«Надія живиться Божим Словом»
Олександр Устимчук майже 30 років виконує місіонерське служіння в м. Конотоп, що на Сумщині. І на початок військових дій його велика родина опинилася в окупації. Як вони пережили ці складні часи, на що покладали надію, де черпали сили — розповідають Олександр і Галина.
Олександр:
— У березні 1993 року ми переїхали на Сумщину. Тобто в наступному році буде 30 років, як ми живемо й служимо тут. Бог дав мені благословенну дружина Галину, троє синів, троє доньок, дві невістки, одного зятя, дев’ятеро внуків і чотири внучки.
Війна була в нас під боком, і про це ми знали. Ворожі війська оточили місто в перші ж дні, але ми до кінця не могли повірити, що це сталося. Для мене особисто війна почалася 24 лютого десь о 4:30 ранку. Мене розбудив телефонним дзвінком брат і сказав, що в нас війна. Я заперечив: «Та тобі, напевно, сон поганий приснився. Яка війна? Звечора все було тихо». Та коли я відкрив новини, то побачив, що вже тоді стали ракетами обстрілювати різні регіони нашої України. І я зрозумів, що щось страшне починається довкола нас.
Галина:
— До того все було спокійно. Але коли ми почули цю новину, то нас сповнила тривога. Ми підняли дітей і стали молитися до Господа. Після молитви почалися телефонні дзвінки — люди з церкви запитували, що робити. Але Господь, Який дає мир, дає й відкриття, як діяти.
Олександр:
— Як я зреагував на це? Спершу відчув неймовірний холод. Не тому, що в хаті було холодно. Так спрацювала нервова система. Я випив заспокійливе й став думати, як діяти далі. У нашому домі жила донька з трьома дітьми. Того ж дня ми забрали до себе й невістку з трьома дітьми. На той час вона була на шостому місяці вагітності четвертою дитиною.
У місті була паніка. Вранці я виїхав своїм авто, щоб побачити, що діється в місті. На заправках у черзі були сотні машин. Усі кудись виїжджали, хотіли наповнити баки пальним.
Що ж до церкви, то люди були досить спокійні. Дехто телефонував і питав, що робити їм, як планую я? Я відповів, що маю намір залишатися в місті.
Моєю метою було не показати тривогу. Я бачив, як хвилювалися мої доньки та як їхнім дітям передавалося їхнє хвилювання. Усі були в напруженому стані. Я також людина, і це відчуття було в мені, бо розумію, що таке війна… Проте вирішив у всьому довіритися Богові.
Два з половиною роки тому в мене був обширний інфаркт, а після операції вночі моє серце зупинилося. Я помер, але Бог повернув мені життя. Тому чомусь мав переконання, що Він дав мені це життя не для того, щоб я в цей період загинув. Мені потрібно служити людям і Богу. Тобто в мене не було якогось страху смерті чи почуття трагізму щодо ситуації, яка склалася. І це намагався передати своїй сім’ї. Я переконував їх, що Господь з нами, що Його ім’я — сильна башта. Звичайно, ми заховані просто в стінах будинку, і це не значить, що сюди не може нічого прилетіти. Але ми під Божим захистом, ми вкриті Його крилами. Ці Божі обітниці давали нам спокій. Ми п’ять разів на день, кожні три години всі разом ставали на коліна, молилися Богові, співали Йому, прославляли Господа. На вулицю ми дітей не відпускали, бо це вже було неможливо. Так минали дні.
Дівчата позаклеювали вікна скотчем, як і рекомендували, щоб скло, розбившись від удару, не пошкодило нікого. Ми робили все, що залежить від нас, але покладалися тільки на Бога.
Галина:
— Коли вили сирени, коли було чути вибухи, внуки дуже хвилювалися, панікували. Це доволі маленькі діти, у нашому домі було шестеро дітей до семи років, але вони ставали на коліна й молилися. Вони знали, до кого звертатися.
Олександр:
— У перші дні в місті було багато війська — у нас стояла 58 бригада ЗСУ, було багато військової техніки. Перший бій уже був першого ж дня під вечір. Тоді в Батурині підірвали моста, який сполучував центральну дорогу з Брянська на Київ. Тому вороги пішли через села, в обхід, і з одного боку йшли через наш Конотоп. Тоді було знищено десь до десятка ворожої техніки, але наші воїни змушені були покинути місто, щоб не піддавати його подальшому руйнуванню. Певний час ми були без війська та без влади, але був український прапор. І коли мене питала, як ви там, в окупації, то я їздив у ті місця, де стояв прапор, фотографувався там і відсилав друзям зі словами: «Ми в Україні, у нас усе добре». Хоча на той час місто було в облозі з дуже великою кількістю ворожої техніки навколо. Не було ні виїзду, ні в’їзду, бо довкола стояли блокпости російських військ.
Перший зелений коридор ми отримали десь 10 березня. Своїх дітей із внуками ми відправили з міста 15 березня, другим коридором. Вони їхали через Полтавщину, Черкаси й інші неокуповані міста й, подолавши нелегкий шлях, добралися на захід України. Коли вони поїхали, нам стало легше. Ми, дорослі люди, були готові до тих викликів, які постануть перед нами.
Активно підтримували місцеву церкву, інших людей. Звісно, що люди мають тривоги й хвилювання за своє життя, і це природно. Хочу сказати, що наші проповіді не були якимись особливо духовними в той час, ми не розкривали якихось глибоких істин. Але це були слова, які стосувалися реальності й сьогодення. Говорили про довіру й Божий захист, про надію й власні мудрі дії. Наприклад, якщо просять не виходити з хати, то краще прислухатися, менше ходити по місту, бути обережними, дотримуватися заходів безпеки.
А коли вже не стало хліба, не лишилося нічого на полицях у магазинах, ми шукали можливості підтримати людей матеріально. Спершу ми знайшли можливість отримувати хліб, який роздавали безкоштовно. Потім знайшли канали поставки гуманітарної допомоги й почали служити людям, які мали потребу в тому. Ми допомагали не лише людям з церкви, а й усім, які потребували цього. Разом із тим мали змогу спілкуватися з людьми, свідчити їм про Бога. Намагалися дати їм слово надії на Господа, Який контролює все, Який відповідає на молитви, дає мир серцям. І дотепер ми це робимо.
Нещодавно ми повернулися з Німеччини, де відвідали наших дітей, які там живуть уже декілька місяців. Там і живуть наші незаміжні дочки. І вони дуже просили: «Залишіться з нами ще». Я питаю: «Для чого?» — «Бо з вами якось спокійніше. Ми почуваємося більш захищеними». Так само ми почуваємося в присутності нашого Небесного Батька. Але це відчуття ми можемо отримати лише тоді, коли маємо взаємини з Ним. А початком цих взаємин є покаяння.
Надія в серці з’являється не тому, що про це говорить якийсь впливовий політик. Політики приходять — і йдуть. Надія — це не те, що походить від людини. Не церква навіть може допомогти, не церква захистить, не стіни храму, а Той Бог, Який віддав за нас Свого Сина. Надія живиться Божим Словом, яке відкривається в особистих стосунках із Господом, Який сказав: «Ото буду з вами в усі дні аж до закінчення віку! Тому поклич Мене в день недолі — і Я відповім».
І коли ти читаєш це Слово, коли довіряєш Тому, Хто його сказав, то приходить спокій навіть тоді, коли в серці була неймовірна тривога, коли руйнується все навколо. Тому я вважаю, що краще довіряти своє життя Ісусу, слова Якого залишаються вірними й непохитними у всі віки.