«Про сім’ю, про життя, про війну…»
Регулярно, щомісяця виїжджаю з допомогою на схід до наших воїнів. Кожний виїзд — це 10-12 днів перебування з військовими. Це молитовна підтримка, матеріальна допомога та можливість просто побути поруч, коли важко та страшно. Також мав поїздки на Львівський полігон для служіння. Загалом це забирає близько 100 днів на рік разом з дорогою.
Влітку 100 Волинська бригада, яку я підтримую вже 3 роки, після тяжких боїв під Авдіївкою повернулася на відновлення і навчання на Львівський полігон. Я відразу ж завантажився свіжими продуктами та поїхав до них. На місці домовилися з комбатом, щоб він дозволив нам перебувати на полігоні для підтримки духовного та морального стану бійців. Це було чудо — вперше капеланам-волонтерам дозволили жити з військовими на полігоні.
Ми поставили великий молитовний намет, капличку, де самі проживали і приймали військових. Поставили кавовий апарат, і хлопці частенько навідувалися сюди, щоб попити кави та просто поспілкуватися. Мали можливість познайомитися майже з усіма хлопцями та дівчатами, помолитися за них, вислухати їхні історії — про сім’ю, про життя, про війну, про далеке мирне майбутнє — як вони себе там уявляють і що планують робити. Хлопці з радістю розказували про свої сім’ї, про дітей — і було видно, як сильно вони скучають і переживають за свої родини.
Майже два місяці ми перебували на полігоні. На свято Трійці я запросив музичний гурт, щоб провести християнський концерт. Керівництво дало добро, ще й допомогло у підготовці. Коли гурт співав, деякі хлопці плакали. Ми молилися за військових, щоб Бог зберіг їхнє життя, а також за мир та перемогу України. Коли бригаду знову відправляли на східний напрямок, хлопці запитували, чи приїдемо до них. І через два тижні ми відвідали їх на сході та привезли допомогу. Вони були раді бачити нас.
Зараз війна вже не така, якою була кілька років тому. Це страшна війна — війна технологій, війна дронів. Тебе постійно бачать зверху, ти не можеш нікуди сховатися. Це страшно… Страшно та тяжко, коли приїжджаєш чи дзвониш до військових і дізнаєшся, що твоїх друзів, побратимів вже немає — вони загинули, чи пропали безвісти. Це важко...
У Луцьку зустрічаюсь із сім’ями загиблих героїв. Стараюся допомогти їм по можливості матеріально, а також духовно та психологічно. Дехто не може змиритися з тим, що вже немає їхнього сина, чоловіка, батька. Говориш мало, стараєшся вислухати та підтримати добрим словом, надією на Бога. Іноді таким сім’ям потрібен рік чи більше, щоб прийняти цю втрату, хоча б частково змиритися з нею і жити далі. Були в мене дві зустрічі на кладовищі, куди запросили, щоб разом побути біля могили рідної людини, помолитися та помовчати. Це служіння для мене нове, але дуже важливе. Його нести дуже важко.
Стараюся зателефонувати в сім’ї, де загинули чи безвісти пропали хлопці з мого 53 Волинського батальйону. Подзвонив до однієї мами, а вона вірить що син ще живий. Стала розпитувати: «Де він, чого він так довго не дзвонить?» Я просто мовчав, клубок у горлі, немає слів. Дуже тяжко спілкуватися з такими сім’ями, але потрібно бути поруч.
Зустрівся з дружиною загиблого побратима. Підтримав духовно та передав матеріальну допомогу від церкви (у них троє дітей) на різдвяні свята. Розумію, що це не допоможе, не пом’якшить втрати рідної людини. Дякую Богу, Який дає сили та бажання служити нашим воїнам та їхнім сім’ям.
За цей рік провів в області дві капеланські школи на теми «Служіння військовим на сході України» та «Служіння ветеранам та родинам загиблих героїв». Дякую моїй церкві за підтримку та розуміння важливості капеланського служіння в часи війни.