«А ви не виїжджаєте?»
Скільки змін, скільки болю, скільки сумних історій та історій Божої охорони і милості ми вже почули за цей час і, впевнена, що ще багато почуємо. Дуже часто нам задають питання: «А ви не виїжджаєте?» Адже багато людей виїхало з нашої місцевості — особливо віруючих. Ми нікуди не плануємо виїжджати, хіба що лінія фронту дійде до нас, але надіємося, що цього не станеться. У нас, слава Богу, все спокійно, якщо не враховувати ракети (інколи чуємо, як вони летять, інколи — як їх збивають). Незважаючи ні на що, життя продовжується, продовжується служіння.
З Божою допомогою провели дитячі різдвяні свята. У Каневі було майже 40 дітей, а також багато мам, бабусь. І хоч умови були не дуже комфортні, оскільки дім молитви в процесі будівництва, все пройшло на славу. На мій подив, багато дітей і навіть дорослих майже не знали різдвяної історії. У програмі також було чаювання, рукоділля, конкурси та ігри. Загалом це свято стало стартом відновлення дитячого служіння в місті. Також провели дитячий захід для 55 ромських дітей, але через хворобу я особисто не змогла там бути. У ці дні у нас в церкві дуже багато похворіло, особливо молодь, діти. На святі у Цвітковому, на жаль, дітей було мало. Наша молодь також їздила у військову частину, де співали різдвяні пісні. Дитячі заходи у Смілі пройшли з перешкодами. У той день із самого ранку попередили, що о 12 годині планується масована ракетна атака. І справді атака була, саме тоді сталася трагедія у Дніпрі — влучання у житловий багатоповерховий будинок, де загинуло багато людей. Але про це ми дізналися вже після програми. Не дивлячись на ці всі обставини, дітей була повна зала. Оскільки світло було лише 3 години, ми не встигли провести заплановане і продовжили наступної неділі.
Наші дитячі зустрічі продовжуються щонеділі. Стали приходити нові діти. Одна літня жінка, яка водить на клуб онука, покаялася і виявила бажання прийняти водне хрещення.
Продовжується щотижнева роздача допомоги для ВПО. Робимо це за попереднім записом не частіше, ніж раз на місяць. Заходи відбуваються по суботах, звучить проповідь, молодь співає.
На території дому молитви поставили два будинки-вагончики для переселенців. Поселилася одна сім’я. Батьки — розлучилися перед війною. У дочки було осколкове поранення, руку ледь врятували. У мами після інсульту погано функціонує рука і нога. У дитини — панічні атаки. Ситуація в сім’ї дуже напружена. Коли спілкувалася мамою, вона сказала: «Ми пройшли вже кілька психологічних реабілітацій і нічого не допомогло. У мене одна надія лишилася — на Бога. Зовсім немає сили жити далі...» Молимося за їхнє спасіння. Наша дочка подружилася з дівчинкою-переселенкою, забирає її з собою на недільну школу, на клуб.
Продовжуємо молитися про милість для України, молимося за наших захисників. Одна наша літня сестра в церкві постійно просить молитися за двох своїх онуків, які воюють під Бахмутом. Ось одного разу приходить на служіння, плаче, розповідає: «Онук подзвонив і сказав, що увесь їхній підрозділ розбили, лишився він і ще один чоловік...» Трапилася трагедія із сином іншої сестри з нашої церкви. Він теж був під Бахмутом, отримав тяжке поранення в голову, потрапив до реанімації у стані коми. А мій однокласник, лікар, батько трьох дітей, який добровольцем пішов на фронт, помер там від серцевого нападу. Так багато болю... Молимося за Божу втіху для всіх постраждалих. Дякуємо Богові за усіх, хто підтримує нашу країну — молитовно, матеріально.
