетарі, гроші рахувати до зарплати. До того ж їм потрібна велика армія. Охороняти злодіїв та захищати накрадене, там пів країни мобілізовано. Та й мені добре, — смерть усміхнулася, — ти уявляєш, як легко вони вбивають один одного, тисячами. І всі до мене. Прийми! Обійми! Дай полянку. А за кожного мерця ще подарунків натягнуть, вінками одягнуть. І грамоти. І ордени. А все чому?

— І чому ж? — питаю.

— Тому що життя — морока. Адже при такій тузі та ще й із порожнім холодильником що залишається? Бійки. Дружини незадоволені. Чоловіків гризуть. Ті від горя в підворіття, у гараж, та й женуть бражечку. А хто спритніший, ті наркоту добувають. Усі дороги до мене. Я нарозхват. Зморилася, брате мій, ніколи ще такого врожаю не було.

— А ти знаєш, смерте, що тебе чекає зрештою в кінці?

— Не знаю, любчику. Нема мені кінця. Я при такому розвитку подій, схоже, вічно благоденствуватиму.

 — Ні, не вічно. Господь поклав тобі межу. Ісус Христос — ти пам'ятаєш такого?

Почувши ім’я Ісуса Христа, старенька ще більш зблідла. Завовтузилася. Косу схопила. Кинула чашку для кави в мене.

Я не ухилявся. Ще й встиг прочитати з Ісаї, 25:8: «Смерть знищена буде назавжди, і витре сльозу Господь Бог із обличчя усякого, і ганьбу народу Свого Він усуне з усієї землі, бо Господь це сказав».

Чуєш, друже, ти не здавайся. Ти не для смерті створений. Ти для життя створений. Для вічного життя. Для щасливого.

Таке життя дає лише Ісус Христос.

Він смерть переміг. Єдиний, хто переміг смерть — це Ісус Христос.

Йому слава і нині, і повсякчас, і навіки-віків!

Юрій Сіпко



Додати коментар

Пожертвувати