Народження згори

16.07.2019
0
113

Настала пора, коли каштани й бузок уже відцвіли, духмяні півонії саме в цвітінні, п’янкий жасмин набирає сили в землі й за день-два віддасть увесь свій аромат повітрю та перехожим. І липа — пуп’янки її суцвіть  готові вистрелити в найближчий тиждень. Тоді захочеться вечорами й ранками, загалом — увесь день ходити по липових алеях, садах і парках, де в повітрі застиг медовий запах.

У такі вечори, теплі й затишні, добре спілкуватися з мудрими й добрими людьми. Зрештою, з такими людьми завжди добре спілкуватися. Хоча цими днями мені важко підібрати влучне слово українською. Воно губиться десь у безкінечних потоках англійської, і не повірите — російської. Я дуже смішно розмовляю російською, та якщо «нагло треба», то що вдієш.  

Приблизно в таку пору, жасминово-півонієво-липову, у свої студентські роки я почула цікаву розповідь. То була субота, слухняні студенти поїхали до батьків у села, норовисті — швендяли по клубах, а я потрапила на зустріч молодих християн у Луцьку. Якийсь хлопець читав із Євангелії від Івана, 3-й розділ, з 1-го по 21-й вірш. Там написано про народження згори: «Ісус відповів: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух. Не дивуйся тому, що сказав Я тобі: Вам необхідно родитись згори. Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений».

Я слухала проповідь і «зридалася наніц». Бо той хлопець просив підняти руки тих, які знають, що Бог їх любить і що вони прощені Богом. І люди підіймали  руки, а я не могла, бо думала: «Що такого доброго я зробила для Бога, щоб Він мене любив»? І пішла з важким серцем додому. І не була певна того, що Бог мене любить і що може простити всі мої гріхи. І не могла сказати, що я «народжена згори», тобто що в мені живе Дух Святий.

Наступного понеділка я з одногрупницями стояла на зупинці біля гуртожитку в очікуванні тролейбуса, щоб доїхати до університету. А ви ж розумієте, що таке в понеділок вранці стояти на зупинці біля гуртожитку, де стоїть ще кілька сотень студентів. Тебе потік тіл занесе в транспорт, винесе, а в дорозі ти не можеш дихнути й поворухнутися. То я «впала в нерви» й вирішила почекати, поки розсмокчеться натовп, і поїхати згодом. Та це означало, що я спізнюся. Але… Я таки дочекалася, коли  можна буде принаймні зайти, щоб тебе ніхто не збив з ніг. Зайшла. Місць ще бракувало в тролейбусі. Але я знайшла одненьке біля дуже літнього чоловіка, сіла. Спокійно їдемо. До університету десь зо п’ять зупинок. На другій зупинці мій сусід торкнув мою руку й попросив дозволу звернутися. Далі було те, чого  я ніколи не забуду.

— Дитиночко, пробач, що  я, старий, забираю твій час, але мушу це сказати. Не можу мовчати. Я народився й виріс в Радянському Союзі. Був членом Комуністичної партії, а потім мене завербували до КДБ. І багато років працював  у спецслужбах. У мене було все, про що можна мріяти: дружина-красуня, діти, які любили мене, квартира своя, повага друзів, заздрість ворогів. Єдине, що мені дуже допікало, — то мої сусіди. На сходовій клітці нашого поверху  жили віруючі, «кляті штунди». Як же вони мене виводили з рівноваги! Я думав: як можна бути такими тупими й вірити в придуманого Бога? У час комунізму й атеїзму вони самі собі підписували вирок, своєю вірою. Я не міг запроторити їх кудись, хоча дуже хотів. А вони завжди виглядали такими щасливими. Найгірше, що всі шестеро дітей, які вміщалися у двокімнатній квартирі, завжди слухалися своїх батьків.   Я забороняв своїм дітям не те, що гратися з ними, але навіть ходити одними дорогами. Але мої завжди умудрялися обійти заборони і спілкувалися з ними. Та штунда-мама часто пригощала моїх печеними пирогами й домашнім варенням.

А моя робота вимагала повної віддачі, я рідше бував вдома, частіше на завданнях, потім ми з колегами випивали коньячку, чи віскі, яке було дефіцитом у той час. Коли повертався додому, то хотів,  щоб жінка робила все, що я їй казав, а вона постійно нарікала, погрожувала, що покине. Одного разу я побив її, потім знову. Вона не терпіла довго, забрала сина, дочку — і втекла. Я не тямився від люті. Знайшов «козла відпущення»: штунди винуваті у всьому! Я шукав спосіб помститися їм. Гидив їм під вхідними дверима, час від часу ходив туди, як у туалет. На роботі все покотилося. Але остаточно все пішло шкереберть, коли стало мені часто боліти в грудях. Я задихався, боліло все тіло. Лікарі діагностували рак. На роботі мене «списали». Я нікому не був потрібен. Сам зруйнував своє життя.

Пам’ятаю, лежав уже кілька днів у квартирі, не виходив на вулицю. Важко було вставати. Хотів накласти на себе руки. Хтось подзвонив у двері. Довго дзвонив, та я не збирався відчиняти. Але з того боку дверей не відступалися. Напружився, піднявся, відчинив — там стояв мій сусід, голова шестидітного сімейства. З посмішкою на обличчі. Сказав, що вже кілька днів не чують мене, вирішив пересвідчитись, чи все добре. Я ненавидів його, готовий був з’їсти з тельбухами.  Але не зміг утриматися на ногах, упав і знепритомнів. Далі пам’ятаю лише, що лежав у своєму ліжку, у чистій постелі. Бо я не змінював кілька місяців, відколи пішла жінка. У кімнаті було прибрано. Пахло гороховим супом. На кухні поралася старша донька сусідів зі своєю мамою. Тричі на день вони приносили мені свіжу їжу. Прибирали щодня. Я не бачив у тому сенсу, бо знав, що вмираю.  Але сил пручатися вже не було. За кілька днів сусід прийшов із ще одним чоловіком, запитав, чи я хочу жити. Тіло роз’їдав біль, я хотів умерти. Вони розказали мені, що смерть тіла — це не остаточна смерть. Страшніше вмерти — і потрапити в пекло. Але для того, щоб жити, мені потрібно «народитися згори». Тоді навіть якщо тіло помре, то душа буде жити з Господом. І що Ісус Христос вже все зробив на хресті, щоб я жив. Вони запитували, чи хочу я сказати щось Богові? І вперше у житті хотів. Хотів сказати дуже багато. Але не міг. Сказав: «Прости». Знаю, що тоді я народився від «Духа Святого». І готовий був померти фізично. Але Бог проявив до мене милості стільки, що вирішив залишити при житті. І, якщо коротко, за два роки до мене повернулася дружина, і вже маємо п’ятеро внуків. Але, дитинко, кожній людині для того, щоб жити після смерті, треба «народитися згори». Тобі треба покаятися перед Богом. Ти станеш Його дитиною.

Усе це він встиг розповісти мені за три з половиною зупинки. Я вийшла — і в мене трохи тряслися руки. Бо це те, про що проповідник говорив на зустрічі молодих християн. Це як: «Один раз Бог сказав, а двічі я чув, що сила у Бога!» (Пс.61:12). І кожній людині треба народитися згори, щоби увійти в Царство Боже.

Іванка Попудник



Додати коментар

Пожертвувати