Іра

22.12.2020
0
129

Часто люди, маючи здоров’я, матеріальне забезпечення, права і свободи, починають сприймати це як належне, як звичний стан речей. А усвідомлення цінності приходить тільки тоді, коли щось втратили, і то не завжди. Будучи зламаним фізично, важко залишатися сильним духовно — не розчаровуватися в житті, не нарікати на Бога і долю, не ставити на собі хрест. А навпаки — навіть в такому положенні знаходити можливості працювати і служити іншим, мріяти, надіятися і у вдячності сприймати життя як Божий дар. У таких людей завжди є чого повчитися, їхній досвід і світогляд часто вражає своєю глибиною. Саме про таку людину — Ірину Коваль, дитячого нейропсихолога, перинатального психолога, керівницю сімейного центру — розповідає блогерка Ольга Савельєва.

Дуже-дуже рідко на Іру щось находить, і вона плаче. Плаче від заздрості до людей, які можуть ходити. Які просто живуть, а не долають. Які, не замислюючись, сідають на стілець — і встають, горнуться у плед, підхоплюються з ліжка вранці, чистять зуби, катаються на велосипеді, літають на море, ходять в кіно. І все це без болю. І без втоми.

У Іри біль і втома — супутники життя. Іра багато років живе в понівеченому хворобою тілі. Втома — це не результат роботи, а симптом хвороби. Як і біль. Іра весь час відчуває себе як людина з сильним ГРЗ: слабкість, озноб. Тільки його не вилікувати ні за тиждень, ні за життя... 70% часу Іра існує лежачи: лежачи працює нейропсихологом, і мамою теж працює лежачи. Іра не просто мама, а мама-одиначка. Із дуже-дуже обмеженими можливостями. Для більшості людей лежати — це відпочивати, розслаблятися. Але не для Іри. Її м’язи атрофовані або дуже слабкі. Їй постійно боляче. Весь час. Навіть лежати.

Іноді Іра втомлюється від боротьби. Вона дратується і хоче щоб все стало добре. Просто стало. Без зусиль і умов. Саме. Але так не буває.

Подія, що поділила життя Іри на «до» і «після» — це аварія. В аварії постраждали, крім Іри, її батьки і дворічний син. Іра кілька місяців самовіддано доглядала рідних. Коли всі вилікувалися (щастя!), у Іри раптом стали відмовляти ноги. Ходила вона все гірше і гірше, важко було встати з положення сидячи. Лікарі сказали, що так міг вплинути пережитий стрес, шок і виснаження від недосипу і перенапруги під час боротьби за здоров’я близьких.

У цей період вона спіткнулася на сходах — і пошкодила коліно. Довелося відкачувати рідину і оперувати. У процесі була допущена, ймовірно, якась недбалість — занесли інфекцію. Протягом п’яти діб коліно сильно запалилося, потім пішло загальне запалення, температура 39, всі суглоби розпухли і боліли. А ще за місяць було діагностовано відразу два аутоімунних захворювання, і Іра стала лежачою хворою. Медики припустили, що пусковим механізмом могло стати те саме потрясіння. Так буває, якщо є генетична схильність, а в Іри вона, мабуть, була. Страшна історія. Десь там, в середині цих випробувань, пішов чоловік.

Іра для мене — джерело прозрінь. Наприклад, про те, що усі події, предмети, обставини — абсолютно нейтральні. Ну, от наприклад осінь. Осінь — це просто осінь. Сезон. Хтось страждає: «Ненавиджу осінь, сльота, згасання», а хтось навпаки радіє: «Обожнюю осінь, у мене день народження восени». Тобто осінь — нейтральна, а ми взяли — і одягнули її в емоції, які принесли з собою. Або інвалідний візок. Візок — це просто візок. Він складається з коліс, спиць і сидіння, і не забарвлений жодними емоціями. На свій перший інвалідний візок Іра дивилася з ненавистю, як на символ безпорадності і завершення життя. Яке вже тут життя? Шість років пішло на прийняття. Тепер на свій візок Іра дивиться як на можливості, як на радість руху, такого нечастого, такого бажаного, що дарує ковток свіжого повітря.

Іра мені дуже цікава. Вона говорить і мислить непересічно. Скаже думку — а я потім її захоплено смакую, розбираю по слову і дивуюся: ця думка була так близько, а я її не спіймала. А Іра лежала — і спіймала. Неймовірно!

Іра каже, що за час хвороби вона навчилася дивитися на життя з точки його завершення. Люди зазвичай роблять навпаки: дивляться вперед і сподіваються, що все буде класно. А якщо все пішло не за планом, і не класно, то часто втрачають опору. Іра дивиться на життя, озирнувшись назад. Ніби вже прожила його і опинилася в тій точці земного шляху, до якої їй судилося дійти. Там пізно вже шкодувати, виправляти, встигати, пізно переоцінювати життя і обіцяти собі, що з понеділка ти все зміниш на краще. Ось звідти вона озирається і крізь біль і втому, живе свою чергову суботу, доклавши зусиль, щоб потім, в тій точці, не було прикро, шкода, соромно...

Ірі часто говорять, що вона сильна. «А я не сильна, — сперечається Іра. — Я звичайна. Просто я знаю, що життя — це дар. Не завжди прекрасний і зручний, але його можна шліфувати і вдосконалювати. Я його отримала на певний час. І його заберуть назад. І повернути бажано в хорошому стані, не пропаленим, не забрудненим. За це спитають. Я заглядала за грань, бачила. Хоча всі це, нібито, знають. Але саме «нібито». Знати, що життя — дар і жити своє непросте життя, як дар — дуже різні речі. Тримати зусиллями волі в розумі радість від того, що у тебе є життя, вдячність Богу за це — ось що допомагає мені зберігати бадьорість духу».

Ух! До мурашок, правда? Іра втратила можливості, а бажання жити — не втратила. Жити — і виховувати дітей. Жити — і приносити користь людям. Іра — дитячий нейропсихолог, перинатальний психолог. Вона часто пише корисні статті для батьків, і через них реалізує свою місію — щоб любові в сім’ях ставало більше. Їй життя дається складніше, ніж нам, через долання, може, тому в її словах стільки мудрості!

 



Додати коментар

Пожертвувати