«Все стало серйозніше, відповідальніше та небезпечніше»
Молимося, щоб Бог зберіг нашу церкву в Андріївці, де ми несли служіння протягом 10 років, та за всю Запорізьку область, де я несу служіння відповідального за місіонерську працю.
На даний час проживаємо у Тернопільській області з дружиною та дітьми. Формат служіння змінився, все стало набагато серйозніше, відповідальніше та небезпечніше. Ми із командою місіонерів (13 чоловік) стараємося два рази на місяць завозити продукти в Запорізьку область, на території, які під контролем України. Там ведуться бойові дії, але там живе багато людей, які не виїхали і не хочуть виїжджати, залишати своїх домів. Бояться, що їхнє майно буде розграбоване, бо як ми виїхали, то наше майно розграбували.
Роздаючи продукти, засоби гігієни, воду, хліб, ліки, одяг, ми проповідуємо людям Боже Слово, молимося з ними. Перебуваємо там протягом одного-півтора тижня, залежно від ситуації на фронті. Інколи потрапляємо під обстріли. Але Господь охороняє, дає в серце мир, спокій та сміливість. Робимо свою справу з радістю, бо бачимо як Господь у всьому сприяє. Люди слухають Благу Вістку не так, як раніше, а з великою спрагою, моляться, каються.
На початку війни ми возили продукти двома бусами, потім трьома, потім шістьома. На даний час веземо вже п’ятого трака і їдемо командою двома бусами. У Запорізькій області розвантажуємо трак і бусами розвозимо по території, де ведуться бойові дії — це Гуляйполе та села Гуляйпільського району, Оріхів та села Оріхівського району.
В одній з поїздок, коли роздавали пакети з продуктами, люди попросили їм розказати про Бога, це було в с. Добропілля. Вирішили провести богослужіння прямо у дворі однієї жінки, яка найбільше запрошувала. Ми попросили її зібрати людей, і вона сказала, що десь сімдесят чоловік прийде. Але коли ми приїхали, було більше 200 чоловік. Ми проповідували, співали, а в кінці я зробив заклик до покаяння. Одна жінка почула аж з дороги і стала йти до нас, говорячи, що вона грішна, і що їй потрібне Господнє прощення. Я зрадів, що одна людина наважилась вийти, але після цього як почали йти люди до покаяння, то не було місця, де стати. Тим, що сиділи, і хотіли підійти, я кажу: моліться сидячи, бо зовсім не було місця. Ми разом помолилися, щоб Бог простив, помолилися за потреби і благословили людей. Того дня пережили велику благодать, яку просто неможливо описати. Ми довго на це чекали, виконуючи місіонерську працю, і дякуємо Господу, що сьогодні це переживаємо. Люди просили приїжджати, проводити у них богослужіння.
Коли повертаємося із поїздки, то служимо в помісних церквах разом із сім’єю. А коли я їду із командою на передову, то дружина та діти через кожні три години моляться, щоб Господь зберіг нас. Наша церква, яка лишилася в Андріївці, зібрання не проводить, людям там дуже важко. Коли є зв’язок, підтримуємо їх словом та молитвою. По-можливості — фінансово. Багато андріївчан виїхало в Запоріжжя. Віримо що Господь торкнеться ще багатьох людей, і Його ім’я буде прославлене.