Щасливі — блаженні?
Щороку 20 березня під егідою ООН святкується Міжнародний день щастя (International Day of Happiness). І традиційно до цього дня проводиться опитування майже в усіх країнах світу, щоб скласти щорічний рейтинг щасливих країн, починаючи від найщасливіших і закінчуючи найбільш нещасними.
Уже шостий рік поспіль рейтинг очолює Фінляндія, а Данія також багато років не опускається нижче від третьої сходинки. Загалом, у першій десятці — усі скандинавські країни. Ось список 10-ти найщасливіших країн станом на 2023 рік:
1. Фінляндія.
2. Данія.
3. Ісландія.
4. Ізраїль.
5. Нідерланди.
6. Швеція.
7. Норвегія.
8. Швейцарія.
9. Люксембург.
10. Нова Зеландія.
Про найбільш нещасні країни краще не згадувати. Можна лише сказати, що на останніх позиціях у цьогорічному рейтингу Афганістан (137 місце) і Ліван (136-те). Україна на 92 місці, що набагато нижче від усіх сусідів, також — і від Росії, що не дуже дивує.
Рейтинг складається на підставі того, як самі мешканці даної країни суб'єктивно оцінюють своє щастя, виходячи з об'єктивних показників. Питання натомість такі: 1) Очікувана тривалість здорового життя, 2) ВВП на душу населення, 3) соціальна підтримка, 4) низький рівень корупції, 5) щедрість у спільноті, 6) піклування про інших та 7) свобода ухвалювати ключові життєві рішення.
Те, що відразу кидається в очі, так це спільні риси цих 10-ти перших і відповідно — найщасливіших країн. Вони: 1) малонаселені, 2) невеликі, 3) демократичні, 4) ліберальні, 5) загалом слаборелігійні. Особливо ці два останні пункти з погляду релігійної людини можуть бути цікавими й викликати запитання: чому так?
Передусім це запитання набирає значення в порівнянні. Традиційно релігійні країни не входять у першу десятку найщасливіших, а навіть — у першу 20-ку. Хтось скаже: не в земному щасті істинне щастя, усе скороминуще, головне — щастя життя вічного... Промину тут абсурдність цього вирваного з контексту твердження й те, як воно гальмувало розвиток країн і суспільств, бо це тема на окремий допис.
Парадоксально, але рейтинг щастя співвідноситься з євангельською чесністю і людяністю. Натомість, із іншого боку, саме в традиційно католицьких країнах, наприклад, таких, як Італія чи Колумбія, нормальним явищем було щось таке, як мафія чи торгівля наркотиками, ритуальні вбивства-помсти, корупція тощо. Саме в православних країнах, на зразок росії, поширене таке явище, як вірнопідданість земній владі, обожнення цієї влади, благословення всіх її діянь, навіть злочинних.
Про те, що Людина та її права в таких суспільствах не беруться до уваги і що заради «спільного блага» (племінного, кланового, локального, державного) можна цю людину разом із її правами мати десь, а навіть елімінувати, — це вже майже побутова річ. Про «високу духовність» чи про «традиційне християнство» в таких суспільствах багато говориться, але часто ця «висота» і «традиційність» обмежується обрядами. А в повсякденному житті домінують ненависть, злість, заздрість, гнів, агресія, людиноненависництво, обман, лицемірство та подвійні стандарти...
Натомість у оцих найщасливіших і заодно найбільш секуляризованих суспільствах, де домінують різні «свободи й вседозволеність» чи, як кажуть представники «традиційних» суспільств, різні збочення, — так ось там щось таке, як чесність, людяність, взаємодопомога, турбота про людей із різними обмеженнями тощо — це все очевидна норма.
Свого часу був проведений цікавий експеримент. У різних містах Європи, передусім у столицях, але не тільки, порозкидали по вулицях гаманці з грошима. Щоб спростити завдання для щасливого «знахідника», поклали до кожного гаманця інформацію про адресу власника. Лише в Осло та Копенгагені всі без винятку гаманці були повернуті їхнім власникам. Не в католицьких Римі чи Варшаві, не в православних Києві чи Афінах, але в столицях секуляризованих із вседозволеністю країн, якими є Норвегія та Данія.
До речі, у Данії кожний громадянин присвячує понад 15 годин на місяць, тобто десь 3-4 години на тиждень, на справи волонтаріату. Нагадую, це країна, у якій уже давно немає воєн чи надзвичайних ситуацій. Тобто волонтаріат «просто так». У цій же країні, але теж і в Норвегії, розвинутий такий феномен, як гюґе (hygge), тобто «настрій затишку та комфортного спілкування з почуттям добробуту й задоволення».
У деяких розвинених країнах було популярним, особливо серед молоді, таке явище, як downshifting, що українською так і звучить — «дауншифтинг». Дослівно це означає перемикання автомобіля на нижчу передачу, проте переносно, у житті — це свого роду «антиспоживацтво», задоволення малими речами, такий стиль життя, коли віднаходиться оптимальний баланс між дозвіллям і роботою і фокусується життєві цілі на особистій самореалізації й розбудові відносин, а не на всепоглинаючому прагненні до економічного успіху. Іншими словами, дауншифтинг — це така собі своєрідна концепція «простого життя».
Христос у Нагірній проповіді говорить про щастя. У Євангелії від Матвія це так звані «блаженства», хоча дослівно з грецької «makarios» означає «щасливий». Можливо, щастя скандинавів та інших маленьких і ліберальних країн відрізняється від тих євангельських «блаженств», проте запитання риторичне: чи щастя «християнських країн» дуже подібне до тих блаженств? Чи не є для нас, людей віруючих і релігійних, для практикуючих християн, викликом ось така концепція щастя, яку демонструють секуляризовані суспільства та яка в багатьох моментах більш євангельська, а принаймні — більш людяна й чесна, ніж наше повсякденне життя?