«Молимося за тих, хто не встиг»

31.05.2022
0
16

Зараз Україні нелегко. Важко було й церкві. Але Господь провів. Дякуємо Йому, що зберіг нас і допоміг виїхати з-під обстрілів не лише нам, а й усій церкві.

22 лютого, за два дні до війни, моїй дружині призначили в Луцьку операцію. І ми вирушили на Волинь, залишивши вдома дітей із моєю мамою. Заразом я вирішив придбати восьмимісний мікроавтобус для церкви і евакуації людей у ​​разі погіршення ситуації на Донбасі.

23 лютого ми, повертаючись після операції додому, зупинилися переночувати у Києві, де й застала нас війна. О 4-й ранку почали бомбити Київ. Того ранку бомбардували і нашу область, в нашому місті чути було вибухи снарядів, а там лишилися наші діти! Вранці ми виїхали додому. У Києві люди панікували, на дорогах були величезні затори, черги на заправках, в аптеках та магазинах. Із дому дзвонила мама і казала, що над містом літають літаки. Я попросив нашого диякона, щоб він узяв мою машину і вивіз маму з дітьми. Водночас дружина обдзвонювала сестер, молодь та інших людей, щоб вони збирали речі для евакуації. Люди не розуміли, що відбувається, що їм робити, куди їхати…

Деякі казали, що це ненадовго і скоро все скінчиться, мовляв, нам із 2014 року не звикати. Дехто відмовлявся їхати, бо немає на кого лишити тварин. Важко було в той момент переконати людей покинути місто. Умовляли батьків, чиї діти ходили до нас до церкви. Усі відмовлялися. Одні лише погодилися віддати дітей. Тож двох дівчат та хлопця, які відвідували молодіжне служіння у нашій церкві, разом нашими дітьми та моєю мамою вивіз з міста диякон. Ми зустрілися з ними десь під Дніпром. Вони поїхали на Львівщину, а ми з дружиною повернулися додому по речі. Приїхали о першій ночі, зібрали найнеобхідніше і, вмовивши одну сім’ю з церкви вибратися з укриття і поїхати з нами, під звуки снарядів покинули місто. Це було 24 лютого. Вдома ми більше не були.

Їхали на Львівщину три доби. Затор був протяжністю у три області. На жаль, в когось із людей ламалася в дорозі машина, у когось закінчувалося паливо. Було тяжко це бачити. Господь допомагав нам. Давав нічліг у незнайомих братів і сестер, годував, і паливо не закінчувалося, як олія у вдови... У дорозі ми зідзвонювалися з перевізниками, і з людьми, що залишилися, домовляючись про евакуацію.

Залишивши сім’ю та церкву на Львівщині, ми з дияконом повернулися до Луганської області евакуювати людей. Одного восьмимісного буса було мало, люди вже хотіли виїжджати. Слава Богу, нам вдалося придбати ще один — більшого розміру. Підключилися й інші брати із церков. До Сєверодонецька ми везли продукти, назад вивозили людей. Відвозили до Дніпра, звідти їх забирали інші волонтери та везли на західну Україну, а ми поверталися назад до Сєверодонецька. У нашій церкві в Сєверодонецьку залишалися брати з реабілітації, які відмовилися виїжджати, а залишилися для того, щоб роздавати продукти. Слава Богу за них! Люди з міста хоч і виїжджали, але багато хто ще залишався вдома. Населення нашого міста до війни становило 130 000 чоловік.

Моя дружина служила людям на Львівщині, куди я їх відвіз. Там було близько 50 осіб, деякі з них невоцерковлені. Люди розбиті. Без засобів для існування, без одягу. Але нам допомагали фінансами, продуктами. Голодних не було. Декілька людей покаялися, змінили своє ставлення до церкви. Слава Богу!

На даний момент хтось із членів нашої церкви в Україні, хтось — виїхав за кордон. Згодом братів із центру реабілітації ми теж забрали, бо до церкви стали прилітати снаряди. Дім молитви обстріляний навколо, але влучень не було, навіть шибки цілі. Це теж Боже чудо. Снаряд або кілька метрів не долітав, або кілька метрів перелітав. Слава Богу!

Згодом ми переїхали до Чернівецької області. На Луганщину я перестав їздити, зрозумівши, що люди виїжджати не хочуть, а тут багато роботи. Понад 100 000 переселенців перебувають у Чернівцях. Але й Луганську область ми не лишили. Туди їздить наш диякон, відвозить продукти, які ми завантажуємо в Чернівцях.

У Чернівецькій області тепер перебувають більшість місіонерів з Луганщини. Спільно з місцевими церквами ми стали проводити євангелізаційні зустрічі для переселенців. Нам згадався 2014 рік. Тоді через подібні євангелізації з роздачею продуктів люди наверталися до Бога і приймали водне хрещення. Боже Слово Боже змінює людей! Зокрема, провели євангелізації у домі молитви с. Мамаївці, де живемо, а також у Чернівцях, та навколишніх селах. На служіння приходили від 50 до 250 осіб. Переселенці дякують місіонерам та церкві за такі зустрічі. Дехто просто приходить на зібрання, не за продуктами, хтось пропонує свою допомогу. Люди хочуть спілкуватися та бути корисними. І ми використовуємо цей час.

Підлітки, яких ми вивезли, живуть з нами і допомагають у служінні. Мати однієї дівчинки знаходиться в окупованому місті, виїхати хоче, але вже не може. Молимося за неї, і за багатьох, хто не встиг. Віримо, що колись повернемося до рідного міста, до свого дому, котрий, ми лишали без краплі жалю. Не тому, що він поганий, а тому, що Бог змінює цінності. Просимо молитись за Україну, за нашу область, за сім’ю.

Олександр Руденко, Чернівецька область, уривок з листа



Додати коментар

Пожертвувати