Бог змінює Україну
Якби запитали до 2021 року, які події на нас чекають у майбутньому, то, напевно, ніхто б не зміг передбачити таких змін — пандемія, потім війна… Саме тому так важливо постійно перебувати в стані очікування Ісуса Христа. Адже Він прийде і до тих, хто чекає, і до тих, хто не чекає.
Коли прийшла в наш край війна, я також був розгубленим, не знав, як поводитися. Сім’я — немаленька. Що робити? Кудись їхати чи лишатися? Нові й нові події… Що буде далі? Сум’яття, невпевненість, страх… Я усвідомив, що необхідно поговорити з Богом і отримати відповідь. Відповідь, якої не отримаєш від людей. І пам’ятаю, як під час молитви серце наповнив спокій, а в розум прийшла думка: «Залишайся на місці. Роби, що може твоя рука!» І ми стали діяти.
«Бог не виїхав з України»
У бік кордону рухалися потоки автомобілів. Їдучи з Рогатина в Бережани, можна було спостерігати назустріч машину за машиною і жодної в протилежному напрямку. Були такі, які ламалися, збивалися з напрямку. Ми пропонували допомогу, їжу, нічліг. Тоді я зрозумів, як говориться у відомій поезії: «Бог не виїхав з України»! Він присутній на кожному місці. А якщо Бог не виїхав, то чому я маю переживати?
Через нашу церкву пройшло близько 150 біженців зі Сходу й Півдня. Найпершими були три патронажні сім’ї з Маріуполя. Вони встигли якраз до оточення вивезти дітей. Пам’ятаю, вони спершу були насторожені, приглядалися до кожної дрібниці. На другий день сільський староста привіз їм картоплі, місцеві люди принесли закруток. Вони кажуть: «Те, що ми чули про вас, і те, що побачили, — зовсім різні речі. Ми боялися їхати на захід України. А ви нас оточили таким теплом і любов’ю!»
Раз на тиждень я приїжджав до переселенців, і ми разом читали Боже Слово. Я бачив, як воно робить свою працю. Наприклад, коли ми дійшли до послання Петра, там де є поради жінкам, одна з присутніх каже до свого чоловіка: «Чоловіче, мені треба каятися, я неправильно живу!» Коли стало безпечніше, люди поверталися до своїх домівок, прощаючись, просили: «Моліться за нас. Моліться, щоб наша віра не ослабла!» А потім телефонували й розповідали, що стали відвідувати церкву у своєму місті.
В такі місця не поїдуть недобросовісні волонтери
Перший наш виїзд із допомогою був у Харків. Знайшли телефон церкви, подзвонили до пастора: «Ми їдемо!» — «Добре, браття, дякуємо!» Доїхали благополучно, але тільки заїхали на подвір’я дому молитви, як полетіла коробка в церковному бусі. Місцевий пастор розповів про їхнє гуманітарне служіння. До церкви за продуктами приходило дуже багато людей. Одного дня під час роздачі служителю раптом приходить думка: «Розпусти людей, а сам сходи по воду». Він подивився — близько тисячі осіб прийшли по допомогу: «Що я їм скажу?» Але ця думка не давала спокою, тож він набрався рішучості, вибачився й попросив прийти наступного дня. Вирушив по воду — це 20 хвилин часу. А повернувшись, побачив, що на їхній вулиці упав снаряд. Паркани сусідів і церковний були прошиті осколками — саме в тому місці, де ще недавно стояли люди. Який добрий Господь!
Якось ми дізналися про пункт біля польського кордону, куди привозять допомогу. Тож вирішили там завантажитися й зробити черговий виїзд на схід. Приїхали, познайомилися з поляками. Вони запитують: «А ви точно їдете туди? Бо ми вже стикалися з волонтерами, які брали допомогу, і вона десь пропадала по дорозі…» Кажу: «Що ж може переконати вас? Тільки той факт, якщо ви дізнаєтеся, що все доставлено». — «То хай хтось із нас разом із вами поїде». Сіла до нас у бус одна жінка. Це був час, коли на околиці Харкова стояли російські війська. Коли їхали, кілька разів добряче бабахнуло. Та жінка каже: «То ви маєте їхати в бронежилетах, на вас мають бути каски, а якщо стріляють, то відразу втікайте!» Вона зрозуміла, що в такі місця не поїдуть недобросовісні волонтери.
Люди стали ближчі один до одного
Пізніше ми стали заїжджати в ті населені пункти Харківщини, які побували під окупацією. Коли мене запитують: «Що змінила війна?», то відповідаю: «Найперше, люди стали ближчі один до одного!» Якось ми привезли допомогу в одне із сіл. У нас було кілька ящиків яблук. Але прийшло так багато місцевих жителів, що хіба по одному яблуку стало б. І ми бачили, із якою турботою люди дбали один про одного, щоб вистачило всім.
У селищі Ярова на Донеччині, яке вісім місяців провело під окупацією, без електроенергії, лишилося близько вісімсот жителів. Звісно, люди є люди, хтось хоче взяти собі зайвий пакунок. Але було дуже приємно, що дехто підходив, просив не за себе, а за своїх немічних сусідів, за сиріт. Переконуюся, що важкі обставини зближають людей.
Ще одне зауважив — багато людей перейшли на українську мову. «Не хочу більше говорити російською!» Хто це міг вкласти в розум? Бог щось робить сьогодні в Україні. Можливо, ми ще не до кінця розуміємо, що саме. Але точно можна сказати, що Він змінює Україну.
Якось ми були в Дружківці поблизу Бахмута. Нас запросили у військову частину, ми привезли їм продуктів. Ще й виявилося, що там багато наших земляків, тож зустріч була дуже теплою. Ту роту саме вивели з поля бою: заходило 100, вийшло 30 чоловік… Командир просить: «Щось скажіть тим хлопцям!» Дивлюся в їхні очі — вони скляні, вони бачили пекло на землі. Що сказати? Кажу: «У мене є два прохання до вас. Перше — поверніться з війни людьми, хай Бог дасть вам сили не стати жорстокими, не сповнитися злом. Друге — пам’ятайте, що ви дуже потрібні своїм сім’ям, ви дуже потрібні Україні, ви дуже потрібні Богу! Вас любить Господь. І ми на цьому місці, щоб хоча би постояти поряд із вами, щоб хоча би помолитися за вас». І коли молилися, то бачили сльози в їхніх очах.
Мій зять Роман часто возить допомогу. Розповідав про поїздку в Запорізьку область. Відвідували села, розташовані близько до лінії зіткнення. Там останніми днями було спокійно, тож вирішили їхати, але вже в дорозі їм повідомили, що в повітрі — російські дрони. Почався мінометний обстріл, міна впала за 300 метрів від їхнього буса. Поїхали в інше село — зовсім близько накрило градами. Повертаючись, дякували Богу, що зберіг.
Сьогодні щось особливе відбувається в Україні. На одній зустрічі місіонерів єпископ із Миколаївської області говорить: «Брати, у нас є вісім таких населених пунктів — тільки скажи, що приїдуть проповідувати Боже Слово, то збереться від 150 чоловік, щоб послухати!» І це не тільки в Миколаївській області, те саме — у Херсонській, Запорізькій… Брати кажуть: просто стань посеред вулиці проповідувати — люди зберуться. Стоїть питання: хто піде? Хто буде звіщати Євангелію? Служителі кличуть місіонерів, надають житло. «Єдине, — кажуть, — ми не зможемо вас вберегти від ворожих ракет. Це вже ваш вибір…»
Бог завжди доводить почате до кінця
Бог щось робить із нашим краєм. Бог щось робить із нашим народом. І ми знаємо, що Він завжди доводить почате до кінця. Сьогодні часто бувають дуже незвичні євангелізації. У нашій церкві був один чоловік — його мама віруюча, дружина приймала хрещення, дочка теж. А сам він не наважувався. Коли почалася війна, то сім’я була на заробітках за кордоном. Але він вернувся з твердим наміром захищати Україну, незважаючи на вмовляння жінки й дітей. І уже 28 березня він потрапив під мінометний обстріл і загинув. Його просто розірвало, навіть ідентифікували за аналізом ДНК. До мене подзвонив староста села: «Матір сказала, що ховатимуть за вашим обрядом». На такі похорони зазвичай збирається більше половини жителів населеного пункту, керівництво, духовенство. Для мене це було вперше, не знав, як правильно все зробити. Подзвонив католицький районний декан: «Мені сказали на похороні прочитати біографію загиблого. Але чи ви не проти?» Кажу: «Хіба нас і в смерті має щось розділяти? Читайте, хай вам Бог поможе!» Зібралося близько 600 чоловік, восьмеро священників, мерія. І звучала проповідь Божого Слова.
У нашій територіальній громаді — 26 вдів, чоловіки яких загинули на фронті. Ми вирішили церквою підтримувати їх. Звернулися до мера міста, він з радістю дав нам їхні координати. Коли вперше запросили вдів послухати дитячий хор, то половина з них відмовилися: «Вибачте, але, якщо будуть діти, це буде надто чутливо для нас». Ті, що наважилися прийти, дуже дякували, свідчили, що пережили Божий дотик. Дехто казав: «Невже я ще комусь потрібна?» — «Так, ви потрібні, і найперше — Ісусу». Решту жінок ми відвідали вдома. Більшість із них відмовлялися від допомоги, мовляв, у них усе є. Але зрештою говорили: «Так приємно, що хтось знайшов для мене час!»