«Якби не ви…»
Ми, як і всі люди, часто піддаємося сумнівам, чи на тій чи дорозі ми стоїмо. Може краще благовістити там, де свобода, де немає таких небезпек, як тут. Де можна збиратися в неділю і не озиратися на двері, боячись, що в будь-який момент хтось може увірватися і всіх розігнати. Одного разу ми міркували про це вголос з дружиною: може марно ми приїхали сюди, церкви заборонили, відкрито благовістити не можна… І тоді хлопчисько (його із сестрою ми забрали до себе жити, можна сказати, із вулиці) тремтячим голосом сказав: «А як же я? Якби не ви, що було б із нами?» Знаєте, мороз поза шкірою — від таких слів, адже ці діти були на межі виживання, батько — наркоман, мати — алкозалежна, вони тижнями голодували… Тепер усе налагоджується.
Перебуваючи тут, у мене постійна боротьба, подібна до тієї, що була в Йони. Потрібно нести Благу Вістку любові Господа там, де більше хотілося б нести звістку суду Божого. Який милостивий Бог, і яка велика Його любов до всіх. Одного разу я читав послання до Римлян — знову, і знову звертав увагу на заголовок, поки нарешті усвідомив, що апостол Павло пише окупантам, які завдали чималих збитків його рідній землі, розіп’яли Христа… Та він, незважаючи на це, пише що «готовий благовістити тим, хто знаходиться в Римі», бо він боржник цих людей (Рим.1:14-16).
Нещодавно приїхав з табору, який проходив у Хмельницькій області. Захід був призначений для дітей-сиріт, дітей які пережили військові дії. Я супроводжував більше двадцяти дітей із зони АТО, і також брав безпосередню участь у проведенні табору. Цікаво було познайомитися з дітьми, доторкнутися до їхньої долі. У такі ранні роки кожен з них пізнав зло і горе в такому вигляді, якого ми навіть не уявляли. Найскладніше — допомогти їм відкрилися і знову почати довіряти. Нарешті — повірити в любов Бога до них.
Наша церква продовжує збиратися, незважаючи на побоювання і заборони. Просимо молитися про нас, щоб Господь зберіг від злих людей і дав відвагу нести Його Слово.