«Замість хвилювання — діяти, замість жалю — жертвувати, замість занурення в новини — молитися»

20.09.2022
0
641

Вадим Корольчук — пастор церкви у Фастові (Київщина), одружений, батько трьох дітей. Раніше з дружиною служив місіонером «Голосу надії» на Полтавщині.

Ми були вдома. На ніч я, як завжди, вимкнув телефон. Вранці прокинувся набагато раніше, ніж зазвичай, бо мав завезти дітей до лікарні на прохання знайомих. Ввімкнувши телефон, побачив багато пропущених дзвінків. Передзвонив по одному з номерів і почув: «Ти що, спиш?» — «Так!» — «Ти мабуть один, хто ще спить… Війна почалася!» Ось так почалася війна особисто для мене.

Початок війни став ударом для нас із дружиною. Ми не знали, як діяти, що робити. У першу чергу стали на молитву. Дітей не турбували, хотілося, щоб вони дізналися про страшні новини якомога пізніше. Стали стежити за новинами — як розвиваються події, знову й знову молилися, телефонували до знайомих… Коли відкрилися магазини, я поїхав заправитися й закупитися. Так склалося, що на той момент вдома майже не лишилося продуктів.

Відразу ж зібрали церкву. Це була особлива гаряча молитва. Потім ще довго були разом, спілкувалися. І з надією, що Господь збереже нас, розійшлися по домівках. Так пройшов перший день. Наступного дня ми знову зібралися на молитву й стали облаштовувати сховище в підвалі нашої церкви. Ця спільна праця дуже згуртувала усіх і трохи допомогла відволіктися від хвилювань і стресу, що їх приносили новини. Під час повітряних тривог декілька десятків людей приходили до нашого сховища. Ми перебували разом із ними. Там звучала молитва, яка вселяла віру. Так щиро ми, мабуть, ще ніколи разом не молилися.

Вечорами ми з дітьми чули вибухи, шум літаків, що пролітали. До кінця ще не знали, що це гримає, де саме проходить лінія фронту. Але розуміли, що знаходимося недалеко від Києва, і якщо столицю братимуть в облогу, то наше місто стане черговим для захоплення. Усього за 30 км від нас розташований Васильків, і ми знали, що там відбуваються жорстокі бої проти диверсійних груп.

Діти боляче реагували на ці події. Ми не могли приховувати від них жорстоку реальність, адже вони й самі були свідками вибухів. Якось, коли ми були в місті, вони побачили на власні очі ракети й зрозуміли всю серйозність ситуації. Я розмовляв із дітьми відверто і казав, що ситуація непроста. Але також навчав їх молитися, щоби Бог зберіг нашу сім’ю. І бачив, із якою ревністю вони ставали на коліна, кажучи: «Тату, будемо молитися!» Їхня дитяча віра нас по-особливому надихала. Упродовж певного часу я навіть записував їхні молитви, щоб потім переслухати.

Я бачив, як мої діти плачуть, як вони хвилюються. Усі були налякані. І зрозумів, що, як батько, маю в першу чергу попіклуватися про сім’ю. Тож на третій день війни я вирішив завезти дружину й дітей до своїх батьків на захід України. Дорога була благополучною й досить спокійною. Але саме там настав час моєї особистої боротьби — як далі діяти? Одна справа — залишитися в тихому селі, де не чути ні повітряної тривоги, ні звуків літаків. Інша — повернутися на Київщину.

Я прийняв рішення повернутися. Дякую Богу за те, що дав мені твердості. Знаючи, що в нашому місті спустошені полиці магазинів, я закупив продукти на ті кошти, які мав. І разом із товаришем ми поїхали на Фастівщину, щоб підтримувати людей, щоб бути поряд із ними в підвалах, щоб разом молитися й разом вірити.

Ми збиралися на молитву, наше сховище було незмінною локацією. Там було не так комфортно, як в основній залі, але з того підвалу звучали особливі молитви. До нас приходило все більше людей із різних церков і конфесій. Усіх об’єднувало одне — молитва за те, щоб закінчилася війна. Наше сховище стало прихистком для багатьох — і вночі, і вдень. Стали роздавати гуманітарну допомогу — продукти, які привозили з заходу України — тим людям, які цього особливо потребували. Так розпочалася нова сторінка активного служіння церкви та моєї особистої діяльності під назвою волонтерство.

Деякі люди мені казали: «Вадиме, дякуємо тобі за таку інтенсивну роботу, коли просто не лишається часу на хвилювання. Ми не спали до цього часу, але нарешті сьогодні прийшли додому, впали на ліжко й проспали всю ніч». Я побачив, як змінився наш внутрішній стан, коли ми всю силу спрямували на добрі діла. Мені доводилося дивитися в десятки заплаканих очей, обіймати людей і говорити: «Усе буде добре. Ми пройдемо через цей непростий час». Фастів був центральною дорогою, якою їхали сотні й тисячі переселенців. Вони зупинялися в нашій церкві. На кріслах, просто на матрацах у коридорах — скрізь відпочивали люди під час комендантської години. Нашим завданням було — їх нагодувати, зігріти чаєм. Адже дехто був десятки годин у дорозі. З Ірпеня до Фастова при звичайних умовах можна заїхати за 40 хвилин, а люди добиралися впродовж 10 годин. Деякі з них — з немовлятами на руках. Вимушені переселенці щиро раділи навіть простій ковдрі на підлозі й дякували за це. Через нашу церкву пройшли сотні евакуйованих з Ірпеня, Чернігівщини, Харківщини та багатьох інших регіонів.

Коли закінчилася активна фаза евакуації, ми продовжували допомагати людям, які були поруч. Почувши звістку про звільнення окупованих територій, завантажили автобус продуктами й поїхали в Макарівський район, який дуже постраждав від бойових дій. Фактично, домовившись із військовими, ми були першими, хто приїхав у ті села й побачив на власні очі жахіття війни — зруйновані будинки, людей, які жили в жахливих умовах, розчарованих і пригнічених. Ми роздавали продуктові пакети, але головне — мали можливість із ними помолитися. І бачили, як молитва підбадьорювала.

Війна стала для мене доказом того, наскільки ми потребуємо допомоги один від одного. А також того, наскільки необхідно мати всередині міцний стержень пріоритетів — що для нас головне. Я дивився на власну квартиру й думав: «Що мені брати з собою під час чергової тривоги?» І розумів: потрібно хапати дружину, дітей і бігти — це найцінніше, що в мене є. Також, зауважив, що можна багато чого втратити, але ніхто не зможе відібрати в мене віри й впевненості в спасінні, яку маю від Господа. Саме це надихає й надає сміливості. Коли ми відвідували деокуповані території й дивилися в розгублені очі людей, це спонукало нас говорити їм про надію, про те, що буде краще, про те, що з Богом ми можемо пройти всі випробування. Під час війни я сформував для себе три правила: замість хвилювання я повинен діяти; замість жалю я повинен жертвувати; замість занурення з головою в інформаційні джерела я повинен молитися.

Наша справа не закінчилася зі звільненням Київщини. Ми також допомагали  допомагати іншим областям, де люди мають гостру потребу. Щойно з’явилася можливість, ми стали возити та передавати допомогу на Чернігівщину, Сумщину, Харківщину. Зараз зосередили увагу на жителях нашого міста. Адже в складній економічній ситуації не кожен має можливість придбати навіть речі першої необхідності. Тож знаходимо таких людей і відгукуємося на їхні прохання. А також ділимося з ними тою надією, яка є в наших серцях. Це наша головна мета.

За матеріалами студії «Крок назустріч»

 



Додати коментар

Пожертвувати