«Такої спраги Божого Слова я ще не бачив!»
З початком війни ми не покидали свого місця проживання, хоча Чернігівщина стала одним з епіцентрів воєнних дій. Саме наша місцевість не постраждала, але дуже було чути вибухи. Російські війська були за 15 км від нас. Слава Богу, ми були збережені Ним.
Незважаючи на гіркі події в Україні, ми не полишали служіння. У наше село і район приїхали біженці з Харкова,Чернігова, Києва. Із західної України до нас привозили гуманітарну допомогу, яку ми роздавали людям. З часом стали також доставляти її в села, які постраждали від воєнних дій. Допомагали місцевим жителям продуктами, засобами гігієни, проповідували Євангелію. Люди дуже брали Євангелії, такої спраги Божого Слова за роки місіонерства я ще не бачив. Багато хто розповідав, як молився і Бог чув, беріг під час обстрілів. Слава Богу! Дуже тяжко дивитися, з якою вдячністю люди брали продукти, адже в окуповані села не завозили навіть хліба довгий час. В одному з сіл прийшли діти і просили їсти, бо голодували.
Через деякий час, побачивши, що трохи забезпечили людей продуктами, запропонував сільському голові с. Биків допомогти у відновленні дитсадка. Там під час окупації проживали російські солдати. Було боляче дивитися на приміщення, яке нещодавно бурлило життям, дитячим сміхом. А після військових перетворилося на звалище. Все побите, перевернуте, між дитячими іграшками — цигарки. Словами не передати. І якось так все влаштувалося — мені зателефонували з одної ковельської церкви, що мають бажання допомогти фізичною працею. Коли молодь приїхала в село, люди приходили і просили допомоги, бо їхні домівки напіврозвалені. В садочку ми прибрали, винесли сміття, було й багато гільз. Мали зустрічі з місцевими жителями, призначили час для богослужіння. У складних обставинах люди шукають Бога.
В нашому селі кілька нових людей стали приходити на зібрання. В однієї жінки сина, а в іншої зятя відправили в Чорнобиль як пожежників, щоб там ліквідовувати пожежі. Вони потрапили в окупацію російських військових. Їх не випускали, знущалися, не давали їсти. Чоловіки не знали чи виживуть. Ми молилися за них, церква молилася, і слава Богу — їх випустили, живі приїхали додому. А жінки тепер ходять на зібрання, вірять, що це Бог допоміг. Молимося за Україну, ніхто не думав, що стільки втрат і болю зазнають люди. Нехай Господь зцілить рани і допоможе тим, хто пройшов і проходить долину смертної темряви.
Ігор Фісенко, Чернігівська область, уривок з листа