Про старого і коня
Притча, яка навчає не робити поспішних висновків
Жили-були в одному селі бідний старий і його син. Всього-то й було у них, що старий будинок – і чудової краси білий кінь.
Власники найкращих табунів з усієї округи приїжджали в халупу старого, щоб подивитися на це диво і запропонувати за нього ціну.
— Старий, так я заплачу за нього стільки, що навіть твоїм правнукам до кінця життя не доведеться працювати…
— Ну продай, навіщо тобі цей кінь? Хочеш – двадцять коней натомість дам?..
— Все одно ж вкрадуть. Таких коней треба тримати за високим парканом і під гарною охороною…
Так говорили гості старому. Але він ніколи не погоджувався продати свого білого коня.
І ось одного разу вранці стайня старого виявилася порожньою.
— Ах ти бідолаха, – співчутливо твердили присутні жителі села, – все-таки вкрали твого коня. Треба ж статися такому горю! Даремно, даремно ти не продав його…
Але старий був напрочуд спокійний:
— Не поспішайте, – говорив він, – я бачу тільки, що моя стайня порожня. Але добре це чи погано – я не знаю.
«Напевно, старий збожеволів від горя», думали люди, розходячись по домівках.
Але минув тиждень – і кінь повернувся. Виходить, він не був вкрадений, а просто занудьгував в стайні. І він повернувся не один – за ним граціозно ступала прекрасна дика кобила.
— О, старий! – шуміли люди, – Та ти мав рацію! Тепер ти став багатшим вдвічі. А яке потомство принесе тобі така кобила від такого коня!
— Ви знову поспішайте, – відповідав старий, – я бачу тільки, що мій кінь повернувся, і не один. А ось добре це чи погано – я не знаю.
«Ймовірно, старий ще не до кінця оговтався від свого божевілля», думали люди, розходячись по домівках.
Але пройшло два дні – і син старого став об’їжджати ту дику кобилу. Він не впорався, вона скинула його. Хлопець зламав обидві ноги.
— Ай, яке горе! – знову завели люди, – І правда, старий – погано, погано вийшло, що твій кінь привів цю бестію до вас у двір. Життя твого сина зруйноване…
— І знову ви поспішаєте, – відповідав старий, – я бачу тільки, що мій син зламав ноги. Але добре це чи погано – я не знаю.
«Ну, все ясно», думали люди, розходячись по домівках, «старий остаточно з’їхав з глузду і довго не протягне».
Але через пів року по країні прокотилася похмура звістка. Війна. Всіх молодих людей, придатних до несення служби, закликали в піхоту.
Сільські плакали, прощаючись зі своїми синами. Всі розуміли – велика частина цих хлопців може не повернутися з бійні. Тільки син старого виявився не придатний до несення стройової служби – він ходив досить жваво, але до сих пір з милицями.
— Пощастило тобі, – скаржилися старому сусіди, – а ось наші діти можуть зовсім не повернутися з війни…
І ридали.
— Вічно ви поспішаєте, невиправні люди, – відповідав старий, – я бачу тільки, що ваших синів закликали в армію, а мого – ні. Але ніхто не може знати, добре це чи погано…
Мораль:
Не поспішайте з оціночними судженнями. Ви дійсно не можете знати, до чого призведе та чи інша подія. Дивіться на те, що вона представляє з себе, але не вішайте ярликів.