«З нами Бог!» — «Є і буде!»

31.05.2022
0
23

Незважаючи на різні складні обставини нашого життя, ми продовжуємо дякувати Богу, адже є за що дякувати. Умови, в яких ми зараз знаходимося, непрості. Хоча цей час дає нові можливості служити Богу й людям.

За два дні до війни до нас приїхав Олексій — обласний відповідальний за Відділ благовістя. Ми з ним встановили намет у центрі міста, співали пісні, спілкувалися з людьми і роздавали християнську літературу. Ввечері мали богослужіння.

А через два дні почалася війна. Звичайно, це було великою мірою несподівано. Ми не знали чого чекати, почався ажіотаж в магазинах, на автозаправках тощо. Людей охопила паніка. Нам потрібно було зайняти правильну позицію. Виникло питання про виїзд із Приморська для власної безпеки, поки не проясниться ситуація. Батьки, служителі, друзі телефонувати до нас, радили різні варіанти, але помолившись і порадившись, ми все ж прийняли тверде рішення залишатися і служити у міру можливостей. Найперше, ми почали молитися і щодня збиратися церквою на спільну молитву за Україну.

Біля одного кафе, його власник Дмитро (з іншої церкви) ініціював годування нужденних людей. Оскільки війна вдарила саме по малозабезпечених — дефіцит продуктів в магазинах, ріст цін... Дмитро став щодня варити на вогні обіди (куліш, суп, плов, гречану кашу тощо). Пізніше наші сестри долучилися, стали пекти коржі чи пиріжки до чаю. Продукти для готування приносили небайдужі люди, також жертвували кошти. Ми з Юрою ставили колонку, мікрофони, брали гітару, баян, фонограми, співали християнські пісні, проповідували, молилися за Україну. Або просто вмикали християнські пісні і спілкувалися з людьми. З часом масштаби збільшилися, зросла кількість людей, відповідно й об’єми їжі. Додали ще одного казана, збільшили команду кухарів та волонтерів, які доставляли обіди тим, хто не міг прийти через стан здоров’я. Це служіння продовжувалося близько двох місяців, аж поки окупанти не зупинили його.

З перших днів через наше місто рухалися тисячі одиниць російської техніки, було трохи страшно, адже траса проходила за 50 метрів від нашого будинку. Пізніше ми з сім’єю стали жити в домі молитви, щоб сестрам-місіонеркам не було так страшно, і нам було спокійніше. Ми там разом молилися, особливо коли звучали сирени. Декілька тижнів прожили там, хоча були складнощі — відсутність газу, інколи електропостачання, а пізніше зв’язку.

Через тиждень після початку війни на площі стало збиратися населення для мирних мітингів, щоб висловити українську позицію. Ми як українці і як християни теж були з людьми, спілкувалися, підбадьорювали як могли і ходили просто ходою по місту. Першого дня ми молилися спочатку і вкінці мітингу. На другий день люди самі стали казати: «А молитва?» Таким чином, мер міста щодня запрошував мене чи Юру для молитви. Під час ходи люди вигукували різні нецензурні гасла. Ми поговорили з нашим другом, який був ініціатором цих фраз. І наступного дня він став гукати: «З нами Бог!» А люди відповідали: «Є і буде!»

Мали змогу приймати у себе біженців, зокрема, з Маріуполя. Перші люди до нас потрапили 15 березня. Їх направили до нас місцеві жителі. Більшість переселенців надовго не лишалися, шукали можливості їхати далі на західну Україну або закордон. За весь час ми прийняли 28 біженців, 4 з яких лишилися жити в нас. Більшість із них щовечора приходили на молитву, ділилися свідченнями, як Бог допомагає їм.

5 квітня ситуація в місті трохи ускладнилася, і ми вирішили виїжджати з Приморська. Батьки сильно переживали за нас, служителі вмовляли виїхати. А ще в нас була двомісячна дитина.

Дорогою ми забрали ще одного пастора-місіонера Петра Приходька з дружиною і шістьома дітьми. Чудом було, що саме того дня, як ми їхали, російські солдати тимчасово залишили ту місцевість. Ми змогли безперешкодно проїхати великий відрізок дороги окупованою територією. Також відносно безпечно подолали зону бойових дій, хоча не без труднощів на російських блокпостах.

Зараз живемо в батьків, молимося за Приморськ і за всіх людей які там лишилися. Щоб Бог зберіг людей і все місто від руйнування. Дім молитви і наш будинок лишили на біженців, які там проживають. Брати і сестри, які не виїхали, ходять в іншу євангельську церкву. Дистанційно підтримуємо зв’язок із ними, підбадьорюємо, допомагаємо продуктами, дровами, газом.

Надіємося на Бога, тому що немає більше на кого надіятися. Моліться за нас, щоб Бог дав можливість повернутися у Приморськ. Тому що нас там чекають, та й ми самі дуже скучаємо, хочемо туди, але поки що обставини не дозволяють.

Олександр Яковчук, Запорізька область, уривок з листа



Додати коментар

Пожертвувати