«Ми просили у Бога бачення, як далі служити»
Коли почалась війна, вона несла з собою щось незрозуміле і сумне. У голові було багато різних думок, але пам’ятаю момент, як ми разом з дружиною молилися і просили бачення, що нам робити. І Бог давав спокій і розуміння. Звісно ми не знали чи пройдуть російські війська на Полтавщину, все, що могли — це молитися і вірити, що Господь допоможе Україні. Ми дуже вдячні Богу за те, що на Полтавщині не було російських військ, тільки в одному місці вони зайшли, але й то випадково, бо переплутали напрямок.
Звичайно наше служіння змінилось, люди були дуже налякані. Ми просили у Бога бачення, як далі служити. Запрошували місцевих жителів на молитву за Україну, приходили все нові люди, ми потішали їх, мотивували звертатися до Бога і не панікувати. Прийшла ідея написати в сільську Viber-групу, що можемо організувати збір допомоги. Люди відгукнулися. Я збирав крупи, закрутки, картоплю, завозив спершу в церкву, а потім на волонтерський пункт в Лубни. Звідти продукти відвозили на Харківщину для тих, хто мав потребу.
Серце тривожилося за Сумщину, на той момент вона була під окупацією. Почав думати і молитися, як доставити туди допомогу. Подзвонив до друга з Луцька, який був відповідальний за організацію гуманітарних вантажів, також подзвонив до служителя церкви в Лохвиці (на межі Сумщини і Полтавщини) та домовився, щоб брати розвантажили продукти в тій церкві. А коли відкрився зелений коридор, своїм транспортом робив кілька ходок і перевозив допомогу в церкву м. Ромни. Брати із Сум та Шостки забирали і розвозили людям, які найбільше потребували. Згодом, отримуючи спонсорські кошти, я вже сам закупляв продукти в Лубнах і возив їх на Сумщину. Також вивозив людей із Сумщини на Полтавщину, а звідти брати їх забирали на західну Україну.
Їздили на Житомирщину в Брусилів, куди мої друзі з Нововолинська підвезли гуманітарний вантаж для Харківщини та Полтавщини. Були ділянки дороги, які нам радили проїхати максимально швидко, адже там було небезпечно. Поїздка пройшла благополучно.
Оскільки на Полтавщині було спокійно, до нас приїхало багато біженців. Одну сім’ю з Донецької області розмістили в нашій церкві. Оскільки нам привозили допомогу із західної України, а також з-за кордону, ми формували продуктові набори і розвозили їх по селах Лубенського району (Єрківці, Мацківці, Олександрівка, В’язівок, Михнівці). Одночасно благовістили, роздавали Євангелії та газети. Пам’ятаю, як, зокрема, в Михнівцях під час проповіді люди плакали. А коли роздавали Біблії, то люди навперебій хотіли отримати Боже Слово.
У нашому селі одна сім’я організувала виготовлення каш, тушонок в автоклаві. Я їм привозив продукти. Ці каші потім відправлялися в найбільш постраждалі області.
Приблизно за місяць від початку війни ми відновили спочатку молодіжне, а потім підліткове служіння. Відвідування ми не припиняли, підтримували морально людей. Усі були дуже налякані, не знали що робити, але після спілкування, молитви, читання Біблії зміцнялися.
На свято Пасхи прийшло багато людей. Вся зала була заповнена, дехто навіть змушений був стояти. Мали насичену програму, служили і діти, і підлітки, і молодь. Після богослужіння мали обід, майже всі залишилися, щоб провести разом час, поспілкуватися, це була хороша нагода ближче познайомитися.
Недавно біля м. Лубни упала ракета, на щастя, ніхто не постраждав, але просимо молитися за нашу місцевість, щоб Бог беріг всіх нас.
