Капеланство — це виклик часу
В нас дякуючи Богу все добре, живі та здорові. В кінці серпня переїхали в м. Луцьк, орендуємо будинок. Діти пішли в нову школу, поки звикаємо, бо все для нас тут нове. Нас прийняли до церкви «Спасіння». Вона розташована недалеко від орендованого житла, тому й вирішили ходити сюди, та й дітям тут дуже сподобалося, ходять на молодіжні й дитячі служіння, на хор. Слава Богу, що вони мають бажання служити.
Мене обрали відповідальним за відділ капеланського служіння у Волинській області, старшим капеланом. Задач, відповідальності та роботи стало набагато більше. Проводимо навчання для капеланів, служіння в лікарнях та госпіталях для військових, що місяця виїжджаємо по декілька команд з допомогою на схід.
Літом провели триденну капеланську конференцію в Карпатах (було більше 70 учасників). Запросили спікерами колишніх військових, капеланів, психологів із США. Вони провели тренінги щодо праці із ПТСР, а також поділилися особистим досвідом. Також були медичні курси — як надати першу медичну допомогу собі і тому, хто поряд, у бойових умовах. Як накласти турнікет, зупинити кров та інше. На цю конференцію також запросили офіцерів із Служби військового капеланства. Вони також поділилися досвідом та інформацією, яка корисна нам як капеланам. Були присутні і наші штатні капелани, які постійно знаходяться з військовими. Були присутні старші служителі УЦХВЄ. Старший єпископ Анатолій Козачок благословив і підтримав служіння капеланства в Україні. Капеланство — це виклик часу. Бог відкрив широкі двері для проповіді Євангелії. Капелани також мали нагоду для відпочинку та спілкування, це дуже потрібно сьогодні, щоб лишатися в строю та не вигоріти. Дякую церкві м. Колумбус та Міжнородному гумантарному хабу (м. Рівне) за допомогу в проведенні цієї конференції.
Також провели першу капеланську конференцію Волинського братерства у м. Луцьк. Ця конференція послужила для духовного збудування, а також для планування нашої подальшої праці. Вибрали 3 основні напрямки служіння. Перший напрямок — служіння військовим на сході. Кожного місяця їдуть команди з матеріальною допомогою та надають духовну підтримку нашим воїнам. Їдуть ті брати, які вже мають певний досвід, і знають, як служити військовим. Другий напрямок — служіння військовим у госпіталях та лікарнях. Щотижня команди капеланів ідуть в лікарні. Це дуже важливе і важке служіння. Коли бачиш хлопців без рук та ніг, то не знаєш що сказати, а треба підтримати. Просто вислуховуєш, дякуєш. Це герої, які часто нікому не потрібні та забуті. Їхні серця стали важкими від образ, злості. Це люди травмовані психологічно, з певною стадією ПТСР. Є люди без надії на майбутнє, чия воля зламана. І їм потрібний Ісус Христос, Який може дати бажання жити, мир та прощення. Вірю що саме через служіння капеланів, багато з них пізнають Бога та отримають надію. Третій напрямок — служіння удовам та сиротам. Це також важлива і відповідальна справа. Сім’ї, куди прийшло горе та смерть — сьогодні вони закриті для радості, для планів на майбутнє, для суспільства. Тому завдання церкви прийти і підтримати їх, принести допомогу та світло надії — що життя продовжується, що вони потрібні людям і Богу. Просто поговорити, послухати та подякувати їм. Це сім’ї наших героїв, які також сьогодні нікому не потрібні.
Я дуже вдячний Ісусу Христу, за можливість служити військовим та їхнім сім’ям. Кожного місяця, я також виїжджаю на схід до військових на півтора-два тижні. Стараюсь бути підтримкою воїнам. Розкажу одне свідчення, як Бог зберіг нас. Це чудо, яких за роки війни було дуже багато. Це сталося в Куп’янську, коли ми були на ротації. До нас приїхали молоді волонтери з Луцька, привезли допомогу. І ми поїхали двома машинами на інший бік міста через переправу (бо міст зруйнований) до військових. Ворог близько, і місто постійно обстрілювали. Літо, спека, коли ми були у хлопців, раптом одній волонтерці стало погано, отримала сонячний удар. Вирішили повертатися, одна машина поїхала вперед, а я затримався і їхав позаду. Ця дівчина їхала зі мною, і за метрів 100 до переправи їй знову стало зле, довелося зупинитися. Пройшло біля двох хвилин, коли почули і побачили сильний вибух біля переправи. Все в диму і пилу, нічого не видно... Я вирішив на швидкості перелетіти переправу. Якби не Аліна (так звуть волонтерку), то ми якраз мали бути на середині переправи і попасти під приліт. Ці дві хвилини врятували нам життя! Бог все тримає під Своїм контролем, також і наші життя. Коли ми зупинилися на іншому боці, то зрозуміли, що нас зберіг Бог. У простоті серця дякували Йому за милість.