«Ми бачимо Божу милість!»
Не раз можна почути від батьків про те, скільки клопотів завдають їм їхні маленькі діти. Вони говірливі, рухливі, потребують постійного нагляду. Але є люди, для яких кожен рух їхньої дитини — це велика праця, а кожне проказане ними слово — свято. Такі люди живуть поруч із нами та вміють бачити чудеса в повсякденному житті.
Сніжана Аврамук кілька років тому навернулася до Господа й стала членом луцької церкви «Сіон». Бога шукати її спонукала хвороба доньки Алевтини — важка форма ДЦП. Після навернення родина пережила багато випробувань і благословень. Тепер у сім’ї підростає син Іван, та й в житті Алевтини відбулося багато змін. Вона ще не ходить самостійно, не може добре розмовляти, але її батьки щодня бачать Божу милість у труднощах. Розповідає Сніжана Аврамук.
Я хочу подякувати Богові за все, що є в нашому житті. Ми з чоловіком віруючі недавно, лише три роки. Виховуємо двох дітей. Нашій старшій Алевтині — десять, але вона сама не може себе обслуговувати, бо народилася з інвалідністю в результаті важких пологів. Нашому сину два роки, ми дякуємо Богові, що він народився здоровим.
Хвороба доньки принесла нам багато болю. Що тільки не робили за ці десять років! Скільки різних видів терапії випробували, щоб хоч трохи полегшити їй життя (не кажу вже про те, щоб вона могла самостійно ходити). Серце завжди болить за неї, і завжди молюся, бо розумію, що лише Бог може допомогти.
Рік тому Бог подарував нам зустріч із братом, через якого говорить Бог. Ми молилися за мене й за Алю. І Господь сказав: «Вона буде ходити сама». Я навіть не очікувала почути такі слова. Мені було важко повірити, бо людина, яка живе поруч зі своєю хворою дитиною протягом багатьох років, зневірюється в тому, що може щось змінитися. Тому я навіть не сприйняла ці слова. А, можливо, не усвідомлювала повною мірою, які чудеса може робити Господь.
Життя тривало. Нам запропонували складну нейрохірургічну операцію на спинному мозку, яка мала полегшити стан доньки. Її могли зробити лише закордоном, а коштів на це у нас не було. Це була перша хвиля карантину, чоловіка звільнили з роботи. Але Господь дав нам сміливість записатися на операцію, яка вартувала $7500 і ще немало для відновлення після неї. Дату призначили за три місяці наперед. Ми почали збирати документи, але як зібрати потрібну суму грошей — не знали. Я молилася, аби Бог допоміг нам, та, скажу відверто, дуже хвилювалася, що не вдасться зібрати коштів, бо для нашої сім’ї це велика сума. А ще ж додаткові витрати — дорога, проживання в чужій країні...
Але Господь нас дивно благословив і вирішив це питання. Мені здавалося, що весь світ нам допомагав. Гроші надходили з очікуваних і з неочікуваних джерел. Зібрали усю суму за місяць, і проблема грошей вирішилася. Те, за що особливо хвилювалися, стало взагалі неважливим на той момент. І я щиро вдячна Богові.
Ми зробили операцію, і побачили Божу милість у цьому. Ні, донька не встала й не побігла. Але їй стало набагато легше фізично, зникла спастика, яка викручувала її тіло так, що дитина не могла спати ночами. Аля стала веселішою.
Але, крім ДЦП, у доньки було багато супутніх хвороб. Протягом багатьох років у неї був сильний головний біль. Згодом почалися судомні напади. Від головного болю не допомагали жодні ліки. Коли були судоми, ми не раз молилися, і бачили явно, як вони втихали. Дякуємо Богові, що Він являв Свою силу в такі моменти. Але скільки ми не молилися — біль не припинявся. Це дуже турбувало нас. І я стала прямо запитувати: «Боже, скільки і як треба молитися, щоб отримати результат? Наша дитина так мучиться — і ніхто й ніщо не може їй допомогти!» Я питала в Бога й не розуміла, що Він хоче мені сказати. Питала в братів, чому так, хоча й розуміла, що вони не мають відповіді на це питання.
І в якусь мить Бог дав мені відчути й зрозуміти, що Він чує всі наші молитви й ніколи не забуває про нас. Я була на одному зібранні, де молилися за зцілення. Доньку я не можу взяти на зібрання, бо вона своєрідно реагує на спів і гучні звуки, починає плакати. Тому, вийшовши наперед, я попросила помолитися за неї. Розповіла, чому не можу привести її, і сказала, що впевнена, що Господь зцілить її. Я реально відчула, наскільки Божа сила зійшла на нас. Із вуст одного з братів прозвучали слова: «Так говорить Господь: довірся Мені — Я сказав і виконаю!» Я вкотре утвердилася у своїй довірі до Бога. Не перестаю молитися.
І от, недавно, коли вкотре щиро просила в Бога зцілити доньку й молилася іншими мовами, то почула, як з вуст моїх злітає слово: «Радість! Радість! Радість!» Я відчула, що це стосується доньки, — має бути якась радість у її житті, якісь зміни мають прийти. Але наступного дня — у неї знову судоми. Кажу собі: «Ну й де ж та радість?» Головний біль не стихає, дитина постійно плаче. І де ж радість?!
Відчувши, що мені бракує сил, зателефонувала братові, який пророкував, що донька ходитиме, і прошу: «Підтримайте мене в молитві. Помолімося разом, щоб цей головний біль минув». Ми помолилися — і наступного дня болю ніби не було. Дівчинка стала активною, жвавою, сама (з моєю допомогою) одягнулася. Якщо для когось це звичні речі, то для нас це велика перемога, можу сказати навіть — прорив! І неймовірна радість сповнила моє серце.
Я вдячна Богу за все — навіть за ті труднощі, які доводиться проходити. Ця дитина допомагає нам зростати духовно. А наскільки це Божа дитина! У повсякденних клопотах і життєвій суєті ми, батьки, відводимо свій погляд від Бога — і страждаємо: «І те не так, і тут не так, і того не вистачає». У такі моменти чую від Алі: «Бог з нами! Бог любить». Це каже особлива дитина — дитина з інвалідністю, яка не може добре говорити й чітко мислити, бо в неї є пошкодження певних відділів мозку. Але вона близько з Богом — і Він поруч із нею. Тож нам з чоловіком є чого навчитися в неї.