«Свідки, які бачили аварію, думали, що в машині буде два трупи»

31.08.2022
0
309

Як багато значить мир… Зараз це дуже гостро відчуваємо, бо 24 лютого для нас життя поділилося на «до» і «після». Цей день змінив розпорядок дня, звичний графік служінь (бо стали збиратися не два рази на тиждень а кожен день), наше ставлення до деяких речей. Відбулася певною мірою переоцінка цінностей. Люди раніше вважали цінним — гроші, цінні речі, нерухомість, а сьогодні приходить розуміння, що справді цінним є людське життя, сім’я, взаємодопомога…

От і наша церква з перших днів повномасштабної війни зрозуміла, що настав час діяти. Оскільки Межова знаходиться якраз на межі Дніпропетровської та Донецької областей, то відразу ж потрапила в паливну та продуктову блокаду. За декілька днів розкупили всі продукти які були в районі, все паливо. Доставка ресурсів припинилася через безпосередню близькість до бойових дій. А в селищі живе 8340 людей! Багато з них не мають власного транспорту, а відтак — можливості поїхати в Дніпро (за 160 кілометрів від Межової) щоб купити хліба. Майже одразу люди з малозабезпечених сімей стали дзвонити нам як до «швидкої допомоги» з проханням допомогти продуктами, ліками, засобами гігієни…

Біблія каже: «Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, себе берегти чистим від світу» (Як1:27). Тож і ми завжди служили дітям-сиротам та їхнім опікунам, це переважно малозабезпечені родини. Сироти і вдови мали номер нашого телефону. Стали дзвонити нам: «Дядю Вово, ми тиждень сидимо без їжі і не можемо поїхати в місто. Допоможіть нам!» І таких дзвінків — десятки.

І ми включилися. Зрозуміли, що тепер служіння виглядає саме так. Стали їздити за необхідними речами, продуктами, ліками і розвозити тим, хто має потребу. Хочемо подякувати жертводавцям за можливість служити в непростий для всіх нас час, дякуємо за передані кошти, які ми витрачали на припаси та заправку автомобіля. Пізніше чутки про нас вийшли за межі селища, і почали дзвонити люди, які хотіли виїхати із зони бойових дій на мирну територію. Так, із 24 лютого по 8 квітня ми роздали 8 тонн продуктів та евакуювали 60 людей. Всі вони вдячні Господу та церкві «Голос надії», яка у складний для них час простягнула руку допомоги.

Декілька разів могли втратити життя, коли вивозили людей... Знайомий брат із Волині для цієї справи надав у наше користування свій Mercedes Sprinter (бо наша сімейна машина — маленька). 7 квітня ми привезли на Рівненщину та Волинь 16 біженців, хотіли декілька днів відпочити. Але вже 8 числа стали дзвонити люди і просто благали вивезти їх. Бо там дали два дні на евакуацію цивільного населення, а потім обіцяли серйозні обстріли. Ми були часто невиспані і виснажені. І на 44 день нашого волонтерства втомлені поїхали забирати чергових 13 людей і не доїхали… Пізно ввечері під Києвом не помітили щойно облаштований і не позначений ще ніякими знаками блокпост і розбилися! Свідки, які бачили аварію, боялися спочатку підходити, думали, що в машині буде два трупи. Машина ремонту не підлягає, а ми, дякуючи Богу, залишилися майже неушкодженими — жодного перелому, жодного крововиливу, лише сильні забиття.

Ми змушені були затриматися на західній Україні, куди вже встигли тільки з Межової вивезти 23 людини, яким продовжували допомагати. То в селищну раду треба звозити, щоб оформити їм допомогу, то в банк, щоб відкрити відповідний рахунок, то в центр надання гуманітарної допомоги, щоб вибрати одежу та взуття, бо тікаючи від війни, нічого з собою не взяли, то забезпечити необхідними речами та продуктами. Так, ми продовжили служити нашим людям вже на іншому кінці країни. Дехто з них відгукнувся на наше запрошення прийти на зібрання до місцевої церкви.

Потім ми продовжили служіння у Межовій, хоча війна була поруч. Донецька, Запорізька та Харківська область зовсім близько, кожен день і кожну ніч ми чули, а деколи й бачили вибухи. Ще на Новий рік Господь говорив до нашої церкви, що в 2022 році ми не повинні проходити повз чужу біду. Хоча були моменти, коли ми не знали як бути, як і всі, боялися за наших дітей. Була велика спокуса виїхати, сам «вуйт польської гміни» (селищний голова) три місяці гукав нас до Польщі, пропонував безкоштовне житло і служіння в церкві. Але ми розуміли, що повинні лишися тут. Тут — наша церква, наші люди, наше служіння. Ми 20 років «лупали цю скалу», переживали різні труднощі, кожна людина особлива для нас…

На третій день після початку війни до нас підійшли з адміністрації і попросили допомогти в харчуванні  військових (150 чоловік). Ми вирішили поїхати дізнатися детальніше. А вони стояли голодні, зі сльозами на очах, раді були будь-якій допомозі… Ми думали це тільки на тиждень, а продовжилося на 106 днів. Перші 4 тижні була потреба в усьому. Вони не мали навіть посуду, одягу, ліжок… Ми допомагали, як могли. Навіть коли привезли посуд, вони знову плакали, адже доводилося їсти просто з рук. Потім приєдналося ще 25 хлопців. Тож готували їжу для 175 чоловік раз на день. Кожної п’ятниці ліпили вареники, більше 2000 штук. Зараз вони вже забезпечені дуже добре, але вдячні за підтримку у скрутні часи. Четверо військових щонеділі приходять до нас на зібрання.

Продовжуємо працювати з переселенцями. Часто ці люди мають потребу не тільки в їжі чи одязі, їм дуже важко морально, адже за одну мить втратили абсолютно все, що мали. Деякі з них приходять на зібрання, плачуть, моляться, відкриті до Бога. Не всі залишаються в церкві, бо переїжджають — бояться вибухів, війни…

Дуже шкодуємо, що зараз не можемо проводити ніяких євангелізацій. Ні для дорослих, ні для дітей — адже забороняється масове скупчення людей. І ми це розуміємо. Але вдається проводити невеликі євангелізації, коли збираємо біженців для надання допомоги. Просимо молитися за нас. Дуже важкі часи!

Володимир Федорук, Дніпропетровська область, уривок з листа

 

 

 

 



Додати коментар

Пожертвувати