30 днів у Маріуполі
Сестри Тетяна і Анна Бірюкові тридцять днів провели в Маріуполі під постійними обстрілами та бомбардуваннями. До вашої уваги їхня розповідь про пережите.
Кілька днів після 24 лютого ми ще збиралися на молитву в церкві, хоча й чули сильні вибухи поза містом. Через кілька днів у наш дім зайшли українські військові й попередили, щоб ми покинули свої домівки, оскільки за кілька годин їх може вже не бути. Ми швидко зібрали документи, гроші, дещо з речей і поїхали в бомбосховище (наша сім’я складається з шести чоловік). Батько й старший брат вирішили залишитися вдома. Електрики на той час уже не було. Згодом вимкнули газ і воду. Люди спилювали дерева, щоб підігріти чай. Спалювали огорожу, меблі.
На дев’ятий день війни (тоді ми ще рахували дні) всі магазини були розграбовані. У нашому бомбосховищі було понад 200 людей. Чоловіки поприносили багато дерев’яних ящиків, а також стягували дерева, щоб розпалювати вогонь. Спочатку ми могли навіть готувати собі їжу на багатті. Останні 3-4 дні були найважчими, були сильні авіанальоти. Стала закінчуватися вода. Півторалітрову пляшку води ми ділили на нашу сім’ю протягом дня. А по воду до колодязя треба було йти під кулями близько 3 км.
Сусідні райони дуже сильно обстрілювали. У два з них згодом увійшли російські війська. Лінія фронту наближалася. Одної ночі ми прокинулися від сильного вибуху. Сіли біля мами й стали молитися. Усе ніби минулося, але потім повторилося знову й знову. Від страху ми не могли навіть плакати й молитися. Мені здавалося, що Бог про нас забув (розповідає Аня). І попри те, що ми й так дуже мало їли (вранці пили чай, а в обід мали змогу з’їсти по два черпачки картопляного супу), я вирішила, що візьму піст і не їстиму нічого, поки не відчую Бога у своєму серці.
І Бог дивно показав мені Себе в той день. Ну принаймні я побачила його в цьому. Ми з сестрою ласунки. Не було достатньо навіть простої їжі, а ми мріяли, як з’їмо колись снікерс. І от у наше бомбосховище прийшов мій брат і приніс нам снікерс і два кіндери. Для нас це була неймовірна відповідь від Бога — маленька вісточка про те, що Він пам’ятає про нас. Як ми потім дізналися, це передавав один хлопчик зі своїх заздалегідь зроблених запасів.
Наше бомбосховище пережило багато непрямих ракетних ударів. Довкола приміщення було безліч глибоких вирв. Одна з ракет навіть впала на приміщення, де було бомбосховище, і не вибухнула. Ми переконані, що нас захистив Бог. Серед тих 200 людей, окрім нас, були й інші віруючі люди, і ми закликали всіх, хто був із нами, разом молитися. І всі люди зверталися до Бога.
Ми віддали своє життя повністю в руки Божі: «Боже, Ти знаєш, що має бути в нашому житті. Хай буде Твоя воля». Ми розуміли, що в будь-який момент нас може не стати.
І ми бачили Божу турботу в тому, що в нас завжди було хоч трохи їжі. Знаю, що деякі люди (не з нашого бомбосховища) ловили голубів, деякі хотіли піймати собаку, а ми мали щось більш звичне з їжі, щоб протриматися… Продукти десь добував господар приміщення, у якому ми знаходилися. Напевно, щось брали в магазинах, але іншого виходу не було. Кілька разів нам звідкись передавали печиво, але це ще тоді, коли не було сильних обстрілів.
А потім Бог нас дивним чином вивів. Ми думали, що вже не виїдемо звідти. Одного дня повернулися у свій дім. Шукали бензин, щоб виїхати, але ніде не було. Усе одно стали збирати речі, а ще молилися, щоби Бог, якщо хоче продовжити наше життя, вивів нас у безпечне місце.
І тут до нас зайшов сусід і запропонував свій автомобіль. Ми зібралися з іншими людьми й колоною виїхали з міста. Нас застерігали не їхати однією з частин міста, бо там велися танкові бої, але ми відстали від колони й потрапили саме на ту територію. Думали, що всі загинемо. Але сталося навпаки. Ту колону, у якій ми їхали спочатку, розстріляли. Наш сусід загинув. Решта машин були зрешечені кулями, але нікого не поранили. А ми проїхали кілометр через дуже небезпечну територію й залишилися живими й неушкодженими. Потрапили на окуповану територію.
Коли їхали, то наша машина стала диміти. Вирішили йти пішки. Переклали речі в інший автомобіль, а самі під кулями пройшли ще 7 кілометрів. Нас перевірили російські військові, пропонували допомогу, але ми хотіли добратися на територію, підконтрольну Україні. Нам допоміг один чоловік, який довіз нас до Бердянська. Навіть грошей за це не взяв, хоча багато хто просить дуже високу плату за те, щоб вивезти.
Наша дорога була дуже складною: обстріли, міни, блокпости. Було так, що на 150-200 км ми затрачали 10 годин. Були випадки, коли прощалися з життям і були впевнені, що не виживемо.
У будь-якому місці ми намагалися говорити людям про Бога, бо боялися, що, коли «прилетить», вони загинуть і не будуть спасенні. І люди відкривали свої серця й молилися разом із нами.
Виїхати з Бердянська, а потім із Запоріжжя нам допомогли люди з церкви. У Маріуполі ми були в такому відчаї, що вважали, що нікому не потрібні. Але в різних містах стикалися з людьми, які виявили нам дуже багато любові й турботи.
Бог завжди нас чув. Завжди. Згодом, у спокійних умовах аналізуючи те, через що пройшли, ми не могли стримати сліз від усвідомлення, яке велике чудо Він виявив у нашому житті. Ми ніколи не були забуті Ним.
За матеріалами InstalGod TV