П’ятдесятництво й культура

30.11.2021
0
6

Журнал «Євангеліст» за 1928 рік пише: «Дуже добре в наших громадах і групах мати хорові й музичні гуртки, і навіть більше — потрібно їх мати. Вони є душею громади, невід’ємною її частиною, прекрасним букетом із живих троянд, кращим проповідником, який може привести не одну душу до сліз покаяння й подяки». Такої ж думки були християни євангельської віри: «Хор — це зброя проти диявола, це засіб подолання життєвих дрібниць, бід, скорботи й тісноти, інструмент пробудження душ для нового життя». Так вони вважали й активно утворювали хори й музичні гурти.

Один із лідерів музичного служіння Одеської церкви 1920-х років написав статтю «О прославлении Господа», де зазначив: «Відкиньмо ж раз і назавжди помилкове уявлення, ніби зло виходить із музичного інструменту, або будь-якого знаряддя, а не з серця». Уявляєте, людям того часу було це зрозуміло? Відтак вони утворювали струнні оркестри. Власне, команда Івана Воронаєва, у якій було багато його дітей, грала на різних інструментах. Навіть є свідчення, що їх запросили в 1927 році на День міста на Дерибасівську для виступу.

Те ж саме стосується Західної України — музика та спів були дуже розвинуті в їхніх церквах. Крім того, їм навіть вдалося видати власні пісенники: «Песни радости и победы» (1936), «Псалмоспіви» (1937). Вони також проводили курси диригентів, мали оркестри, зокрема, духовий оркестр на чолі з Іваном Зуб-Золотарьовим, струнний оркестр у с. Степань. Музичні колективи обслуговували різні події.

Але в післявоєнний період ситуація змінюється. Влада намагається примітивізувати євангельський рух, деформуючи його культуру. Вона бачила, яку велику роль у привабленні людей до Христа грає музика та спів. Тому запроваджувала заборони. По-перше, були заборонені музичні інструменти під час богослужіння: 1952 року — баяни та акордеони, 1956-го — гітари, 1959-го — усе, крім фісгармонії. По-друге, заборонили проводити репетиції хорів та гуртів. Пізніше це набуло такої інтерпретації: «Готуватися не потрібно, Святий Дух Сам наповнить». По-третє, заборонили літературні гуртки, молодіжні та сестринські зустрічі. По-четверте, категорично заборонили дитяче служіння.

Усі ці приписи повинні були паралізувати музичне служіння. Ціль атеїстичної влади полягала в примітивізації богослужінь задля відторгнення з середовища християн якнайбільшої кількості віруючих. Важливий момент: забороняючи розвиток музики й літературного служіння, влада й ВРЄХБ натомість наполегливо працювали над прищепленням думки про користь радянської культури — кіно, літератури, музики, телебачення… Тобто, забираючи культурні канали передачі духовної інформації, вони прагнули легітимізувати власні канали задля пропаганди власних цілей. Пропонували альтернативу — грайте нашу музику, дивіться наше телебачення. Це був інструмент атеїзації, впливу на свідомість людей.

Незважаючи на ці заборони, хори все одно функціонували, хоча й платили за це велику ціну. Музичні колективи використовували навіть найсучасніші інструменти — ударні, бас-гітари. В архівах збереглися згадки, що це приваблювало в церкви молодь, чим влада була невдоволена й тому заохочувала школи й сільради активніше працювати з молоддю. Влада ретельно контролювала — скільки людей у хорі, чи всім виповнилося 18 років, чи всі члени церкви. Якщо порушувалися її вказівки — накладали штрафи, викликали на розмови.

У 1970-1980 роках відбулося поступове обмежене культурне відродження, але далеко не в усіх регіонах. Цікавий делікатний момент: коли в 1990‑2000 роках точилися дискусії щодо згаданого, мені було дивно, що дуже часто опоненти відстоювали не біблійну істину, а наративи радянського союзу. І сьогодні нам, як служителям ХХІ ст., важливо мати розпізнання — знати Писання, знати історію й бути збалансованими, щоб культура, музичне та вокальне служіння приносило славу Божому Царству.

Михайло Мокієнко, конференція «100-річчя п’ятдесятницького руху»

 



Додати коментар

Пожертвувати