Мене носили «зцілятися»

31.01.2023
0
600

Я з Богом уже тридцять років. Прийшов до Нього тоді, коли мені було всього десять років, хоча народився в сім’ї атеїстів. Моя мама — учителька, а тато — лікар. Коли я був маленький, мені ніколи не говорили про Бога. Навіть коли в нас удома з’явилася Біблія, то батьки її дуже високо заховали від мене — на найвищий поверх антресоль, куди я не міг добратися.

Напевно, так би й наше життя минало без Бога, без віри, без надії, якби через трудність Господь не став стукати до нашого серця. Мені було майже десть років, коли я впав із висоти й травмував ліву ногу. Після цього удару моє ліве коліно вже не могло до кінця згинатися й розгинатися. І тато, як лікар, звернувся до своїх колег-травматологів. Вони довго оглядали, досліджувати мене й сказали, що це щось серйозне. Мене відправили в обласний центр, у Хмельницький, бо я родом із Хмельниччини. І там я почув невтішний діагноз, який, фактично, став вироком для нашої сім’ї та для мене особисто. Лікарі сказали, що це туберкульоз кісток. Травма лише прискорила руйнування колінного суглоба, і ніхто не може сказати, що буде зі мною далі. За словами медиків, туберкульоз — це така хвороба, яка один раз приходить у життя й більше з людиною не прощається. Один раз ти чуєш цей діагноз, а потім усе життя з цим живеш. 

Лікарі сказали, що можуть мене підлікувати, і направили в спеціалізований санаторій на Південний берег Криму, де таких дітей, як я, із кістковими хворобами було зібрано з всього колишнього Радянського Союзу. Справа від мене лежав хлопчик із Білорусі, а зліва — із Камчатки. Мені сказали, що мінімум один рік мені треба буде провести, постійно лежачи в ліжку, а після цього буде операція. І коли я опинився в цьому стані — лежу прикутим до ліжка, коліно не згинається й не розгинається, — це стало для моїх батьків сильним ударом. Моя мама приїхала, щоби бути зі мною. Палата була велика, але ліжка стояли одне при одному, декілька десятків. Мама посидить біля мого ліжка, а тоді йде до моря, щоб поплакати. Вона не показувала мені своїх сліз, але постійно тримати їх у собі не могла.

І саме в той момент, коли їй було дуже важко, вона прийшла у свою кімнату й ввімкнула радіо, щоб створити якийсь фон. І тоді по радіо звучала християнська передача. Мама почула Слово Боже, почула євангельську проповідь, у кінці програми, почувши адресу, куди можна звернутися за додатковою інформацією, записала її. І вже наступного дня прийшла до церкви. До того вона не відвідувала церков, не знала, якою має бути церква, як має виглядати. Але коли туди зайшла, то її огорнули таким теплом і такою увагою, що вона того ж дня покаялася.

Згодом мама розповідала, що відчувала сильне вагання щодо того, чи варто виходити вперед. Але в ту мить до неї повернулася якась жінка з ряду попереду і, ніби відчувши мамине вагання, сказала: «Жіночко, якщо відчуваєте поклик, ідіть». І мама пішла. А коли прибігла до мене в санаторій, то одразу ж заявила: «Синку, ми тепер будемо жити по-новому».  Вона дала мені Євангелію, щоб я читав, і запевнила, що з нею моє життя зміниться. До того моя мама цікавилася різними речами, тому я сприйняв і це як якесь нове захоплення. У неї були різні хобі, тому її віру в Бога вважав одним із них.

Але виявилося, що то не чергове захоплення. Мама стала постійно відвідувати церкву. Коли приходила до мене, то переповідала, що чула там, і ми разом читали Біблію. Одного разу ми прочитали текст із Послання апостола Якова, 5:14, де у формі запитання сказано: «Чи хворий хто з вас?» А я на той час лежав прикутий до ліжка вже пів року. Мої м’язи ніг на той час уже були як ниточки — просто кості й шкіра. Хвора нога була в гіпсовій лонгетці, яка фіксувала її.

«Чи хворий хто з вас?» Ці слова прозвучали для мене як якась насмішка. Звісно, що так. Мені ще пів року лежати тут і чекати на операцію. Ліки, які мені дають, не допомагають, туберкульоз прогресує. А далі написано: «Хай покличе пресвітерів церкви…» Я був малою невіруючою дитиною і не знав, хто це такі. Коли мама мені пояснила, то я сказав, що хочу, щоб ці люди прийшли, намастили мене оливою та помолилися, щоб молитва віри оздоровила мене. Мама запитала: «А ти віриш, що тобі стане краще після  цієї молитви?» Я відповів: «Ну, гірше ж не стане».

Мама запитала в пресвітерів, чи вони можуть це зробити. Це була молоденька церква і, як згодом нам зізналися, ці служителі до того ніколи ні за кого не молилися з помазанням оливою. Тому вони дуже хвилювалися, але разом із тим дуже щиро молилися й просили Господа, щоб Він мене зцілив. І одразу ж під час цієї молитви я відчув, як Бог щось робить у моєму житті. Я відчув, що на мене накотилася якась хвиля тепла, і в ту ж мить зрозумів, що вже здоровий. Мене переносили для молитви в іншу кімнату, і там я не дивився на свою ногу. Просто отримав впевненість у зціленні. Але коли мене повернули в палату, хлопчики стали цікавитися, куди мене носили. Я їм переконано сказав: «Мене носили зцілятися». Вони питають: «Тобто ти тепер здоровий?» Я кажу: «Ну, зараз спробуємо». На той час лонгетка на моїй нозі тріснула, її мали замінити. Тому я зняв ту лонгетку — і зігнув ногу, яка до того не згиналася. А хлопці кажуть: «То, може, ти ще можеш і ходити?» Я не знаю, як це сталося, бо діти, які лежать так довго, не можуть одразу піти. Для цього треба багато часу і вправ, м’язи на ногах атрофуються, вестибулярний апарат, який відповідає за координацію рухів, відвикає виконувати свої функції. Але про це я дізнався трохи пізніше. А в той момент у тому пориві я відповів: «Якщо мене Бог зцілив, то я й встану!» Я став на ноги й не впав, пройшовся по палаті — і мої ноги мене тримали. Це було велике чудо для мене.

Коли прийшла мама, то вона злякалася, як побачила мою зігнуту ногу: «Синок, що ти накоїв, як ти її зігнув? Може, ти щось вже порушив там? Не можна тобі її згинати, бо вона не згинається». Я кажу: «Мамо, хто з нас віруючий? То ж за мене помолилися служителі! Невже ти не віриш, що Бог міг мене зцілити».

Тоді моя мама побігла в кабінет до лікарки й стала її переконувати, що мене треба виписувати, що Бог мене зцілив. Лікарка сказала, що так не можна, що спершу потрібно обстежити. Вона зібрала консиліум. Лікарі багато разів згинали й розгинали мою ногу, щось обговорювали, проводили якісь аналізи й зрештою прийшли до висновку, що немає сенсу тримати мене лежачим й готувати до операції, бо сталося чудо. Єдине, про що просила лікарка: «Не змушуйте мене в історії хвороби писати, що його зцілив Ісус, бо мене за це з роботи звільнять».

І от уже тридцять років я абсолютно й повністю здоровий. Моє коліно нормально функціонує — і за це все слава нашому Господу, Який всесильний, великий і всемогутній.

Микола Савчук



Додати коментар

Пожертвувати