«Мій робочий день складав 20 годин»

31.05.2022
0
15

Кінець зими став для нас, як і для усього цивілізованого світу великим потрясінням. 24 лютого вранці життя усього населення України різко змінилося, почалась війна.

Звичайно, і наше служіння зазнало змін: Львівщина стала основною областю, яка почала приймати, поселяти та переправляти спочатку десятки біженців, потім сотні, тисячі… Цифри росли і росли. У перші ж тижні більше мільйона людей проїхали нашими магазинами, заправками. Тож дефіцит товарів торкнувся і нас. Коли приїжджали нові люди, то дивувалися, чому в нас немає ні продуктів, ні пального…

Проте праця продовжувалась, масштаби зростали. Зняли всі карантинні обмеження. Я з першого дня став працювати в обласній та районній команді волонтерів, які працювали для допомоги ЗСУ.

Згодом в нас в Карпатах були заселені переселенцями із зони бойових дій майже усі бази відпочинку, готелі та школи. Тож ми почали там проводити євангелізаційні служіння, дитячі та підліткові денні табори, допомагати продуктами, засобами гігієни та усім, у чому була потреба.

Кількість гостей була така, що зараз просто не віриться цим цифрам. Але тотальна більшість людей їхали саме у Львівську область, щоб тут поселитись або виїхати в Європу чи США. Наш штаб допомоги, поселення та логістики працював цілодобово. Мій робочий день у перші два місяці війни складав приблизно 20 годин. Слава Богу, що Він додавав сил, коли їх вже зовсім не було.

Наступним кроком у нашій праці була допомога нашому обласному штабу в евакуації людей та доставці допомоги в зону бойових дій. Особливо в міста, які звільнялися від окупації. Слава Богу, що зберіг нас і мій бус, якого ми вантажили вдвічі більше, ніж можна було згідно технічних характеристик. Доводилося днями й ночами якнайшвидше доставляти допомогу в ті місця, де великий транспорт не міг проїхати.

При цьому ми продовжували проводити церковні служіння і вуличні євангелізації.

Неможливо описати скільки болю пережили люди, з якими ми працюємо. Розповім одну з історій, яка закарбувалася в моїй пам’яті. Це сталося, коли ми мали зустріч із сім’ями офіцерів на одній із баз відпочинку в Карпатах. Після загального богослужіння і спілкування до мене підійшла, плачучи, жінка, якій прийшло сповіщення про загибель її чоловіка. Але тіла, щоб поховати, немає… І ось вона, ридаючи, питає: «Що мені робити, в мене невимовний тягар на серці, який не дає мені жити…» І в неї троє малих дітей, які бігають навколо і питають: «Мамо, мамо, а коли тато приїде до нас?»

Хоча в нас немає такої практики, як поминальні служби, та все ж війна принесла нові виклики та вимагає нових форматів служіння. Я відповів, що ми можемо разом зібратися, помолитися, згадати про її чоловіка і подякувати Богу за кожен день, прожитий із ним, подякувати за дітей, яким ви зараз вкрай необхідні…

Ми мали ще багато розмов, молитов та навіть біблійних уроків з матерями, але найважче для мене було проповідувати, проводити програму і при цьому дивитися в радісні очі дітей, які з нетерпінням чекають батьків-офіцерів, не знаючи, що вони вже ніколи до них не повернуться.

Сьогодні ми служимо, незважаючи на повітряні тривоги та регулярні обстріли Львова та Львівської області. Буває, навіть більше десяти ракет за день прилітає до нас. Слава Богу, більшість вдається збити силам ППО, але, на жаль, далеко не усі. Ми продовжуємо працювати, розуміючи, що саме на цей час нас Бог покликав доносити «Голос надії» до кожного, хто її втратив, допомагати усім, хто потребує, в ім’я Господа Ісуса Христа.

Іван Онисів, Львівська область, уривок з листа



Додати коментар

Пожертвувати